Останній живий учасник проголошення ЗУНР

Григорій КОВПАК тринадцятилітнім гімназистом брав участь у проголошенні Української держави в Західній Україні першого листопада 1918 року. Згодом Григорій Іванович вступив до лав Української галицької армії. А у роки Другої світової війни був “подвійним агентом” національного руху – членом ОУН та учасником Великої Вітчизняної війни в лавах радянської армії. Після війни, будучи простим сільським учителем, не полишив прагнень до здобуття Україною незалежності й облаштував у себе вдома підпільний шпиталь для бійців УПА. За своє життя Григорій Іванович пережив зміну восьми політичних режимів (зокрема, влади ЗУНР і УНР, австрійської, російсько-імперської, румунської, червоноармійської (1920 р.), польської, совєтської, німецької окупації), але незважаючи на утиски та репресії, не зрадив своїм переконанням, і, дочекавшись незалежності України, наприкінці 1989 року першим у своєму селі підняв жовто-блакитний стяг.

Народився Г. КОВПАК особливого дня – 14 жовтня, на Покрову, а Матір Божа ось уже понад сотню літ його оберігає. Як каже пан Григорій, від усього лихого його оберігає образок Пресвятої Богородиці Зарваницької, який подарував колись батько. Цією іконою, на звороті якої написано “нехай ця Богоматір береже тебе впродовж усього життя”, батько благословив Григорія, коли він йшов на війну. Ікона Богородиці береже впродовж життя.

“Завдяки їй я живий і неушкоджений повернувся додому”, – розповідає Григорій Іванович. Першокласника-гімназиста на фронт не вз’яли 
Активне громадське життя Г. КОВПАК розпочав ще будучи в Городенківській гімназії, що на Івано-Франківщині. Вже тоді учень першого класу вирішив зі своїм односельчанином записатися на фронт добровольцем, та комісія розвіяла мрії юних гімназистів. Хлопців відправили додому та жартома наказали їсти більше каші. Епізод прощання товаришів-гімназистів, які цілували одвірки та оббивали поріг своєї школи, Григорій Іванович згадує зі сльозами на очах. Хлопці неначе відчували, що більше не переступлять її поріг. Ніхто з них не повернувся додому живий, продовжує Г. КОВПАК. Солдати плакали над ШЕВЧЕНКОВОЮ “Катериною”. Любов до читання ще маленькому Грицеві прищепила мати. Перечитавши всі книги, які мав удома, хлопець взявся за ШЕВЧЕНКОВОГО “Кобзаря”, позиченого у сусіда. З гордістю пригадує Григорій Іванович, як колись, довгими зимовими вечорами читав при каганчику ШЕВЧЕНКА. “Сідав посеред хати та голосно читав “Катерину” або “Наймичку”, – пригадує пан Григорій. – “В хаті була глибока тиша, лише чулося пошморгування носом. Військові просили знову повернутися до того місця, де автор закликає “кохатися дівчатам, та не з москалями”.

За свою віру, переконання наш герой пожертвував роботою. Г.КОВПАК закінчив Чортківську вчительську семінарію. Однак після здобуття фаху чотири роки не міг влаштуватися на роботу. “Не хотів ставати перекинчиком, зрадником”, – розповідає вчитель з 41-річним стажем роботи. Востаннє, коли польський шкільний інспектор запропонував віднести метрику до костелу, терпіння у молодого вчителя урвалося. “Я сказав, панові інспектору, що у Польщі немає такого корита, аби я за нього проміняв віру своїх батьків, дідів та прадідів. Інспектор аж позеленів від злості”, – пригадує Г. КОВПАК. – “Його відповідь була суворою. І вже тоді я зрозумів, що дороги до школи немає.” Врятував від польських репресій молодого фахівця другий прихід совєтських військ 1939 року.

Тож, лише після зміни влади на Галичині Григорій Іванович вчителював у своєму рідному селі. Сільський учитель, за його словами, мав знати історію, географію, математику, кілька мов, грати на музичному інструменті та малювати. Над усе Григорій любив рідну мову й літературу. Досі читає напам’ять ФРАНКОВОГО “Мойсея”, поезії ШЕВЧЕНКА, Лесі УКРАЇНКИ. Знає польську та німецьку мови. Будучи вчителем старших класів, у Григорія виникли непорозуміння з дирекцією школи через те, що на своїх уроках патріотично налаштовував молодь, тому Г.КОВПАКА перевели на молодші класи. “Любив працювати із малечею”, – зізнається колишній вчитель.– “Ніколи не карав дітей, намагався зацікавити предметом. Учителював до 70-ти літ. Вважаю, що учитель – не професія, а спосіб життя”. Скільки учнів було у Григорія КОВПАКА за півстоліття праці, він не лічив. Уся Королівка – його учні. Він і досі переконаний: нема нічого кращого, ніж навчати дітей.

Разом із трьома тисячами добровольців Григорій пішов на фронт під час Другої світової війни. Воював до капітуляції націонал-соціалістів у Прибалтиці”, – розповідає Григорій Іванович. – “А після розгрому нацистської армії, 1945 року, єдиним трофеєм, який віз додому, був німецький атлас (1930 року видання)”. Атлас з неіснуючими кордонами, як пам’ять про ті часи, фронтовик зберігає й досі. “Перед відправкою додому, всіх вишикували – та перевіряли, аби ніхто не мав при собі зброї”, – розповідає Г. Ковпак. – “Полковник підійшов до мене та запитав, де мої трофеї. Почувши у відповідь, що головний мій трофей – це те, що я живий повертаюся з війни до дітей, командир був подивований”.

У своїй оселі Г. КОВПАК переховув воїнів УПА. До лав ОУН Григорій вступив ще за часів Польщі. Підтримував зв’язки з підпіллям та переховув поранених воїнів УПА і за “перших совєтів”, і за “других”. Дружина Софія, також вчителька, знала, чим займається її чоловік, але не заперечувала, хоч на той час у родині було троє діток. “У неї завжди напоготові стояв мішок із сухарями і теплим одягом для дітей – у разі виселення”, пригадує Г. КОВПАК. Як каже сам Григорій Іванович, дуже боявся репресій, але не міг стояти осторонь, коли гине людина. Вірить, що врятувало його від переслідування енкаведистів те, що народився на Покрову.

Українців хоче бачити Українцями Незалежності України Г. КОВПАК дочекався, але зі сльозами на очах зізнається, що не за таку Україну боровся. “Хочу бачити Українців справжніми Українцями”, – каже Г. КОВПАК. – “Аби в Україні не будували пам’ятники катам та не обливали фарбами пам’ятники своїх героїв. А тих воїнів УПА, які 10 років боролися за незалежну Україну, не називали бандитами”. З іронією запитує український патріот, де є така держава, аби в часи своєї незалежності їй доводилося боротися за свою мову? Наразі 103-річний чоловік веде активний спосіб життя. У вільний час слухає радіо та читає газети. Цікавиться подіями, які відбуваються в Україні та світі. Пише патріотичні вірші про Україну, за яку боровся все життя. Особливих секретів довголіття не має. Щоранку – зарядка, а з-за столу встає з відчуттям легкого голоду. Горілки до рота не брав, хіба тоді, коли рекомендував лікар. Двері його хати ніколи не зачиняються, постійно навідують гості, зокрема, колишні учні, письменники, часом молодь.

Боротьбу за визволенння України заслугою – не вважає. Робив те, що має робити кожен громадянин, Українець.

Автор: Ольга МАКСИМЮК
Обговорити на форумі