Віддамо належне Несторові Літописцю

У день ушанування пам’яті преподобного Нестора Літописця, 9 листопада, згідно з указом Президента, починаючи від 1997 р., офіційно відзначають День української писемності та мови. Я як голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка щиросердно вітаю всіх зі святом.

Цим днем стверджують життєдайну силу рідного слова, засвідчують щиру любов до свого краю. Він пройнятий ідеєю державної єдності, одвічними почуттями, важливими для кожного народу, кожного громадянина. Вишукана й могутня, вічна в народній пісні і в щирій молитві, українська мова належить до найдавніших у Європі. Вона зачаровує милозвучністю, довершеністю, дає змогу висловлювати найтонші вияви думок і почуттів.

Заглибимося в історію слов’янської писемності. Письмо виникає з потреби фіксувати думки для передачі їх на відстані й у часі. Понад тисячу років тому з Візантії в Русь на зміну язичництву прийшло християнство. Знання і духовний досвід передано слов’янам у рукописних книгах, чого вони раніше не мали. Лише у другій половині ІХ століття на наших землях з’явилося письмо. Існує думка, що німецькі та грецькі місіонери проповідували на слов’янських землях слов’янською мовою і спеціальних текстів не потребували. Перший із слов’янських князів, хто визнав за необхідне ввести зрозумілу для народу мову в богослужінні, – моравський князь Ростислав. Бажаючи придбати в особі Візантії могутнього союзника та з її допомогою створити власну державу, незалежну від баварського духовенства, князь Ростислав звернувся 862 або 863 р. до імператора Михайла ІІІ з проханням прислати таких людей, які навчили б служити церковні відправи зрозумілою для його люду мовою. Візантія ж уважала, що проповідь сприймуть краще рідною мовою. Імператор послав у Моравію братів Кирила і Мефодія родом із містечка Солоні (Салоніки), що містилося на слов’янській території, а ця мова не була їм чужою. Брати швидко переклали солунською говіркою низку грецьких релігійних текстів і записали їх знаками, що згодом стали називатися слов’янською азбукою. У Моравії Кирило і Мефодій пробули три роки. За цей час вони передали своїм учням грамоту й навчили читати перекладені ними тексти.

Основою для писемної системи, яку використали брати, послугувала грецька абетка. Писемні знаки для запису релігійних текстів дістали назву “кирилиця”. У такий спосіб літературна мова слов’ян дійшла до нас. Вона зафіксована глаголицею і кирилицею.

Рукописи у слов’ян цінували дуже високо, бо в них вкладалася Божа премудрість, людська душа і праця. Кожну книгу тоді писали вручну. Книжник мислив себе не тим, хто творить літературний твір, а посередником між Божою мудрістю і людським світом.

Віддамо належне пам’яті преподобного Нестора Літописця. Його Батьківщина – Київ. Як згадує літописець, він вступив до Печерської обителі послушником у юному віці. “До Феодосія, котрий жив у монастирі і правив добро чинне життя та іноче правило і який приймав кожного, хто приходив до нього, прийшов і я, грішний і недостойний раб Нестор, і прийняв він мене, коли мені було від народження мого сімнадцять років”. 1110 р. Нестор узявся за написання літописного зводу, названого “Повість минулих літ”. У ранньому середньовіччі немає іншого руського твору, що за глибиною думки, філософських узагальнень і стрункістю побудови історичної концепції міг би стати поряд. Це одне з унікальних творінь людського генія, подвиг великого любомудрія. Помер Нестор приблизно 1116-1121 рр., у 65 років.

Початки української писемності сягають у глибину тисячоліть. Це і нібито безладні подряпини на стінках тисячолітніх глеків із трипільської доби, це й візерунки на рушниках-оберегах, сорочках-вишиванках і Великодніх писанках та інше, про смисл яких можемо тільки здогадуватися. Українська писемність і мова нерозлучні. Тернами, а не трояндами стелився їх багатовіковий шлях. Переслідувана у власному домі, понад 400 заборон і циркулярів табу було накладено на неї з боку ворогів-окупантів і найбільш ненависної комуно-большевицької системи. Але вона проростала й увічнювалася палким словом Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Те, що робили вчора й роблять сьогодні табачники й азарови та іже з ними, принизливо для незалежної України, для нас, мільйонів українців, для українців Донеччини, коли позивають за рідне слово, позбавляють роботи, права нa інформацію, нищать наші монументи і пам’ятні знаки в Полтаві, Харкові, Криму, на найвищій вершині України Говерлі, а будують в Одесі пам’ятник Катерині, тій, що розпинала Україну і знищила Запорізьку січ. Це роблять ті, хто не прийняв України, дорвався і далі рветься до влади, вони хочуть позбавити нас права на рідне слово, плекану пісню. Чи може претендувати на лідера нації Янукович, який у слові прем’єр робить дві помилки, а натомість заявляє: “Ми будемо вимагати проведення референдуму стосовно другої державної мови”. Не вдасться вам нічого, вороги-чухраїнці, як би вам не кортіло протягнути двомовність. Якщо не вийшло за 350 років, коли цю мову забороняли і вона була у підпіллі, то нині вже ніхто не вирве її з наших вуст. Усе в нас буде добре, брати-українці, вище голову тримаймо і наше слово, воно нас урятує. Спільне завдання для нас – зміцнювати авторитет і престижність української мови, відкидати на задвірки суржик, засилля так званої попси і захоплення ширужитком, що ллється із ЗМІ, покладімо край політичним спекуляціям на мовному ґрунті, утверджуймо рідну мову як духовну основу української державності. Якщо з нами Бог, а наше слово Боже, то хто ж проти нас?

Автор: Василь ГЛАГОЛЮК, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі