Донбас – органічна частина європейської України…

Край, де народились славнозвісні і такі до болю рідні слова “Любіть Україну…” Володимира Сосюри. Край, в якому один з театрів отримав Шевченківську нагороду за постанову “Богдан Хмельницький”. Край, що подарував Україні незламних борців за її незалежність, справжніх синів своєї держави: Василя Стуса, Миколу Руденка, Івана Світличного, Олексу Тихого, Івана Дзюбу… Нарешті, край, який й в наші часи прославляє Україну в світі завдяки своїм спортивним досягненням, всесвітньовідомим культурним й мистецьким заходам…

Все це шахтарський Донбас, гордість й честь якого останнім часом заплямована клеймом “бандитського регіону”. Історично український степовий край стусівського слова став ототожнюватися – ким? – деякими високопосадовцями зі столиці – з територією бандитської влади Януковича! І ніби не було і немає тут більше українців, ніби заважає “Донбас” на шляху України до Європи! Але, як це не парадоксально, та я цілком згоден з тим самим Віктором Януковичем, який під час свого губернаторства в Донецькій області, сказав мені у приватній розмові, що відродження України почнеться саме з націоналізації Донбасу, з моменту самоідентифікації себе більшою частиною мешканців Донбасу як справжніх українців. Бо ж Донбас – це “Кам`яні могили” посеред безкрайого степу, де на твоєму шляху постають мужні, предковічні фігури кам`яних баб, що залишилися нам у спадок від скіфських та половецьких народів; це солоний присмак азовських хвиль, козацькі хрести майже по всій території області.

Нам же з телевізійних екранів та з газетних шпальт продовжують, як і за Радянського Союзу, повторювати міф, що ми – “исконно русская земля”, яка не має ніякого відношення до України. Донбас, так би мовити, “закатали бетоном брехні та фальші”, віднявши у його населення не лише рідну мову, історію, культуру, традиції, а й гордість за те, що ми – українці, бо на 80 відсотків Донбас побудували саме українці, не лише “східні”, але й “центральні” та “західні”. Цю гордість сплюндровано, але ж вона потрохи відроджується, бо без почуття власної гідності донбасівців не буває. Нехай це інколи помилкове відчуття, але воно є! Донбасівець ніколи не скаже, що він – “хохол”. Та “хохол” й ніколи не побудує заводи та фабрики. Це здатна зробити лише наукова й інженерна інтелігенція, яка теж є частиною Донбасу.

І наскільки ж дивно та прикро, коли українство не визнається тими, для кого воно стало колискою. Так, у розмові з одним з донецьких олігархів я почув від нього історію про те, як в його дитинстві бабуся співала йому українських пісень, та коли почалася індустріалізація й колективізація, то у Донбасі заспівали зовсім інших пісень. От вам і “російськомовний Донбас!” За словами Івана Дзюби, цей регіон “…справді русифікують не одне десятиліття, але вбити його українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало того – саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував відчайдушний спротив носіям національної смерті”.

На жаль, ми й досі “пожинаем плоды” радянської ідеології та пропаганди. Більшість мешканців Донбасу живе минулим і бачить себе ще у СCСР. Результат – фактично абсолютна відсутність українського патріотизму й маса “яничар”, які й самі не усвідомлюють усю ідеологічну й медійну брехню, в якій вони постійно живуть. Саме тому настільки важливо показати, що даний регіон – це органічна частина усієї української держави, яка робить не лише величезний внесок в економічний розвиток країни, а й в її духовність.

Лише “український” Донбас стане європейським! Цього не розуміє велика частина київської політичної, культурної й мистецької еліти. Або ж вона просто відхрещується від “донецької кримінальної території”. Та, якби та ж сама “еліта” звертала більше уваги на Донбас, то вдалося б запобігти усім тим “майданам” та соціально-політичному хаосу в Києві, та й по всій країні. Що треба для цього робити? Завойовувати! Завойовувати Донбас, як степ з народом, який має свої ментальні особливості, та робити це, перш за все, за допомогою державних культурних, мовних та мистецьких програм. Допоки не вдасться позбутися ментального яничарства в нашому регіоні, та й у інших областях України, ми не зможемо пояснити людям, що таке Євросоюз та НАТО, не зможемо переконати їх в перевагах європейського шляху держави. Усюди панує страх та ненависть до американсько-європейських втручань у внутрішні справи України. Та з цих людей майже ніхто й не знає, що Євросоюз – це, перш за все, соціально-правові засади, а далеко не економічне процвітання країни. Це правова захищеність пересічних громадян.

В пострадянський період, як наслідок постійної пропаганди, в Україні відбулася “підміна понять”. В нас превалює суспільна думка, що ті багатії, які мають “вілли” та дорогі авто, вже живуть як у Євросоюзі. Та ніхто й не здогадується, що Європа починається з державних програм, якісних шляхів, лікарень, шкіл, а не з приватного капіталу. Адже держава – то не є приватна компанія, як, скажімо, “Стірол” чи “НОРД”.

Та без спланованої допомоги від київської та донецької влади самі, т.з., пересічні мешканці Донбасу в цьому напрямку не зможуть нічого зробити. Потрібні державні програми, розраховані на 10-15 років, які б мали на меті націоналізацію Донбасу, повернення йому загубленої культурної спадщини та історичного статусу україномовної території.

Лише підвищення матеріального рівня життя людей не здатне об`єднати Схід та Захід України. І останні парламентські вибори 2006 року – тому явне підтвердження. Донбас, як і Західна Україна голосують за тих, хто їм ближче, а не за матеріальною користю. Це й повинні зрозуміти столичні політики. А лаяти донбасівців за вибір бандитів недоречно, якщо згадати про вибір самих киян на все тих же виборах.

Отже, підсумовуючи вищесказане, хотілося зазначити, що Донбас потрібен Україні, як і сама Україна потрібна Донбасу. І це вже аксіома. Залишилося лише зробити їхнє співіснування гармонійним, по-справжньому українським, а там вже й до Європи недалеко, бо у нас для цього є все – працьовиті, щирі люди, віковічні традиції, співуча мова й чарівна природа.

Автор: Петро АНТИП

Кілька слів про автора. Петро Антип (на фото) – відомий український скульптор та художник. Живе та працює в Горлівці. Координатор в Донецькій області громадсько-політичного руху “Європейська платформа для України”. Політикою почав займатися не тому, що подобається, а тому що “наболіло”.

Обговорити на форумі