Олесь Санін: Мій промоутер каже: “Що ти переживаєш? Американський президент тебе рекламує щодня!”

Історичну драму відомого режисера Олеся Саніна “Поводир” кінокритики вже називають великою подією українського кіно. 

Стрічку, висунуту на премію “Оскар” у номінації “Найкращий іншомовний фільм”, 5 листопада мали змогу оцінити й іванофранківці. Допрем’єрний показ відбувся в театрі кіно “Люм’єр” за участю самого режисера і зібрав аншлаг, як це було, до речі, і в інших містах. З 12 листопада “Поводир” виходить на широкі екрани і вже обіцяє стати першим вітчизняним фільмом, прокат якого окупить усі витрати на виробництво і промоцію.

Олесь Санін розповів КУРСу про фільм, про ситуацію в українському кіно і нові запити вітчизняного глядача.  

- …Днями, 3 листопада, був перший показ фільму в Лос-Анджелесі, в Американській академії кіномистецтва. Ми зараз організовуємо додаткові покази для членів Академії. В нас є велика промоційна агенція, яка спеціально займається промоцією фільму. Були також покази в чотирьох кіношколах і професійні обговорення. Такого ще не було з українськими фільмами… Наш американський прокатник запланував ще дванадцять показів в американських та канадських університетах – і це тільки на грудень.

– Як американські кінокритики відреагували на фільм?

В Україні є помилковий стереотип – вважати “Оскар” таким собі конкурсом талантів… Насправді, це конкурс кіноіндустрій. І здивувати в Сполучених Штатах когось в кіно надзвичайно складно. Плюс вони абсолютно переконані – і мають для цього певні підстави – в тому, що кіно вміють знімати тільки в США. Вони весь світ тримають за горло і придумують собі, як кінематограф буде розвиватись, чим займатись… Так, з поганою картиною там геть нема що робити. Але загалом – це зовсім інший світ. В принципі, сама Кіноакадемія – це така велика рекламна агенція, яка займається продажем рекламного часу, коли три мільярди населення планети дивиться фінальне вручення цих позолочених статуеток і переймається, який же фільм переміг… Це мільйони, мільярди доларів обертів всієї цієї машинерії, в якій особливе місце займає конкурс іншомовних фільмів. У цій номінації критерії взагалі дуже специфічні – фактори моди, впливу…

– Політична кон’юнктура?

Дуже часто – саме політичні мотиви. Мій промоутер каже: “Що ти переживаєш? До нас прийшла купа людей, американський президент тебе рекламує щодня”. То він так жартує. А в них і справді всі новини починаються з “Юкрейн, фрідом…” Всі заяви по Україні – НАТО, ОБСЄ – це все новини на перших шпальтах. Я зовсім не люблю якесь таке політичне, пропагандистське кіно. Але наша картина зараз поза нашими зусиллями і намірами стала частиною якоїсь великої політичної історії.

– При тому, що фільм знімався давно і на такий політичний резонанс спеціального розрахунку бути не могло.

Кіно знімалося давніше, з 2007 року. А готовий фільм був у вересні 2013 року, прем’єра мала відбутись спочатку в листопаді, а пізніше в січні 2014 року. Тоді на вулицях вже була війна, і несподівано виявилося, що величезна кількість епізодів просто наче повторювала те, що ми бачили в новинах на телебаченні. Ми кіно знімали за документами, за історією, і ніхто не міг припустити, що ця історія повториться з такою достовірністю… Дехто навіть вважає, що головного негативного героя я назвав Володимиром, щоб показати дулю президенту Кабаєву (сміється).

– Розкажіть передісторію фільму. Як взагалі народився задум зняти фільм про сліпців-кобзарів? Як писався сценарій?

Я сам займаюся кобзарським мистецтвом. Граю на музичних інструментах. Мені це цікаво. Це зовсім інше моє життя, ніяк не зв’язане з кіно. Я до сих пір його не пов’язую з кіно, хоч я фільм про це зняв. Я граю на колісній лірі, на бандурі, сам роблю музичні інструменти. Входжу до товариства “Київський кобзарський цех”. Ось Тарас Компаніченко – відомий музикант – один з моїх товаришів, побратимів. Він, до речі, знімався в цьому фільмі – один з небагатьох зрячих акторів, які грали кобзарів. Багато з них – а це більше ста в одному кадрі, всього близько двохсот незрячих акторів – взяли в руки стародавні інструменти і справді навчились на них грати… Причому не покинули це після зйомок. І ця історія для мене дуже важлива. Такий-от особистий момент.

А власне задум виник ще у 2004 році, коли я був у Сполучених Штатах і представляв свою картину “Мамай” в Американській кіноакадемії. Це була перша українська картина, яка взагалі була там представлена. В мене були хороші зв’язки в кіноіндустрії. Я познайомився з лауреатом двох “Оскарів”, зіркою американського кіно Джеком Пелансом, який насправді – Володимир Палагнюк. Пеланс – це його псевдо. Він сказав: “Лесь, мені дуже подобаєшся ти і твоє кіно. Я тобі хочу допомогти”. Ну, а як може допомогти голлівудський актор? Знятися у фільмі. Він мене і познайомив зі своїми друзями. Так у мене з’явилися і промоутери, і зв’язки в американських студіях. Там достатня, серйозна навіть кількість українців, які працюють на ведучих ролях. Скажімо, президент компанії “Юніверсал”, головний технічний спеціаліст компанії “Соні Пікчерс”, віце-президент компанії “Коламбія Пікчерс” – українці. Так само в прокатному бізнесі. Ці люди – не частина діаспори, вони не ходять у вишиванках по суботах. Це американці, які достатньо успішні, вони зібралися в таку собі невелику організацію – клуб.

Я пропонував Джекові багато ідей, сценаріїв. Але він казав: “Ні, ти з цього не зробиш кіно”. Хоча я вважав, що ті сценарії добрі (сміється). Потім він каже: “Ну, розкажи мені щось”. І я йому розказав історію про кобзарів. А він: “Забудь, що ти знімав до цього, чого хотів, чим займався. Ти мусиш зняти цю історію. Мусиш її зняти так, щоб її побачили мільйони. Тому що в цьому сіль нашого народу: що ми здатні опиратися, що в людей, в яких забрали зір, в людей, які не можуть бачити сонце, настільки сильна воля і віра. Це історія про нас самих”. І я тоді почав писати першу версію сценарію з Полом Валянські. Це відомий американський сценарист, викладач кіношколи Спілберга. Він один з найкращих скріпт-докторів: допомагає студентам “лікувати” їхні сценарії – готувати до виробництва. Пізніше я запросив Ірен Роздобудько в Україні. І знов пройшли роки, і потрібні були зміни в сценарії. На жаль, помер Джек… Але я впирався все одно. Вже було зовсім мало грошей. Дуже складно було жити. Але у 2012 році відкрилось, як я кажу, “вікно можливостей” і я запустив фільм у виробництво і закінчив його.

– Ви наголошували, що фільм можна вважати практично повністю українським – в сенсі виробництва, фінансування тощо. Це був свідомий вибір чи просто так склалося?

Так, це була свідома позиція – зняти фільм за державний бюджет. Тому що я переконаний, що Україна як держава мусить і може робити хороше кіно. І це приклад того, як можна, оперуючи виключно цим бюджетом, зробити кіно, на яке піде глядач. Я хочу створити прецедент того, що касові збори українського фільму зможуть окупити витрати на нього. Інакше ми будемо ходити колами навколо фестивалів, які мають свої тенденції… Кожен хоче стати успішним. Але останнім часом фестивальний рух промотує фільми “не для всіх”, не для громадського перегляду, які прекрасні самою своєю історією експерименту, які цікаві можуть бути для критиків, але все це дуже вузька аудиторія. І вони цією тенденцією довели до того, що ці фільми не потрапляють в широкий прокат, їх можна подивитись хіба на самих кінофестивалях, ще в інтернеті, можливо. Фільми випали з ринку, фактично віддали його Голлівуду. І це вся Європа… І Україна так само. В нас взагалі дуже маленький ринок для показу фільмів. І ми постійно просимо гроші в держави, ми не маємо що запропонувати інвестору, в якого є гроші, бо фільм не окупиться в прокаті.

– Тобто ринкове – в сенсі комерційного успіху – кіно в Україні наразі взагалі не реальне?

Що стосується нашого фільму, прокатники вважають, що фільм зможе окупити себе в прокаті навіть лише в Україні. І це буде знаком, буде сигналом змін. І не важливо, що це моє кіно. Це дуже важлива історія, щоб змінити ситуацію на ринку. Якщо ми зможемо показати, що здатні зробити кіно, на яке прийде український глядач, касові збори якого будуть співрозмірні з тим, скільки коштувало виробництво, – це буде прорив. В іншому разі ми все життя будемо ходити з протягнутою рукою, будемо постійно прохачами. Будемо знімати фільми на продаж за кордон. Нас будуть бачити такими, якими собі хочуть, а не такими, якими ми є чи хочемо бути.  

Розумієте, це дуже специфічна ситуація. Західний глядач насправді не хоче нас бачити щасливими, успішними, сильними. Хочуть бачити наші страшилки про Чорнобиль чи “тітушок”. Ми для них територія страху, територія “хорору”. Ми вражаємо західного глядача дикістю і безглуздям, він тішиться, що все це відбувається не з ним… Зрозуміло, що я зараз навмисно загострюю, але така тенденція є. І з цього нам треба виходити. А для цього – кардинально міняти ситуацію і на ринку.

– Висунення “Поводиря” в оскарівську номінацію супроводжувалося скандалом ісуперечками в українській кіноспільноті. Говорилося, що стрічка Слабошпицького “Плем’я” могла б краще представити Україну в Кіноакадемії, були різні звинувачення в упередженості і зацікавленості Оскарівського комітету України. Як Ви підсумуєте цю історію?

Спершу суперечки точилися між людьми, які не дивилися ні фільм “Поводир”, ні “Плем’я”. Потім була суперечка між людьми, які подивилися “Плем’я” і не дивилися “Поводир”. Моя позиція була така: давайте подивимося обидва фільми – і ви вирішите. Я намагався для цього зробити все, що міг. Факт простий і достатньо брутальний: українське кіно не має можливості рекламуватися. Продюсери картини “Плем’я” використали скандал як можливість для того, щоб розказати всьому світу про свій фільм. Вся ця дискусія була для того, щоб люди пішли і подивились “Плем’я”. Вони прийшли і подивились. Мені сварка не була потрібна. Вони мене вже звинувачували, що я купив національний Оскарівський комітет. Розповідали, що заманеться, а я не відповідав, бо ці сварки ведуть до руйнації.

Я глибоко переконаний, що “Плем’я” – це фантастична фестивальна картина, яка заслужено “накосила” призів, які тільки можливо. Я абсолютно переконаний, що за останнє десятиліття – це абсолютний флагман українського фестивального кіно. Хлопці цього добилися, вони великі молодці. І я думаю, що це не була дискусія між тим, хто кращий чи гірший, йшлося не про естетику. Стояла дискусія – що таке наш Оскарівський комітет, чим він займається, хто туди входить. Продюсери фільму “Плем’я” ще два-три роки до цього висували свої картини на розгляд тієї ж комісії, і коли їх приймали, вони були задоволені (сміється). Вони лише були не задоволені, коли склалась ситуація інакше. Тому це історія достатньо брудна. Я не беру в цьому участі, не хочу це й обговорювати. Я можу відповісти тільки екраном – прийдете, подивитесь, приймете для себе рішення. От і все.

– Тоді давайте про естетику. Ось є думка, що традиція українського поетичного кіно, яка вам близька, – це вже вчорашній день, швидше перепона для розвитку вітчизняного кіно, яке пора робити індустріальним, урбаністичним. А ви що скажете?

Я знаю людей, які організовують такі дискусії. Ці люди ніколи нічого хорошого не писали ні про що українське. В цю дискусію я не вступаю. Я не критик, я не блогер. Я кінорежисер: можу зняти, показати і отримати або обійми і поцілунки, або свист. Я вважаю, що, якщо ти, умовно кажучи, боксер, то виходь на ринг і там показуй, чим ти займаєшся, а не пиши в блогах. Ці дискусії пустопорожні і безперспективні. Який сенс, не маючи фільмів, говорити, що вони могли би бути хороші чи погані? Сучасне українське поетичне кіно ніхто ніколи не бачив. І ще момент: на жаль, було в 60-70 роках багато людей малообдарованих, які хотіли використати славу своїх коллег – творців потетичного кіно, яких вони самі посадили в тюрми, загнобили, споїли. Ці псевдомитці й знімали так зване поетичне кіно, самі не будучи ні поетами, ні митцями, лише партизанили, як могли, і закладали один одного. Вони відвернули глядача від цієї історії. Я вважаю, що кіно мусить бути різне: мусять бути бойовики, історії про кохання, інтелектуальне кіно… Зараз з’явилося у нас на п’ять фільмів два, які претендують на якісь яскраві долі – прокатну чи фестивальну. А більше нема про що говорити.  

Я знімав не фестивальний фільм. Я йшов до глядача. Я знав, які пріоритети мають фестивалі, що вони там дивляться, що їм подобається, хто ці люди, чим вони займаються. Я втомився дивитися на їхні смаки, на те, що люди відвертаються, бо думають, що фільм якийсь зарозумний, не для них, що заснуть в кінотеатрі чи не поведуть туди свою дівчину.

– А як ви ставитеся до заборони в Україні певного російського кінопродукту? Серіалів, наприклад.

Я негативно ставлюсь до заборони як методу боротьби. Я думаю, що до цукерки дитина, якій це заборонили, все одно хоче дотягнутися. Бо це заборонений плід. Ми не можемо виставити свого бійця, тому дискваліфікуємо чужого. Але те, що проти нас давно ведеться серйозна війна за мозок людей, що всі ці деенери-хеенери є наслідком інформаційної війни, яку, на жаль, на сьогоднішній момент Україна програла, – це правда. Тому не забороняти це ніби й не можливо. Але це не вихід.

– Тільки з’явилися ці ДНР і ЛНР – у Росії вже знімають кіно про “ополченців”. А у нас? Навіть з документальними фільмами – не густо.

А не може з’явитися просто зараз. В Росії тратяться мільярди доларів на кіноіндустрію, а в нас гроші зараз йдуть на зброю, на бронежилети, на каски і т. д. Але все одно зараз і на передовій є дуже багато людей, які фіксують цю історію, намагаються знімати.

– Кажуть, ви знімали в Маріуполі.

Я знімав тому, що розумів, що це найважливіша частина мого життя. Я знімав тому, що це моя професія. Камера для мене – така сама зброя.

– Що ви знімали в зоні АТО? Можете більше розповісти?

Історії, які потрібні для якоїсь слави, із цим не пов’язані. Мені соромно за своїх колег, які використовують і Майдан, і війну для власної промоції. Була чудова історія моїх друзів, які створили спілку “Вавилон‘13”. Проект існував для однієї єдиної мети – показати правду. Ти не знав прізвищ цих авторів, там немає титрів… Це і є українське народне кіно.

– “Вавилон‘13” – добрий проект. Але, скажімо, американська агенція VICE News знялапонад вісімдесят документальних фільмів про війну на Донбасі. І це, певно, найкраще, що було знято про цю війну. Ну от чому VICE News? Чому такі фільми не береться фінансувати, скажімо, якийсь український телеканал?  

Тому що деякі власники цих телеканалів раніше працювали на Росію та й продовжують зараз. Інші займаються пропагандою чи контрпропагандою. Продакшени до сих пір знімають у нас російські ментовські серіали. Це в нас знімається, нашими фахівцями. Просто привозять в гості російських артистів. Тут дешевше, зручніше, та багато є різних причин. Але нам навіть думати не слід, щоб змагатися у виробництві такого ж “продукту”, лише ніби українського. Ну, знімемо ми серіал про наших ментів, які будуть розмовляти українською, – і що це дасть? Це допоможе культурі, мистецтву? Ні. Ми можемо стати заручниками так званої контрпропаганди, а це радянська традиція мислення. Нам треба змагатися з північним сусідом ідеями і ставати частиною європейської цивілізації.

– Як кіноспільнота взаємодіє з новою владою? Є діалог, розуміння?

Що я бачу? Що актуалізувалося дуже багато історій. Що є критична маса людей, які раніше працювали то в наймах в інших державах, то у музичному відео тощо… Але ми же навчилися знімати кіно. Це беззаперечно. Є з десяток людей, в яких не просто власні амбіції, а які вміють щось робити і довели це – на фестивалях, конкурсах тощо.

Ми хочемо інтегруватися до європейського простору і будемо робити фільми в ко-продукції для спільних ринків. Ми розуміємо, і до війни це було ясно, що робота в наймах у російської кінематографії нічого, крім грошей, які поки знімаєш, то й проїдаєш, не дає нічого. Тебе просто використовують. Але, так, ми навчилися знімати на чужих знімальних майданчиках, так, ми наробили помилок за чужі гроші. Але ми абсолютно точно усвідомили, що подарували глядача іншій державі, яка з’їла їхній мозок, знищила душу, і ми зараз свідомі того, що мусимо його відвоювати.

– У нинішньому міністерстві культури такі погляди поділяють? Ви спілкувалися з новим міністром?

Новий міністр мій однокурсник (сміється). Звичайно, що спілкувався. Він розуміє, що треба щось змінювати. Та ми знаємо, що грошей в держави немає. Але будемо відстоювати свою позицію. Ми не підпалимо шини, ми їм мозок виїмо, якщо вони будуть працювати проти України або не будуть до нас дослухатися.

Взагалі, я не заздрю людям, які зараз при владі, тому що на них покладена величезна відповідальність. Вони не зможуть просто так щось красти, пропихати щось своє, лобіювати якихось своїх дружбанів. Все. Це все змінилося. Я бачу, відчуваю, що, окрім того, що в Україні, в суспільній свідомості актуалізувалися дуже багато речей: прапор, гімн, армія, міліція, держава, народ, цінності, закон – чого раніше фактично не було, ще актуалізувалися й питання мистецькі. І люди вже не хочуть бачити російські серіали, вони хочуть бачити щось своє. Вони хочуть закохуватися у власних актрис, вони хочуть бачити своїх героїв, вони хочуть їх наслідувати, вони хочуть відповіді на якісь запитання. Не важливо – це кіно про далекий космос, чи давнину, чи про сьогоднішній день. Люди хочуть актуалізації на екрані власного життя, власних переконань, власної культури. До цього моменту цього не було. Не було! Тому часто приходили, дивилися українське кіно, хтось навіть аби пожаліти. Розумієте? Це ж найгірше, що може бути.

В нас тепер питають, яке кіно ти знімаєш. Глядач приходить і каже: почекайте, що це за безглуздя на екранах, куди пішли гроші? Ми хочемо бачити себе. Що ви робите там, продакшени-телеканали? Ні, ми хочемо своє. Розумієте, вже не сама кінематографічна громадськість цього хоче, глядач цього хоче. На кожній зустрічі в кінотеатрах кажуть: а ви ще оце кіно зніміть, оце і оце. І передайте, будь ласка, вашим дружбанам, що ми хочемо це і це бачити на екрані. І це поступ, бо у нас був величезний розрив між людьми, які займалися кіно, і суспільством, яке займалося собою і виживанням. Все. Цей час пройшов, в нас тепер є українська держава, і це не просто територія, грошова одиниця і армія, це народ, який вже розуміє, за які цінності він бореться, що він любить, що він ненавидить. Це дуже-дуже важлива історія, актуальна для мистецтва. І це головне, що буде рухати вперед, і тому я покладаю великі надії на кіно. До сих пір цього не відбувалося, ми жили в паралельних світах з глядачем, кіноспільнота між собою говорила про якісь успіхи, але знала, що це все не так, і шукали для себе якихось виправдань, пояснень. Виправдання – неправильна поведінка для чоловіка. “Маємо те, що маємо” – неправильне гасло. “Борітеся – поборете” – ось тепер наше гасло.