Нафто-газова удавка на шиї Європи і українська політична криза?

Останнім часом надзвичайно загострилася зовнішньополітична ситуація довкола України. Причому це загострення одразу ж наклалося на політичні суперечності всередині країни. Одразу, неначе на фотографії, почали проявлятися контури того, хто є хто і з ким чи на кого працює.

Особливої гостроти набрали дебати щодо позиції прем’єр-міністр України. З президентом України все зрозуміло – він не відхилявся від відкрито проголошуваного ним проєвропейського і проєвроатлантичного курсу. Так само все зрозуміло і з позицією головного опозиціонера – він і далі дотримується не те що проросійського, однак точно східного курсу.

Не спокушений спостерігач може подумати, що все це стосується тільки грузинського питання. однак за ним стоїть набагато важливіше і для Росії, і для світу, і для України питання видобування та транспортування енергетичних ресурсів.

Це і є головне поле суперечностей. Причому Україна у великій війні за нафту та газ є тільки одним з гравців. А її прем’єр-міністр – маленька фігура, яку, здається, просто цинічно використовують. Чи вже використали – якщо подивитися на плачевні результати, які отримав БЮТ за результатами антипрезидентського та антиамериканського і анти європейського демаршу, який він здійснив у Верховній раді у вересні.

На моє переконання цей демарш був тільки завершенням певних зусиль уряду, які спочатку непомітно, однак потім все послідовніше вписували Україну у російську енергетичну мегаоперацію. Особливо активно ця операція почала розгортатися саме з початку цього року. Симптоматичною у цьому контексті є і зустріч Юлії ТИМОШЕНКО з ПУТІНИМ у лютому 2008 р., про що багато писалося. Однак не тільки вона була його клієнтом – російська дипломатія та представники “Газпрому” розвинули бурхливу активність у країнах, що володіють, видобувають та транспортують вуглеводи. У хід йде все, щоб або заволодіти, або через дольову участь чи технічне співробітництво контролювати видобуток вуглеводів де тільки це є можливим. Для чого це все Росії?

Російський план побудови багатополюсного світу

Російська ментальність, здається, намертво прикована до імперської парадигми. Без усвідомлення чи хоча б хоча б ілюзорного самозаспокоєння, що Росія є наддержавою, світовою потугою вона чується дуже некомфортно. Тому справжнім російським правителем є тільки той, хто дає своїм співвітчизникам таке відчуття чи хоча б його ілюзію. Свого часу міністр закордонних справ СРСР Андрєй ГРАМИКО чітко і зрозуміло окреслив російське розуміння “наддержави” – це країна, без якої не можна вирішити жодної проблеми у світі.

З Мюнхенської промови Владіміра ПУТІНА 10 лютого 2007 р. розпочався етап відкритого протистояння на світовій арені, стратегічної конфронтації Російської Федерації та США. Це була нова редакція російської декларації анти американізму. Вона зводилася до простих тез:

- Існування однополярного світу завершилося. Америка не справляється з світовими проблемами. Pax Amerikana добіг свого кінця.

- На порядку денному перехід до багатополярного світу, коли його доля вирішуватиметься новими потугами. Як от Китаєм, Індією, Бразилією, Іраном. А також обновленою в своїх амбіціях Росією. Хоча визнаються і старі геополітичні гравці – США та ЄС. Зрештою – про ЄС – потім.

- Російська Федерація достатньо зміцніла, щоб повернути собі місце “наддержави”.

- Способом упорядковування світом є визнання за цими наддержавами зон їхніх інтересів, які водночас є зонами їхньої відповідальності.

- У “зоні відповідальності” кожної з наддержав встановлюються правила гри, які відповідають у першу чергу інтересам “наддержави”, яка її контролює.

- Глобальна політика de facto здійснюється тільки цими глобальними геополітичними гравцями. Тобто “глобальна безпека” забезпечується “стратегічним потенціалом” цих гравців.

Колись таких гравців було тільки два США та його сателіти і СРСР та його сателіти. Тепер Російська Федерація не має тих ресурсів, що СРСР. А тому ПУТІН, а тепер і МЄДВЄДЄВ, претендують не на бінарний розподіл світу, а на світ поліцентричний, з багатьма центрами. Хоча, звичайно ж, при цьому не враховуються суверенітети міноритарних геополітичних чи регіональних гравців. Малі країни мають бути “примушені” до того, щоб підпорядкуватися їхньому регіональному лідеру.

З огляду на це Росія розпочала небезпечні загравання з країнами, які міжнародне співтовариство визнає радше як країни від яких йде небезпека, яка може деконструювати весь світовий порядок. Як от Іран, Китай, Сирія, Венесуела, Судан.

Таким чином Росія відкинула глобальну роль США і почала втілювати в життя політику обмеження чи стримування розширення євроатлантичної зони безпеки. Спочатку ПУТІН, а потім тандем ПУТІНА/МЄДВЄДЄВА взяли курс не лише на стримування, але й на розширення своєї “євразійської” зони впливу. Причому не лише на свою периферію та незалежні держави, які колись входили у склад СРСР, але й на частину країн Європейського Союзу.

Тут ми можемо повернутися до такого специфічного політичного організму, як ЄС. Це ще не сформований до кінця, доволі нецілісний конструкт. Він є радше ринком, форумом узгодження позицій, ніж централізованою владною вертикаллю. Це політичне утворення перебуває у стані становлення.

Режим новітньої Росії успішно використовує складнощі становлення ЄС, його неконсолідованість. Інститути ЄС у деяких країнах стали опорою для довгострокової політики Росії. Вона пробує розколоти ЄС укладаючи з кожною з країн угоди про особливі стосунки в певних чутливих для них сферах. Тим самим блокується створення єдиної політики всього ЄС.

Особливо це стосується сфери енергопостачання. Таким чином Німеччина, Італія та Франція отримують ілюзію “стратегічних партнерств”, які мають руйнівні наслідки для ЄС у цілому. Бо паралельно Росія веде жорстку політику пресингу на інших членів ЄС – країни Балтії, Польщу, які критикують політику Росії. Вона обмежує їх у енергопостачанні, пробує витіснити їх із схем транспортування енергоносіїв.

Таким чином вона стимулює суперечки між самими членами ЄС не даючи їм консолідуватися. Наприклад консолідуватися довкола питання безпеки на Європейському континенті чи довкола питання енергетичної безпеки ЄС.

Цим успішно блокується просування ЄС та НАТО на схід. Згадаймо ганебну поведінку Німеччини та Франції на саміті НАТО у Бухаресті. На днях Меркель знову підтвердила цю свою позицію – готуючи Україну до чергової відмови. Це руйнує надії країн східної Європи та Чорноморського басейну, як от України, Грузії та Азербайджану, на суспільну трансформацію. І прямим наслідком є ріст агресивності Росії. Анексія грузинських територій – тому свідоцтвом.

Ба більше – розкол у ЄС веде і до розколу всього західного світу. Результатом цього є ревізія ставлення ЄС до США. А тому проблематичним стає саме існування НАТО. Постійно мусується теза про те, що воно вичерпало себе і не має чим зайнятися. Так руйнується загальна спільна стратегія Заходу.

На які ресурси, реалізовуючи такі амбітні плани, може розраховувати Росія? Бо ж вона не СРСР. Вона не має тих демографічних ресурсів, що СРСР.

Населення РФ – у 2007 р. 142,2 млн. жителів, тоді як населення СРСР – у 1989 р. було 286,7 млн. Вона не має тих економічних ресурсів.

За даними Міжнародного валютного фонду ВВП РФ у 2007 р. складає 2,6% від світового ВВП, тоді як ВВП СРСР у 1989 р. складав 15% від світового ВВП. Для порівняння – ВВП США у 2007 р. складає 20,85%, а ВВП ЄС – 21,07%.

Військова потуга РФ не співмірна з військовою потугою США. Досить тільки порівняти субсидування оборонних відомств. Військовий бюджет РФ складає тільки 8,57% від військового бюджету США і 5,88% від військового бюджету НАТО. Потенційно не співмірні можливості Росії навіть і з збройними силами Китаю – на мою думку насправді головним геополітичним супротивником Росії.

Головним ресурсом Росії є поклади нафти та газу. Саме ріст цін на енергоресурси дозволив Росії розбагатіти і відчути, що в її руках є доволі потужна зброя, яка може по-іншому перекроїти світ.

Аналіз світових запасів нафти, її видобутку і споживання показує, що всіх запасів нафти, якщо не збільшиться споживання, вистачить на 27 років. А якщо закласти 5% зріст споживання – то тільки на 15 років.

Так на сьогодні ЄС близько 30% газу, який він споживає, отримує з Росії. Завдяки цьому Росії вдалося накопичити чималі валютні резерви, що складають 464 млрд. доларів США. Вона створила свій стабілізаційний фонд у розмірі 127 млрд. доларів, який має право вкладати за кордоном і таким чином ставати ще одним з видів зброї РФ. Оперативним інструментом російської політики стала державна газова монополія “Газпром”.

Нагулявши таким чином жирок Росія перейшла до активних дій. Першою спробою стало скорочення постачання газу на 25% в зимовий період в Україну 2006-2007 р. Приводом, як завжди є ціна на газ. Це повторювалося неодноразово і дало побачити ЄС його вразливість. Хоча досі Росія відключала газ тільки колишнім республікам СРСР. Європейці зрозуміли, що “холодна війна” може насправді бути холодною. Після цього сепаратні перемовини з окремими членами ЄС про ексклюзивні умови та “стратегічні партнерства” активізувалися надзвичайно.

При цьому європейські “штрейкбрехери” ніяк не можуть зрозуміти, що тільки у узгодженій політиці ЄС є порятунок. Росії за великим рахунком ще нікому продавати свій газ. Тай практично всі газопроводи та нафтопроводи ведуть тільки на захід. Про величину європейського ринку, який наразі єдиний може спожити такі великі кількості енергоресурсів і говорити нічого.

А узгоджена політика означає разом з тим і диверсифікацію постачання енергоресурсів до ЄС. Про це багато говориться, однак мало робиться. Диверсифікація стосується двох моментів: видобування енергоресурсів та їх транспортування.

І тут ми з європейського рівня гри перескакуємо на вищий – на глобальний. Основні поклади енергоресурсів розміщені зовсім не на території ЄС. І цю банальну істину всі давно вже зрозуміли. Особливо після енергетичної кризи 70-х. Тому кожен з великих господарських мегакомплексів, як от європейський чи північноамериканський конгломерати вже давно розпочали війну за контроль над видобутком та забезпеченням постачання енергоносіїв.

Головні розвідані поклади нафти є в Саудівській Аравії – 25,5%, Іраку – 11,1%, Кувейті – 9,5%, Ірані – 9,2%, ОАЕ – 7,8%, Венесуелі – 6,2% а в Росії тільки 5,0%.

Головними добувниками нафти є Саудівська Аравія 11,6%, США – 10,7%, Росія 9,7%, Іран 5,0%.

Головними постачальниками нафти для ЄС не враховуючи Норвегії, є Росія 18%.

Головні розвідані поклади газу є в Росії – 30%, Іран – 15,4%,Катар – 7%, Саудівська Аравія – 4,4%, ОАЕ – 4%, США – 3,2%, Алжир – 3,1%. А також Туркменістан – 1,9%, Казахстан – 1,2%, Узбекистан – 1,2%.

Головними постачальниками газу для ЄС є Росія – 27%

Постачання газу до ЄС відбувається як трубопроводами, так і танкерами – йдеться про скраплений газ. Росія контролює найбільшу газотранспортну систему світу і постійно прагне опанувати ділянками трубопроводів за своїми кордонами. Однак все більше транспортування газу йтиме у скрапленій формі. Якщо сьогодні це 27% світового продажу газу, то 2010 р. це вже буде 40%. Причому світовий ринок скрапленого природного газу контролюватимуть Росія, Катар, Алжир, Малайзія и Індонезія. А в подальшому ще й Іран та Нігерія.

Отож свою війну за контроль над видобуванням та транспортуванням газу та нафти розпочала і Росія. Створивши монополію у видобуванні газу та транспортуванні газу всередині країни у вигляду “Газпрому” вона пробує поширити вплив цієї монополії і поза межами Росії.

Що для цього потрібно? Контроль за видобуванням і транспортуванням. Це можна здійснити двома шляхами.

Або йдучи бізнесовим шляхом, просто скуповувати газотранспортні та нафтотранспортні мережі, беручи участь у розробках родовищ – беручи участь у тендерах, пропонуючи ексклюзивні умови, новітні технології, погоджуючись на дольову участь без контрольного пакету акцій і т.д.

Або йдучи шляхом політичного тиску – просто підпорядковуючи собі уряди країн в яких видобуваються енергетичні ресурси чи через які вони транспортуються з тим, щоб оволодіти видобуванням газу, нафти і транспортною системою країни. При цьому використовується як економічний так і політичний шантаж. Часто Росія вдається до підкупу чи застрашування політичної еліти країни. Це в багатьох випадках дало добрі для Росії результати. Цю школу пройшли Молдова, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Туркменістан. Неодноразово цю технологію застосовували і щодо України. Ще за часів президента Леоніда КУЧМИ. Але особливо часто за президентства Віктора ЮЩЕНКА.

Якщо у “дальньому закордонні” (у відповідності з придуманою росіянами для самих себе термінологією) йти приходиться радше бізнесовим та політичним шляхом. Щодо Лівії, Алжиру, Венесуели у сфері видобутку, та Греції, Югославії, Угорщини у сфері транспортування. А також Німеччини, Італії, Франції у сфері споживання.

То у “ближньому закордонні” (яке за російськими стандартами одразу передбачає певну ущербність їхнього суверенітету) перевага віддається не стільки паритетним стосункам, скільки політичному тиску, шантажу і останнім часом військовим операціям. Це стосується України, Білорусі, Молдови, країни Балтії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Казахстану – у сфері транспортування, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану, України – у сфері видобутку, і України, Білорусі, Молдови, Вірменії, Грузії – у сфері споживання енергоносіїв.

Різні країни у загальній системі видобутку, транспортування та споживання енергоносіїв виконують різні функції. Є країни, які є ключовими у цих питаннях і є країни, які є периферійними. Є країни, які виконують подвійну функцію – вони особливо важливі і є об’єктами особливої уваги як споживачів так і видобувачів енергоресурсів. Особливо Росії, яка поставила собі стати монопольним поставником енергоресурсів на ринок ЄС. Однак останнім часом ми бачимо, що не тільки на ринок ЄС – Росія робить спроби вийти на глобальний рівень видобування та транспортування енергоресурсів. Візит Путіна до Венесуели у укладені там угоди – тому підтвердженням.

До особливо важливих для Росії держав належать:

У сфері видобутку нафти та газу – Туркменістан, Казахстан, Азербайджан, Узбекистан меншою мірою Україна.

Головними транспортерами є щонайперше Україна, Казахстан, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Білорусь.

Головними споживачами є ЄС (Німеччина 42% спожитого газу і більш ніж 30% нафти, Італія та ін), Україна, Білорусь.

Як бачимо, деякі з цих країн мають подвійну функцію. Вони неначе те вушко у голці, через яке росіяни змушені проганяти свої енергоносії, а тому вони зацікавлені максимально контролювати ці країни та їх видобувні і транспортні системи. З деякими країнами вони вже вирішили ці проблеми. Перш за все це стосується країн Середньої Азії, які розміщені далеко від головного споживача – ЄС, і примушені Росією продавати свої енергоносії російським монополіям для подальшого їх транспортування до споживачів. Останнім часом Росія успішно реалізовує політику скуповування цих енергоносіїв, як то кажуть, оптом. Це стосується Туркменістану, Казахстану. Однак не Азербайджану, який має свої шляхи транспортування і не настільки залежить від російських. Ба більше – Азербайджан є ще й важливим видобувником. З огляду на це для Росії було дуже важливо підпорядкувати його собі. Що й було частково здійснено у військовій операції у Грузії у серпні 2008 р.

Примушення ЄС до енергозалежності від Росії.

Справжньою геополітичною метою Росії під час її агресії у Грузії був, на мою думку, не стільки самостійний режим Міхаїла Саакішвілі у Грузії, скільки Азербайджан. Росіяни могли за день дійти до нафтопроводів Баку-Тбілісі-Джейхан, Баку-Тбілісі-Супса, газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум. Росіяни демонстративно ввійшли і певний час утримували Поті – головний порт Грузії, який може використовуватися для транспортування нафти як до ЄС, так і до України – тобто наповнювати трубопровід Одеса-Броди, який в подальшому може буде продовженим до польського Плотська.

Чому росіяни відважилися на такий брутальний крок? На мою думку він є частиною двох більш масштабних планів:

“Примушення ЄС до залежності” від російських енергоносіїв і енергоносіїв, які Росія контролює. Для того, протидіючи кволим зусиллям ЄС диверсифіковувати поставки енергоносіїв, Росія здійснює план своєрідного “оточення” Європейського Союзу в аспекті енергопостачання.

Для того для неї надзвичайно важливо укласти особливі стосунки перш за все з Іраном як перспективним і потужним поставником енергоресурсів. З ним йдеться про взаємну підтримку та узгодження дій.

Наступним кроком має бути упокорення Азербайджану і як видобувника і як транспортної артерії – єдиної, яка може йти з Середньої Азії та власне Азербайджану, і яка не контролюється Росією. Бо просто не йде по її території. У цьому комплексі думаючи про Азербайджан потрібно мати на увазі і Грузію, а в подальшому і Україну. Тому російська військова присутність у штучно створених російських анклавах в Абхазії та Південній Осетії головним своїм завданням мають контроль за транспортною інфраструктурою Азербайджану та Грузії. Вже сьогодні Азербайджан поволі “віддає перевагу” російському шляху транспортування нафти – мета досягнута. Принаймні тактично.

“Оточуючи ЄС” Росія велику активність проявляє і в інших країнах, що постачають енергоресурси до ЄС – як от у Лівії та Алжирі. Тут Росія пробує безпосередньо займатися видобутком, спільно проводити геологічну розвідку, постачати нафтогазове обладнання, будувати нафто- та газопроводи. Постійно відбуваються активні контакти на найвищому рівні.

За запасами природного газу Алжир займає п’яте, а нафти – чотирнадцяте місце в світі. Особливо міцні його позиції в газовій сфері – за об`ємами добування “голубого палива” Алжир не має собі рівних на Близькому Сході, а в світі поступається тільки Росії, США, Канаді, Великій Британії і Нідерландам. Крім того, країні належать 24,2% світового ринку скрапленого газу. Алжирський газ складає аж 25% потреби Західної Європи у цій сировині. Розвідані запаси сировини складають 120 млрд., а добувається – 39 млрд. барелів нафтового еквівалента, 21,8 млрд. з котрих приходиться на природний газ.З Алжиром Росія підписала меморандуми між компаніями “Газпром” і “Сонатрак” (Sonatrach) “Лукойл” і “Сонатрак”. Їх виконання передбачає реалізацію проектів як у Алжирі, так і в інших країнах.

Перше місце в Африці і п`яте в ОПЕК по запасах нафти займає Лівія це 5,1 млрд. тон. Ряд російських компаній, в том числі “Лукойл”, “Союзнефтегаз”, активно пропрацьовують шляхи виходу на лівійський ринок, де вже представлені “Газпром” и “Татнефть”. Вони освоюють шість нафтогазових родовищ на території Лівії. При цьому Лівія запропонувала “Газпрому” розробляти три з чотирьох нафтогазових полів, розробкою яких займався “Нафтогаз” України. Тобто відбувається витіснення і так скромних зусиль по диверсифікації поставок нафти та газу в Україну – і це у червні 2008 р. Симптоматично, що за чинного прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яка не може не розуміти про що йдеться. Крім того, “Газпром” зацікавлений у тому, щоб викупити у Лівії ще не включені у експортні контракти нафту і газ, а також можливості на їх переробку. В Лівії “Газпром” збирається скласти конкуренцію й італійській компанії “Eni” , яка своїм трубопроводом постачає газ до Італії – разом з лівійською стороною він збирається будувати альтернативний, ко

нтрольований Росією, газопровід. Хоча навіть у газопроводі концерну “Eni” “Газпром” теж має свою долю, обмінюючись з ним активами, включаючи трубопровід.

Те саме стосується і ще одного крупного експортера нафти та газу – Нігерії. Сьогодні Нігерія є 8 експортером нафти у світі і 7 по запасах газу. “Газпром” активно пробує отримати доступ до розробки родовищ цієї країни.

Але ці заходи стосуються на тільки енергетичної сфери. Росія добре зрозуміла, що видобування енергоносіїв має бути прикрите вогнем канонерок. Росія відновлює свою військову присутність у Середземному морі створюючи військово-морську базу у Сирії. Надається військово-політична підтримка країнам, з якими вона знайшла порозуміння – починаючи з блокування певних питань на міжнародному рівні, завершуючи військово-технічною співпрацею. І хоча деякі з цих держав робили спроби диверсифікувати свої старі контакти у цій сфері – як от Алжир – однак Росія знаходить аргументи, щоб їх продовжити.

Разом з тим Росія виступила з ідеєю створення “Газового ОПЕК” – ОГЕК, з тим, щоб стати його лідером і таким чином контролювати видобуток і дистрибуцію газу у цілому світі. У цьому вона, здається, знайшла повне розуміння з Іраном, Алжиром та Лівією.

Не менш Активно Росія працює і з Іраном. У липні 2008 р. “Газпром” домовився з Іраном про створення спільного підприємства для роботи над нафтогазовими проектами Ірану, Росії та третіх країн. “Газпром” та Національна іранська нафтова компанія підписали меморандум про взаєморозуміння.
При цьому, 10 червня французька нафтогазова компанія “Total” оголосила, що виходить з проекту розробки родовища Південний Парс в Ірані. В травні 2008 від участі у розробці 13-й фази Південного Парсу заявили британсько-нідерландська “Royal Dutch Shell” та іспанська “Repsol”.

Особливо характерним є те, що вся ця гіперактивність відбувається саме цього року. Очевидно, що стратегічні рішення були пропрацьовані і прийняті російським керівництвом саме взимку 2007-2008 рр.

Роль України у світовій нафто-газовій грі.

А що ж Україна? Зрозуміло, що вона перш за все важлива транспортна країна. Була не одна спроба опанувати стратегічними транспортними мережами України. На сьогодні, після активної протидії як з України, так і ззовні ця тема не настільки актуальна.

Однак робляться спроби “Газпрому” проникнути в Україну через чорні двері – оволодіти мережами постачання газу всередині України. Це теж зустрічає опір громадськості і не пройшло не зауваженим попри її очі.

Та в України є ще два напрямки можливого розвитку нафто-газового сектору:

Перший це доведення до логічного завершення проекту транспортування нафти з Каспійського регіону нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ. За домовленостями із Азербайджаном, Грузією та західними партнерами, Україна усунула практично всі перепони для її повторного аверсного запуску.

Однак попри надзвичайне геополітичне значення цього проекту як для України, так і для ЄС – раптом він наштовхнувся на опір з боку чинного уряду і Юлії ТИМОШЕНКО. Приводом стали припущення, що хтось хоче заволодіти технічною нафтою, що знаходиться у трубі. Але ж ціна цієї нафти не співмірна з самим масштабом проекту про що прем’єр-міністр не може не знати. Зрозуміло, що блокування транспортування цього проекту перш за все на руку Росії що зрозуміло й дитині. Той хто блокує цей проект активно протидіє диверсифікації поставок нафти у ЄС та Україну. А разом з тим зводить на нівець чотирирічні зусилля української сторони по укріпленню наших позицій на Кавказі в якості надійного енергетичного партнера та країни-транзитера енергоносіїв до Європи.

Разом з тим Росія заблокувала цей шлях транспортування енергоносіїв і на грузинський дільниці. Якщо в Україні їй, очевидно, вдалося погодити заходи по блокуванню цього шляху на найвищому рівні за відповідні політичні дивіденти про які ми можемо тільки здогадуватися, то на Кавказі прийшлося вдаватися до військового “примушення”.

В умовах нестабільності на Кавказі та перманентної загрози блокування Росією грузинського порту Поті, через який здійснюється транзит азербайджанської нафти в Європу, в очах європейських країн лише Російська Федерація залишилася єдиним надійним постачальником енергоносіїв та контролером транзитних можливостей країн-сусідів, України та Білорусі. Відповідно підтримка такої ситуації вигідна Кремлю та “Газпрому”.

Іншим принаймні частковим виходом з ситуації для України мала б бути активізація видобутку енергоносіїв власне в Україні. Збільшення власного видобутку могло б забезпечити соціальні потреби населення, знизити соціальне навантаження і дати змогу Україні час на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури. бо в умовах тотальної залежності від російських енергоносіїв можливі потужні соціальні вибухи. Кому це вигідно – теж не важко передбачити. За таких обставин набагато легше буде вписувати Україну у російський енергетичний мегапроект.

А оскільки диверсифікація поставок енергоносіїв та розвиток власної видобувної галузі є стратегічним для України питанням, розробка шельфу Чорного моря мала б стати пріоритетним напрямком для керівництва нашої держави. Напрямком, на який мають бути спрямовані основні зусилля Уряду. І президент робить зусилля у цьому напрямку. Однак тільки він.

Натомість прем’єр-міністр Юлія ТИМОШЕНКО знову ж блокує ці проекти. Привід – хтось на тому заробить. Так, звичайно. Бо ж хтось повинен вкласти первинні інвестиції, які є ризиковими. Хтось повинен на свій страх та риск заангажувати платформи для глибинного буріння, яких у світі не так і багато, привести їх у Чорне море і т.д. Однак щось робитиметься. Натомість пропозиція Уряду ТИМОШЕНКО дуже дивна – давайте денонсуєм угоду з компанією “Венко Прикерченська”, яка взялася за цю справу на зло ЮЩЕНКУ та на радість росіянам. Чим це грозить – а програшем справи у Арбітражному суді Стокгольму і поверненням на круги своя. Однак час буде втрачено. “Венко Прикерченська” зазнає збитків – бо ж на залучення платформ інколи потрібно чекати роками і за не виконані зобов’язання платити чималі компенсації.

Та головне не те. Дехто поговорює, що після блокування видобутку “Венко Прикерченською” дозвіл на розробку шельфу в непрямий спосіб отримає все той же “Газпром”. Складається враження, що уряд ТИМОШЕНКО проводить цілеспрямовану кампанію із зачистки чорноморського шельфу від західних інвесторів (доручення “Чорноморнафтогазу” призупинити діяльність із розробки шельфу кампаній CBM Oil та Marathon Oil) в інтересах “Газпрому”. Повернення Юлії ТИМОШЕНКО до реприватизаційних схем роботи з інвесторами загрожує не тільки реальними фінансовими втратами для України сьогодні, але й ставить під загрозу інвестиційні перспективи України в майбутньому.

Однак гадаю, що для “Газпрому” головною метою на даному етапі є дискредитація України як партнера по спільному добуванню енергоносів і блокування можливостей західних компаній входити з енергетичними проектами у “ексклюзивну російську зону відповідальності та інтересів”, як це нещодавно сформулював президент МЄДВЄДЄВ формулюючи нову доктрину зовнішніх відносин Росії.

Таким чином можна прослідкувати місце і нашої сьогоднішньої парламенської кризи, і тенденцій у енегетичній політиці чинного прем’єр-міністр Юлії ТИМОШЕНКО у великій геополітичній грі Росії. На жаль складається враження, що все це тільки елементи одного великого ланцюга, який покликаний зв`язати руки США, примусити до енергетичної, а відповідно і політичної залежності ЄС, і повністю ввести в російський фарватер Україну.

А що стосується наших українських фігурантів, то можна сказати тільки одне – їх, поза всяким сумнівом, просто використовують. ЮЩЕНКОВІ прозахідні настрої у нікого не викликають ніяких сумнівів – і, як на мене, тут добавити нічого. Однак для людей прозахідної орієнтації це нормально.

ЯНУКОВИЧ і ширше Партія регіонів, попри все, теж не аж так проросійська і в цьому пасьянсі явно у виграші.

Найбільше використали БЮТ та особисто Юлію ТИМОШЕНКО. причому першими і всерйоз використали росіяни. Одним пострілом вони поцілили у дві цілі. По перше ТИМОШЕНКО зробила те, що відповідає їхнім інтересам. Про мотиви не говоритиму – може це її переконання. Що для неї ще гірше. Але по друге – вона нічого взамін не отримала! Та ще й підставила, якщо не спалила, у прозахідно орієнтованого електорату сама себе. Бо ж те, що її звинуватили у зговорі з росіянами по суті підірвало її електоральну базу і сильно підірвало її надії обійняти президентське крісло. Байдуже, чи цей зговір був, чи ні. А безпосереднім інструментом обвалу рейтингу ТИМОШЕНКО стала не стільки партія українських “оранжистів”, скільки Партія регіонів, яка так чи інакше втягнула її у ці уклади. І тільки третьою силою, яка вдарила по Юлії ТИМОШЕНКО став НУНС та секретаріат президента.

Ось такі, як на мене підсумки нашої парламентської “бурі у стакані”.

Автор: Тарас Возняк
Обговорити на форумі