Легенди академіка Володимира Грабовецького

Здебільшого, біографія ученого — це його науковий доробок: відкриття, наукові праці, монографії, звання, академічні посади. Начебто, і наш видатний краянин, відомий прикарпатський історик, доктор історичних наук, професор, академік АН вищої школи України, заслужений діяч науки і техніки України, двічі відмінник освіти України, кавалер двох орденів “За заслуги” Володимир Грабовецький у цьому питанні не виняток. Він — автор понад тисячі наукових і науково-популярних праць, серед яких — кілька десятків монографій, окремих видань, сотні статей, наукових розвідок, присвячених історії України, в тому числі й Прикарпаття, від праісторичних часів до початку 20-го століття. В уяві відразу постає образ статечного сивочолого поважного ученого, який аж ніяк не в’яжеться з цим невисоким жвавим чоловіком, дотепним і цікавим співрозмовником, яким насправді є наш академік. Покликаний долею спростовувати історичні міфи, вишуковувати в легендах достовірне зерно, історик від Бога Володимир Грабовецький сам породжує міфи і легенди навколо своєї особистості. І без цього штриха його портрет був би не повний і не достовірний.

Легенда 1. Академік не такий старий, як давній. Влодко, як любить називати себе академік, згадуючи про дитячі роки, народився 24 липня 1928 року в Печеніжині у бідній родині, у сім’ї селянина-ткача. Був сьомою, найменшою дитиною у сім’ї. “Мій рід — давній. Грабовецькі ніколи не були кріпаками, а представники родини брали участь у багатьох національно-визвольних рухах”, — розповів він в одному зі своїх інтерв’ю.

Початкову освіту майбутній академік здобув у рідному селі. Згодом навчався у Коломийській українській гімназії (1939 р.). 1942 року, коли на наших теренах був великий голод, сестра забрала його до Винник, що під Львовом. Любов’ю і вдячністю сповнені слова присвяти сестрі другого тому “Ілюстрованої історії Прикарпаття”: “Присвячую пам’яті рідної сестри Олени Грабовецької-Рибак, яка забрала мене юного з голодуючої рідної оселі Печеніжина 1942 року до містечка Винники біля Львова, де я зростав і звідки пролягла моя життєва стежина до середньої й вищої освіти та науково-педагогічної діяльності”.

Тут, на Львівщині, він також навчався у Малій духовній семінарії у Львові (1942—1944 рр.), хотів бути священиком, бо його батько служив паламарем у церкві. Коли б не “визволителі”, був би наш краянин, мабуть, не академіком, а щонайменше — кардиналом.

“Насправді, пану Грабовецькому 83 роки, — шепотів мені на вухо один печеніжинський краєзнавець на святкуванні 80-літнього ювілею академіка. — Він був маленький, худенький, і йому батьки роки мінусували, щоб його до війська не забрали”.

Гадаю, що якби це було правдою, Володимир Грабовецький давно вже відкрив би цю маленьку таємницю. Тим паче, що у воєнні роки і на час імовірної мобілізації він мешкав не в Печеніжині, а у Винниках.

Легенда 2. І Крип’якевич у путь благословив. Після нетривалої роботи у міському споживчому товаристві він вступив на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив у 1952 році. Працював учителем і директором вечірньої школи у Винниках. Невгамовна натура і тут далася взнаки — він часто виступав на спеціальних педагогічних нарадах з доповідями, де на нього звернув увагу академік Крип’якевич. І запросив здібного вчителя на посаду старшого наукового співробітника. З тих пір Володимир Грабовецький, зізнається, “захворів” на науку.

На тому ж таки ювілеї згадував академік, що першим його завданням від Крип’якевича було написати історію якогось містечка. Тоді молодого ученого це розчарувало. Хотілося великої науки. «Та зате, тепер — як сказав академік у одному з інтерв’ю, — найбільше люблю історію міст і сіл. Я вивчив ті місця, де народилися справжні великі українці — Шевченко та Шашкевич. Дуже люблю краєзнавство і допомагаю краєзнавцям». Ця діяльність принесла йому воістину всенародну любов і шану: Грабовецький — почесний громадянин 11 населених пунктів, у томі числі Коломиї і Печеніжина, і почесний парафіянин двох печеніжинських церков.

Знаючи латинську, грецьку і німецьку мови, науковець вважає, що історію слід писати на основі першоджерел. Але хоча у Львові при Академії наук захистив у 1958 році кандидатську, у 1968 — докторську, та все ж мав великі незручності від того, що був безпартійним. Аж 12 років не міг здобути звання професора. Підвищення на посаді теж не було. Інколи доходило й до анекдотів. Мало того, що кожне слово з книг треба було відстоювати перед редакторами, так могли ще й без автора дописати цитату Щербицького, — хоч у “Перець” подавай. Інколи, каже, опускалися руки, але і дотепер своїм життєвим кредо академік вважає: “Жодного дня — без написаного рядка”.

Тільки у часи здобуття Україною незалежності його призначили завідувачем кафедри історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, яку він заснував, до речі, першу в Україні, і яку очолював 17 років. Створив свою історичну школу, виховав цілу плеяду молодих учених, близько 20 з яких захистили кандидатську, тридцять — ще працюють над науковими роботами.

Таким чином, наукове життя академіка поділяється на два періоди: львівський (1953—1975 роки) та івано-франківський.

Легенда 3. Опришківський апостол. Народившись на батьківщині славного опришка Олекси Довбуша через два століття після народного героя, Володимир Грабовецький уже понад півстоліття досліджує його життя і діяльність. Видав про нього 150 праць, а на основі зібраних історико-літературно-мистецьких експонатів відкрив у 1995 році Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Крім того, заснував музей історії м. Івано-Франківська та музей кафедри історії України на історичному факультеті Прикарпатського університету.

Його довбушіана стала прикладом заглиблення в тему, пошуку й аналізу джерел суспільно-історичних рухів. Та й сам академік не без гордості заявляє, що вивів на історичну арену нашого легендарного краянина.

А сама легендарність, міфічність і містичність образу знаменитого опришка накладає свій відбиток і на пана Володимира Грабовецького. Уже стала загальновідомою історія про гуцула, яку дуже любить оповідати наш академік.

Якось він збирав матеріали про Довбуша і на одній із полонин зустрів гуцула. Від нього почув цитату зі своєї книги про Олексу Довбуша, а чоловік ще й з гордістю таємниче сповістив, що має… “Біблію про Довбуша”. Яке ж то було приємне здивування ученого, коли гуцул обережно дістав зі сховку… його книгу! Тепер ця книга, яка вже теж стала легендарною, зберігається у музеї Довбуша.

А особливою гордістю Володимира Грабовецького, перлиною його приватної колекції є бартка Довбуша. Полював він за нею роки. Під час зйомок “Тіней забутих предків” один вуйко похвалився, що має бартку Довбуша. Не хотів гуцул розлучатися з реліквією, попри всі пропозиції академіка. Але після неодноразових кількарічних настирних прохань таки віддав. Та не був би науковцем Володимир Грабовецький, якби і до цієї справи не підійшов по-науковому. По-перше, пересвідчився, що справді топірець міг належати славетному опришкові, поскільки в історичних анналах зафіксовано, що на суді фігурували лише рушниця і пістоль Довбуша, а про топірець мова не йшла. Одержавши у свої руки бажаний раритет, відразу ж послав його у Ленінград на експертизу, яка встановила, що лезо — 18 століття, а топорище — 19-го. Так що цілком можливо, що ця річ таки могла належати Довбушу.

Сьогодні академік Володимир Грабовецький продовжує плідно працювати на кафедрі історії України Прикарпатського університету ім.Василя Стефаника.

Автор: Олег ПРОСКУРЯКОВ, “Вільний голос”
Обговорити на форумі