МІТЕРАНУ призначено було стати не де ГОЛЕМ лівих сил

У нашій українській ситуації, котра склалась особливо останніх п’ять років, все більше і більше спостерігаєш, що у нашій політтусовці усі ці політикани виглядають дрібними пігмеями. Хоча коли говоримо “політтусовка”, то напевне і пігмеї якраз. Нижче про людину, котра у свій час стала та довший час була важливою складовою політичної еліти Франції. Хоч особисті симпатії не на стороні соціаліста МІТЕРАНА, але тут спробую нагадати про цього Француза та приміряти багато моментів до сьогодення.

Отже, Франсуа МІТЕРАН народився 1916 року у місті Жарнак (департамент Шаранта). Закінчив Паризький Університет, за спеціальністю юрист та політолог. Деякий час працював журналістом та адвокатом.

МІТЕРАН – часник Другої світової війни. У 1940 році потрапив до німецького полону, з котрого втік. У Франції брав участь в Русі Опору, заснував Національний рух військовополонених та депортованих. Входив у Тимчасовий уряд Ґенерала де Ґолля (серпень-вересень 1944р.). У наступні роки у різних кабінетах Четвертої республіки займав міністерські посади, у тому числі: Міністра у справах ветеранів війни(1947-1948р.), Міністра внутрішніх справ(1954-1955), Міністра юстиції (1956-1957р.). У 1946-1958, починаючи з 1962-го, МІТЕРАН був Депутатом Національних зборів Франції. У 1959-1962 роках – Сенатор. У 1953-1965 роках МІТЕРАН очолював партію Демократичний та соціялістичний союз Опору. У 1965-1968 роках – національний голова Федерації демократичних та соціялістичних лівих сил. У 1971-1981 роках – перший секретар Французької соціялістичної партії.

У 1965 і 1974 роках майбутній Президент Франції, двічі балотувався на посаду Президента країни. Обраний президентом Франції у травні 1981 року. У травні 1988-го переобраний на другий президентський термін.

А яким був шлях у політику Фрасуа МІТЕРАНА? Після втечі з фашистських таборів Франсуа МІТЕРАН добрався додому, у ще “вільну зону” Франції. Налагодивши зв’язок з підпіллям, пішов на службу до ВІШІ. З часом МІТЕРАН вибрався до де ҐОЛЯ, в Алжир, та перейшов до громадської діяльности. Створив та очолив легальну організацію, під вивіскою котрої формувався підпільний Національний рух військовополонених та депортованих. Нацистська Німеччина тримала у концтаборах біля двох мільйонів французьких солдатів та офіцерів. Після закінчення війни вони тисячами повертаються додому. І усі, звичайно через Париж. Отож Національний рух і став найголовнішим координатором у цій ситуації.

“Шарль де ГОЛЬ був оточений соратниками та сподвижниками, а Франсуа МІТЕРАН – друзями, що випробували до нього особисту симпатію, навіть якщо вони не розділяли його ідей.” говорив НЕЙ. Уже ставши Президентом, МІТЕРАН не раз ставив у тупік своїх помічників. У якому би куточку країни, у якій би частині світу, він не бував, скрізь у нього виявлялися друзі. Знатні, безвісні, заможні, бідні, політично близькі чи далекі йому, але друзі. Його відносини ґрунтуються не на політичних передумовах, а в більшій мірі на дружбі, що, як відомо, або зав’язується, або її немає.

Ще у далекому тепер 1945 році утворилась невелика, але гучна й активна партія Демократичний та соціялістичний союз Опору. ДССО протягом дванадцяти років висувала МІТЕРАНА своїм депутатом у парламент. Однак ряди її нестримно танули, а виборці переходили на сторону тріумфатора тих часів – голізму. МІТЕРАН пестував свою політичну силу, як партію “третьої сили” – проти комуністів та голістів. Проти лівих та правих, тому, що такою була у той час його уява про політика Центру. Не поєднувати, а вбивати клин. Але агонія Четвертої республіки саме і була вироком центристській тактиці – час для неї ще не настав.

У політичному житті Франсуа МІТЕРАНА вирішальні дні наступили восени 1965 року. Він фактично почав шлях лідера опозиції. Минав перший президентський мандат Ґенерала де ГОЛЯ. Один із претендентів на Президента – мер Марселя соціяліст Гастон ДЕФЕР. Він збирає навколо себе усі ліві сили за винятком комуністів. При цьому він намагається одержати й голоси прихильників Компартії ізолювавши її партійний апарат та не взявши на себе ніяких зобов’язань. Ідея ДЕФЕРА: створит “велику федерацію” некомуністичних лівих сил з розрахунком, що вдасться залучити на свою сторону ще й електорат ФКП.

З другого боку лівоцентристи висунули ідею об’єднання з комуністами. Саме восени 1965 року формула лівоцентристського блоку(котра власне, сьогодні є суттю поняття “мітеранізм”) стала вперше не тільки обговорюватися у політичних клубах, але і випробуватися на практиці. Стрижнем цих дебатів було ставлення до комуністів: з ними чи без них? На першій позиції стояв МІТЕРАН, на другий - ДЕФЕР. При цьому обоє у минулому були антикомуністами. У підсумку “велика федерація” соціялістів та центристів провалилася, а разом з нею провалилася і кандидатура Гастона ДЕФЕФРА.

Франсуа МІТЕРАНУ, людині без партії, було непросто претендувати на визнання єдиним кандидатом лівих сил, тоді як партії висунули чимало претендентів зі своїх рядів. Він же з усіх сил залучав усе нових і нових людей, від яких залежало його висування. Одразу викладав на стіл свій головний, вирішальний та єдиний козир: його кандидатуру підтримав Центральний комітет Французької Компартиї. Саме МІТЕРАНОВИ належить головна заслуга – усунення головної перешкоди для співробітництва лівих партий – антикомунізм.

Отже, саме 19 грудня 1965 року історія зафіксувала першу спробу і очевидно, першу поразку МІТЕРАНА у боротьбі за президентську посаду. Він програв генералу де ГОЛЮ, зібравши на виборах 45 відсотків голосів. Але саме тоді він затвердився в очах французів як голава опозиції, лідер Союзу лівих сил. У цій якости МІТЕРАН очолив Федерацію демократичних та соціялістичних лівих сил, де у демократах числилися всі хто завгодно – від комуністів до центристів, що тяжіють до правого флангу. Саме через таку “різношерстність” Федерації, через розбіжності усередині, її другі після створення парламентські вибори(1968 року) стали тяжким ударом по тактиці “упертого об’єднувача”. МІТЕРАН втрачає посаду, а з ним і надії. Тепер він навіть не сміє претендувати на висування своєї кандидатури на позачергових президентських виборах 1969 року, після несподіваної відставки генерала де ГОЛЯ. 1969-го соціялісти та комуністи йдуть до виборів самостійно, та отримуюють, відповідно: 5 та 21, 5 відсотка.

У 1974 році МІТЕРАН знову виявився кандидатом лівих сил, причому цього разу передвиборний союз із ФКП спирався на загальну урядову програму лівих партій. Правда, і на цей раз “потяг 70-х” пішов без МІТЕРАНА. Йому не вистачило менше одного відсотка голосів. Але, що найважливіше – буквально наступного дня почався масовий наплив у ФСП. Опитування незмінно показували привабливість програми, а разом з нею і зростаючу популярність лідера соціялістів. І от парламентські вибори 1978 року – ФСП стала однією з провідних партій у Франції, і першою партією опозиції, що вкрай болісно сприйняли комуністи.

Ця зміна ролей привела до переосмислення тактики. Свою третю спробу зайняти посаду Президента Франції у 1981 році, МІТЕРАН вирішив почати не кандидатом усіх лівих сил, як раніше, а виступив від імені лише своєї власної партії. Він вирішив: без комуністів, без підписаної з ФКП Спільної урядової програми, а виходить, без зобов’язань, що випливають з неї, він виявиться скоріше представником лівого центру. І він виграв. У Елисейський палац зайшов лівий Президент П’ятої республіки.

Коли наприкінці 70-х початку 80-х років у ряді країн Західної Європи та США до влади прийшли консервативні сили, то у Франції політичний маятник зробив рух прямо протилежне – праворуч ліворуч. Протягом 80-х років лідери “неоконсервативної революції” були переобрані: Роналд РЕЙҐАН та Ґельмут КОЛЬ – на другий термін, Марґарет ТЕТЧЕР – на третій. А у Франції знову навпаки, навесні 1988-го, вдруге обрали соціяліста МІТЕРАНА.

“Особливістю останньої французькой президентської кампанії була дивна кончина соціялізму, як предмету суперечки, між кандидатами на посаду президента в країні, де виникло саме це слово” (“Таймс”, квітень 1988 р.).

На афішах французких соціялістів у 1988 році слова “соціялізм” більше не було. Воно було вилучено ними з офіційних звернень ще у 1982 - 1983 роках. “Це правда, що ми надто розмріялися у 1981-му та недооцінили міжнародну кризу.” – сказав МІТЕРАН уже після закінчення першої третини свого президентського терміну. Популярність соціялістів падала так стрімко, що до середини 80-х років досягла критичної крапки, такого низького рейтингу за порівнянний період не мав у П’ятій республіці ще жоден її президент.

Це переломний період. Чим глибше розчарування виборців, що голосували за соціялістів, тим вищим був кредит учорашніх супротивників Соцпартії. Ряди перших тануть, зате других ростуть. І ростуть тим швидше, чим далі відступають МІТЕРАН та його команда від своїх передвиборчих зобов’язань. Програма та підсумки першого президентського семиріччя виявилися полярно далекими. Повернення у березні 1983 року до політики “твердої економії”, усього на два роки, привів до росту безробіття, до появи армії “нових бідних”. Усе рідше звучали й гасла “розриву з капіталізмом”, аж поки не зникли зовсім.

Це швидше за все було продумане та усвідомлене коректування курсу, нехай навіть і нав’язане у певній мірі, світовою економічною ситуацією, що аж ніяк не сприяла французькому “лівому експерименту”. Майстерність політичного компромісу МІТЕРАНА у тім і проявилася, що саме тоді його соціялістична орієнтація стала усе більш явно набувати соціял-демократичне забарвлення. На поверхню виступило те, що вже дозріло у глибині. Зовнішні причини могли зіграти хіба що роль каталізатора. Внісши коректування у свій курс, правляча партія повернула кермо влади ліворуч праворуч – ближче до політичного центру.

Уже після перших двох-трьох років “лівого експерименту” у Франції були відзначені поглиблення кризи та супутній їй ріст консервативних настроїв. У березні 1986 року зміну розстановки політичних сил зафіксували парламентські вибори – перемогу одержали праві партії. Вони сформували уряд на чолі з Жаком ШИРАКОМ та прийнялися – при лівому Президентови – демонтувати недавні нововведення своїх попередників.

“Соціялісти виявили досить гнучкости, відмовившись від продиктованих їх ідеологією експериментів, та швидко повернули до центристської політики, завдяки якій МІТЕРАН і завоював новий президентський мандат”(“Вашинґтон пост”, травень 1988 року).

Поступово відбувалася еволюція Франції до англосаксонської моделі, коли у влади коли чергуються дві близькі та дисципліновані політичні сили: лівоцентристська та правоцентристська. Чергування при владі двох близьких центристських партій з майже непомітними лівими та правими відтінками – от що поверне країні соціяльну стабільність та політичний консенсус. Так, по суті, виглядало головне завдання другого семиріччя Президентства МІТЕРАНА.

Ввійшовши до Елісейського палацу МІТЕРАН фактично навалив неначе цунамі, на французів цілий шквал соціальних реформ. Найчастіше важливих – таких, як націоналізація, щоб з їхньою допомогою здійснити давно задуману стратегію “розриву з капіталізмом”. Однак у результаті було досягнуто протилежний ефект: саме при лівому уряді капіталізм, як такий, одержав поштовх до відновлення, та розвитку.

Як показала історія, МІТЕРАНУ було призначено стати не де ГОЛЕМ лівих сил, як він претендував, а президентом нормалізації, тобто пристосуванням французької демократії до так званої англосаксонської моделі.

В останні роки МІТЕРАН невпинно пояснював, у чому зміст його нового проекту. “Як і раніше мова йде про соціалізм, але “без колективістських методів”. Єдиний порятунок – у змішаній економіці, що поєднала б державний сектор із приватним. Тільки так можна “змінити природу прибутку”, “контролювати владу капіталу”. Сам Президент визначав цей проект як “третій шлях” – середній між капіталізмом та соціялізмом, здатний узяти від обох систем усе краще та відмести їхні пороки.

Як ми бачимо, французька демократія, що століттями дорослішала, дозрівала у гострому протистоянні, протиборстві класів, тепер уникає силових прийомів там, де без них можна обійтися. Президент МІТЕРАН більше не повторював “помилок молодости”, як наприклад у 1947 році – коли, одержавши свій перший портфель в Уряді Четвертої республіки, Міністр у справах ветеранів війни негайно очистив своє відомство від комуністів. Ставши Президентом, він вважав своїм обов’язком не відштовхувати, а навпаки, наближати. І він до кінця був прихильником участі комуністів в Уряді лівих сил. Вони, четвірка міністрів, працювали добре та дружньо, поки не стало зрозумілим, що з “соціялістичним експериментом” відбулися незворотні зміни. Тоді вони пішли. Спілка з комуністами для МІТЕРАНА була як “конфліктний альянс” ще з тієї пори, коли уперше відчув, що може стати лідером лівих сил. Поки соціялісти були другою силою опозиції, вони наголошували на “альянсі”. Висунувшись на першу роль у таборі лівих сил, вони перенесли акцент на “конфлікт”. У “конфліктному альянсі” соціялісти виявилися не тільки прагматичнішими, але і часом отримували “допомогу” з боку ФКП у найнесподіваніши моменти. Промахи та помилки ФКП допомагали ФСП залучати на свою сторону нових виборців.

Ледь ставши Президентом, МІТЕРАН запропонував цілком змінити профіль Льотаринґії, що спричиняло закриття десятків підприємств, що були гордістю національної індустрії та звільнення сотень тисяч чоловік. Здавалося, що в Президента, що ризикнув викликати на себе невдоволення працюючої Франції, у руках тільки один серйозний аргумент: сталеливарна та чавуноливарна промисловість Франції програла у конкуренції з Люксембургом, Японією, ФРН. Попередні праві уряди надавали перевагу штучними субсидіями, підтримуючи загасаючу металюрґію Льотаринґії, упустивши момент для її своєчасної модернізації. У цьому конфлікті ФКП виявилася, зрозуміло, на стороні металюрґів, вимагаючи від Уряду будь-що-будь зберегти робочі місця для сотень тисяч людей. Але чи правильно вимагати економічного статус-кво, увічнювати застій, узаконювати становище, при якому ті ж сотні тисяч людей будуть змушені миритися з тим, що живуть на подачки? Варто визнати, що справжньої науково-технічної стратегії ні для національної металюрґії, ні конкретно для Льотаринґії ФКП запропонувати так і не змогла.

“Льотаринґську битву” виграв МІТЕРАН. У сотень тисяч людей були “викуплені” їхні робочі місця, інші змогли перекваліфікуватися, треті – достроково вийти на пенсію. Але змінився не тільки так званий робітничий клас. Існування “середнього класу”, до котрого відносимо інтєліґенцію, менеджерів, висококваліфікованих робітників і т.д., – уже давно аксіома західної соціольоґії та політольоґії. Соціялісти визнають існування цього клясу, більш, свою політичну тактику та стратеґію будують у прямому розрахунку саме на нього. А саме проміжне становище цього суспільного прошарку допомагає і сьогодні Французькій Соцпартії знаходити взаєморозуміння як з буржуазією, так і з робітничим класом.

Завоювавши владу, соціялісти перекроїли виборчу систему так, що вплив Компартії відчутний скоротився. “Третя сила” відчинила навстіж тіж самі двері, котрими ще вчора її легко защемляли між лівою і правою половинками. “Живою водою” для цієї сили став лівий антикомунізм, на якому є бірка з точною датою народження – травень 1968 року.

Франсуа МІТЕРАН не тільки не спізнився на “потяг 70-х”, а щасливо його пропустив. Його, як виявилось, чекала інша епоха. Ні в 60-і, ні, в 70-і роки він не був готовий до тієї першої ролі, що відвели йому 80-і та яку він добре зіграв у 90-х. Уся політична біографія Президента МІТЕРАНА виткана із зовні непослідовних учинків. Чому він колись ляснув міністерськими дверима, протестуючи проти усунення султану Марокко, зате спокійно пережив франко-англійську експедицію в Суец? Чому жагуче та нищівно критикував ядерну доктрину Франції, але раптом круто змінив свої позицію?

Чому, проголосувавши за американську ядерну зброю для Європи, був проти участі Франції в СОЇ? Чому фактично сприяв “заморожуванню” процесу роззброювання на початку 80-х, а наприкінці активно сприяв йому? Багато таких “чому”. Але те, що здається непослідовним для погляду з боку, було льоґічним для МІТЕРАНА. Коли він з попелу відтворив соціалістичну партію, згуртувавши для цього півсотні політичних клубів та кружків, у ній панувала безліч впливів, приходилося зважати на кожен з них. Єдність партії була для нього важливішою, ніж послідовність політичної лінії. З часом постало завдання – перетворитися у маґніт для всіх “осколків” лівого походження. Але тільки МІТЕРАН це завдання розумів куди ширше: згуртувати дисципліновану виборчу більшість без яскравого розподілу на лівих і правим.

“Я – як французький пейзаж”, – сказав один раз про себе Франсуа МІТЕРАН, що не втомлювався повторювати, що він змінюється кожен раз, коли міняється “тло проблеми”. У Франції за кілька років “співіснування” лівого Президента з Урядом правих сил тло змінилося істотно: політичний маятник пішов назад – від лівого краю до центру. Цей період для Президента МІТЕРАНА був ні чим іншим, як новим “конфліктним альянсом”.

Французька П’ята Республіка веде свій відлік із прийняттям нової Конституції у 1958 році. Якщо оглянути поглядом ці десятиліття, побачимо разючий контраст. Тоді, на початку – розвал більш як столітньої, колоніальної системи, рамки атлантичних зобов’язань, “Загальний ринок”, що тільки почав “прасувати” патріярхальний селянський уклад. Тепер – динамічна індустріяльна держава, котра має велику вагу в европейських та міжнародних справах. Звідси і постійне передвиборне гасло буржуазних партій: “Це ми зробили сучасну Францію!” І дійсно, протягом двадцяти двох років – аж до 1981 року – владою у Франції були праві партії. Однак у будівництві нової Франції, її демократичних інститутів значний внесок внесли і ліві сили. Демократизація виборчої системи, завоювання права на десяти, а потім і на восьмигодинний робочий день, націоналізація окремих, великих секторів економіки, тощо – уся ця спадщина носить також і відбиток “лівої Франції”.

Але змінюється не тільки Франція, змінюється світ… Франсуа МІТЕРАН протягом кількох десятиліть впливав на політичне життя однієї з провідних европейських держав, – Франції. Багаторазово стояв біля витоків справді великих европейських, світових ініціатив. І що найважливіше, з його зусиллями нерозривно пов’язані: реорґанізація, розвиток та ріст Французької соціялістичної партії. Котра у сучасній політичній системі Франції відіграє системоутворюючу роль.

Підводячи риску під вищенаведеним, треба сказати, що у сучасній Україні поки що достойним для порівняння із великими державними діячами Европи та Світу на моє велике переконання є двоє людей Віктор ЮЩЕНКО та Леонід КРАВЧУК. Останній тому, що як би хто не говорив, у тих історичних умовах, що склалися, досить мудро та достойно доклався до здобуття Україною Незалежности. А Президента ЮЩЕНКА треба порівнювати з Великими державними мужами, уже лише за те, що Український Голодомор, котрий забрав у більшости Українців когось у сім’ї чи родині, поволі повертає Українськість Україні!

Автор: Петро Андрій ВЛАСІЙЧУК ІІІ, маґістр державного управління, ґенеральний директор Інституту ім. О.БАРВІНСЬКОГО
Обговорити на форумі