Велика Кам’янка-Слов’янськ-Луганськ: офіцер-десантник Василь Дзяма розповідає про жахи війни

У випуску нашої газети від 6 червня ми писали про офіцера 80-ої десантної бригади, родом із Великої Кам’янки, який на той момент воював під Слов’янськом. На прохання чоловіка, ми не називали його ім’я, тому що навіть дружина не знала, де саме він перебуває. І ось наприкінці минулого тижня Василь Дзяма (саме так звати нашого героя) зателефонував у редакцію: він зі своєю бригадою до останнього відстоювали луганський аеропорт, де під час обстрілу Василь був контужений, лікувався у львівському госпіталі і наразі проходить реабілітацію. У розмові з нами земляк розповів, як вони звільняли Слов’янськ та як під шквальним обстрілом “граду” довелося відступати з аеропорту, про інші ключові моменти війни, в яких Василь Дзяма брав безпосередню участь. Далі історія війни на Сході - словами нашого героя.

Мої хлопці з Кам’янки збирали тіла зі збитого літака: там була просто купа м’яса

5 липня ми звільнили Слов’янськ, і частина нашої бригади була там майже місяць. У цей період очистили Красний Лиман, тож ми ходили в розвідку: нас туди закидали і ми два-три дні там видивлялися, охороняли артилерію… Мушу трішки повернутися назад, щоб було зрозу­міліше: у батальйоні три роти і коли в квітні нас роз’єднали, ми з управлінням залишилися в Луганську й околицях, 2 рота 8 квітня вирушила в аеропорт, де залишалася до виходу. 3 рота відправилася в Слов’янськ, де ми їх поміняли наприкінці травня і де був головний вихід на Ізюм Харківської області, отож сепаратисти вирішили прориватися - десь 600-700 чоловік. Із них після бою в тих болотах наші хлопці назбирали біля 200-300 тіл . Це був перший настільки потужний бій, але згодом виявилося, що це був тільки початок.

Після цієї битви наша 3 рота, після трьох днів відпочинку, 12-13 червня вилетіла в луганський аеропорт. Ситуація там значно погіршилася: тоді в Луганську терористи захопили СБУ, з Росії прибули, про що передавала тоді РНБО, до 2 тисяч чеченців і почали оточувати Луганськ. Наша рота прилетіла без перешкод, а вже наступного дня тільки перший літак із продовольством зумів приземлитися, другий розстріляли, третій повернувся назад у Мелітополь. Мої хлопці з Великої Кам’янки, як збирали загиблих, надивилися на такі жахи: тіла порозкидало по довколишніх селах і просто була купа м’яса. Я не знаю, як у них психіка витримала. На той час вдалося домовитися, щоб терористи не обстрілювали, доки тривали пошуки, хоча вони не завжди дотримувалися цих умов.

На виконання наказу Президента наші хлопці ввійшли в Слов’янськ і встановили прапор на міській раді

Тим часом ми з управ­лінням під Слов’янськом перемістилися в південному напрямку, щоб сепаратисти не мали змоги прорватися на Донецьк, і заодно, щоб ото­чити місто силами АТО пов­ністю, і щоб життя почало налаго­джу­ватися. Наприкінці червня ми почали зачищати Ямпіль, і тоді там загинув наш земляк і мій друг Стьопа Воробець зі своєю розвідувальною ротою. Там була найбільша база терористів: хто зміг з них, утік, але порядку 700 тіл потім назбирали. На початку липня я звідти вилетів, відтягнувся на базу під Слов’янськом і після нашої остаточної зачистки околиць: Миколаївка, Райгородок, Донецьке - я ті поселення, як нашу Кам’янку і Коломию, вже напам’ять знаю, - в ніч з 4 на 5 липня терористи попри блокпост прорвалися із Гіркіним, прикриваючись цивільними людьми (вони так їхали: цивільний-сепаратист-цивільний, щоб колону не обстрі­лювали), і виїхали в Горлівку.

На той момент сепаратисти просто не мали що шукати в Слов’янську: в останній час їхнього там перебування люди нас інформували, де терористи жили (в школах, в приміщенні цегляного заводу, аміачний завод вони планували зірвати, але не встигли); а 5 липня ми отримали наказ слідувати у Слов’янськ - на виконання наказу Президента ми вивісили український прапор на приміщенні міської ради. Це були наші хлопці, а не Національна гвардія, як повідомляли у всіх новинах.

Жириновський лякав сепаратистів нашою бригадою, в якій “бандерівці всіх вбивають”

8 липня приїхав до нас Петро Порошенко, нагородив бійців за взяття Слов’янська, Краматорська. Війська на той час уже відтягалися на Горлівку. Нам було сказано, що тиждень ми відпочиваємо, а 11 липня нас швидко всіх зібрали і ми виїхали в бік Луганська, де на той час уже була напружена ситуація з аеропортом. Так, з 12 на 13 липня наша колона (я їхав третьою колоною, трохи пізніше) прокладала “дорогу життя” і прорвалася в аеропорт, попри оточення. Взагалі-то сепаратисти боялися нашої 80 львівської бригади, особливо після того, як Жириновський говорив про нас, мовляв, тут воюють бандерівці і всіх вбивають - ми мали дуже жорстку репутацію. Це зовсім не так, звісно, але постояти за себе ми-таки вміємо. Слідом прорвалися ще дві колони нашої бригади - військових з інших части там не було. Тоді поранило виконуючого обов’язки командира бригади полковника Андрія Ковальчука, розтрощило йому плече, але попри поранення він був із нами до кінця - це справжній командир.

40 снарядів “граду” лупануло по моєму БТРу - і жодна ракета в нас не влучила

Я приїхав у Луганськ третьою колоною 23-24 липня, ми довозили всі потрібні продукти, воду. Я їхав як старший колони, і заїжджали ми в аеропорт якраз у день народження моєї покійної матері. Розставляємо бтри вздовж злітної смуги, я свій ставлю крайнім, нас сидить усередині чимало офіцерів - і тут починає стріляти “град”. Ми думали, що ракети пролетять над нами, але снаряди “так гарно летять”, і наш бтр попадає в точку: 40 снарядів падують на площі 100 на 100 метрів, у цетрі якої - наш бтр. Позаду мене тоді їхав підполковник з Івано-Франківська, який згодом зізнався: думав, що від нашого бтру нічого не залишилося. Але 40 снарядів лупануло - і жодна ракета в нас не влучила, тільки всі колеса попробивало. Я тоді хлопцям говорив: “Сьогодні день народження моєї покійної матері, вона, мабуть, нас і оберегла”.

Від 24 липня до 31 серпня я перебував у луганському аеропорту. Щодня нас обстрілювали, але спершу все було більш-менш нормально: принаймні дорога була прокладена, ми виставили свої блокпости, і наші колони могли частіше проїжджати. Ми затягли й гармати, гаубиці - і сепаратисти були шоковані, коли наші обстріли сягали аж до Краснодону в Донецькій області. Зрозумівши, що наш аеропорт стає для них великою проблемою, сепаратисти з 1 на 2 вересня нас дуже сильно обстріляли, так, що наші машини, танки, бтр, до 20 одиниць техніки - все згоріло. Цей обстріл дуже запам’ятався, тому що 2 серпня - день ВДВ, і ми жартували, що це нам був такий подарунок. Ми вже звикли, що тільки якесь свято - нас одразу обстрілюють. Одразу у ніч з 2 на 3 серпня ми розбомбили кілька колон сепаратистів, про рух яких нам повідомляли наші інформатори серед цивільного населення, скидаючи нам sms-ками інформацію. Ми тоді розгорнули масштабну операцію, перекривши трасу Ростов-на-Дону - Луганськ.

Тільки 24 Яворівська бригада і ще батальйон “Айдар” воювали з нами на тому великому фронті

На такому великому фронті нашій бригаді допомагала тільки 24 Яворівська бригада. Це єдина бригада, і ще батальйон “Айдар”, з якими ми разом воювали. Фронт сягав 20 км, 10 кілометрів залишалося до кордону. Між захопленими нами поселеннями і між Станицею Луганською залишалося тільки 5 км дороги, де могли пройти сепаратисти. Тоді вони з півночі туди, на південний схід, стягли всі війська.

Одного разу “айдарівці” - а вони одягалися, як партизани, у цивільне - потрапили на похорон двох терористів у Новосвітлівці, де були присутні і російські офіцери, фсбшники, один із яких намагався зірвати гранату після того, як їх оточили: “Айдар” з одного боку, ми з іншого. Того дня ми взяли десь 40 полонених. Тоді нам до рук потрапив і дезертир з російської армії, якого утримували сепаратисти. Він розповів, що його частина була з Алтайського краю; 15 червня їх відправили колоною з бмп до кордону, на машинах повитирали всі знаки, позаду намалювали білі круги, по яких мали впізнавати їх сепаратисти (на українських машинах за опізнавальний знак були білі смуги), і сиділи вони під кордоном настільки довго, що єдиним їхнім бажанням залишилося повернутися додому, і виникала підозра, що їхнє керівництво їх обмануло, відправивши на цю війну. Тоді, розповів полонений, він ще з кількома хлопцями втекли, але він єдиний зміг переплисти Сіверський Донець, а тоді потрапив у руки сепаратистів.

Допитували ми тоді і взяту а полон жінку-міністра соціальної політики ЛНР, і вона не видавала жодних докорів сумління за те, що творить їхня “новоросія”. Думка простого населення ніби й змінилася, 50% вже були за нас. Але там було те, що свого часу я бачив в Іраку: спершу місцеві жителі розмовляють із нами, а вже за кілька хвилин сепаратистам здали розташування наших блокпостів, за що одразу брали на місці гроші.

Тоді всі чоловіки плакали…

16 серпня (теж запам’яталася дата, тому що це день народження мого брата) із с. Хрящеватого виїжджала цивільна колона під білим прапором, яку сепаратисти розстріляли. Багато людей загинуло на місці. Ми допомагали з тілами, і тоді стався випадок, коли ми, чоловіки плакали. У колоні їхала сім’я, і молодій жінці розірвало ногу. Її забрали в операційну - у нас були дуже хороші лікарі - роблять операцію. А з нею їхав син Кірюша, за віком, як мій син, десь 6 років (ми зараз намагаємося його знайти). Ми йому дали телефон, щоб відволікти, і поки хлопчик грався, - він нічого не знав, думав, що мамі просто погано, - жінка померла. Дякувати Богу, що хоч із батьком був. Люди тоді були такі налякані, що вони не хотіли від нас їхати: ми їх нагодували, медичну допомогу надали.

У ті ж дні обстріляли нашу 3 роту, і на місці загинуло дев’ятеро наших хлопців. Усі молоді, 20-річні. Серед них був офіцер, 23 роки, в якого тільки недавно друга дитина народилася. Коли тіла вантажили в чорних мішках, то неможливо було без сліз бачити.

Ми продовжували обстрілювати ворожі колони в міру того, як вони наближалися. На День Незалежності нам вони влаштували “свято”, так що ми через обстріл із бункерів взагалі не могли вийти: якщо “град” вистрілив, він 40 хвилин перезаряджається і за той час ми могли ходити; а це був шквальний безперервний вогонь з якихось новітніх мінометів, воронка від снарядів яких розміром з кімнату і глибиною 2 м, - і так протягом 4 годин без перерви. Я жив у терміналі аеропорту із підполковником і замполітом бригади. Тоді відірвало ліву руку моєму підлеглому Роману Скаковському і осколками дуже пошкодило живіт. Це був другий раз, що я плакав. (Коли ми готували газету до руку, Василь Дзяма повідомив, що лікарі не змогли врятувати життю Роману Скаковському, і він помер у львівському шпиталі, його дружина на 9-ому місяці вагітності).

Від 24 серпня ми залишалися фактично оточеними, з одним тільки виходом для відступу: з півночі в нас лупили сепаратисти, і за сходу і з півдня обстрі­лювала російська армія.

“Путін? А што, і он здєсь?”

28 серпня російські війська були вже ближче, й ми отримали наказ відтягнутися з довколишніх сіл в аеропорт. Коли ми відтягувалися, на дорозі росіяни порозставляли вже свої танки. І біля одного з них ми взяли в полон офіцера, старшого прапорщика і… чукчу. Ми допитуємо останнього: як потрапив у полон? Він каже: “Смотрю - танка. Я нажал пєдаль, єхал-єхал - і прієхал”, - до українського танку. Просто як в анекдоті. Далі чукча каже: “А правда, што у вас тут єсть бендери?”. Я йому кажу: “Ми тут усі бандери”, - після чого він жахається: “Ойо-йой, сєйчас мєня кушать будут”. Так ми від нього нічого толком не добилися, тільки на завершення ще відбулася кумедна розмова. Питаємо чукчу, чи він знає Путіна, і у відповідь чуємо: “Путін? А што, і он здєсь?” Чим нам ця трійця допомогла, то це великою каністрою соляри, якою ми заправили свої танки.

А взагалі перед ними ставили завдання захопити аеропорт до 25 серпня. В’їхали вони туди тільки 1 вересня, і то з такими втратами, 600-700 осіб тільки в останні три дні.

У Луганському аеропорту під кінець було, м’яко кажучи, пекло

Останні кілька днів в аеропорту було тяжко під обстрілами, але ми трималися. А 30 серпня я вже знову дивом не загинув. Виконував обов’язки чергового: мені подавали інформацію з блок-постів, яку ми розбирали, і вже віддавали накази про ведення вогню. Я того вечора тільки зайшов у термінал, такий замучений. Замполіт каже мені: “Вася, іди розкажи солдатам щось хороше, щоб підняти їм дух, бо такі бої йдуть…” Я завжди до солдатів мав підхід: вони до мене займатися приходили, спорт завжди згуртовує. Я переодягнувя і тільки вийшов до них - у моє ліжко влучає снаряд. Замполіту, який мені практично врятував життя, півстопи осколками відірвало. Це був 152-міліметровий снаряд, який пробив дах, третій, другий поверх і підвал. Нам пощастило, що він був бракований і не вибухнув.

Ту цілу ніч бомбило по терміналу: вистріл - і через три хвилини наступний, і за ті три хвилини ми старалися вивести людей звідти. Під кінець від терміналу нічого не залишилося - ви, мабуть, бачили по телевізору.

Уночі ми покинули бункер - я вийшов з терміналу аж під ранок. Останній день боїв я добре не пам’ятаю. Вдосвіта була невелика перерва на 2-3 год., а в 6.30 почали знову бомбити. О 8-ій танки почали наступати, але ми відбивали їх успішно, прилетіли наші літаки і трохи розрядили ситуацію. (Взагалі літаки там мало літали.) О 8.35 мене контузило: я стояв біля входу в бункер, коли прогримів потужний вибух, і дах завалився, мене засипало, але контузило від того вистрілу і за півтора-дві години я вже лежав під крапельницями.

Подальші події мені вже розповідали наші хлопці. Нападники розмінували поля довкола аеропорту, і вже з допомогою сепаратистів з півночі проривалися. Там були такі бої, що фільм “Сталінград” “ховається”. Доходило до рукопашного бою, коли наших хлопців брали в полон, а вони вихоплювали автомати і звільнялися. Нашу всю техніку попалили. І все-таки вони боялися зайти на нашу територію, тому що ми так використову­вали місцевість: їде танки, і хлопці з’являються з землі, обстрілюють його з гранатомета - і знову пропадають під землею, як в Афганістані, і нападники не знали, звідки їх обстрілюють. Я думаю, росіянам далеко до нас у веденні боїв. Тільки у нас була техніка понищена, й окупанти за рахунок техніки вигравали.

Відступаючи з аеропорту, контужений, йшов пішки 20 кілометрів

Протягом дня були такі жорсткі бої, що вони не могли зайти до нас, при тому, що численність їхня була більша. Коли стемніло, вони відтяглися, тому що втратили багато живої сили, і нас продовжувала обстрілювати артилерія. Ми тієї ночі відходили з аеропорту. Я відтягувався з пораненими, але так вийшло, що поки я загружав поранених, машини від’їхали, і нас одинадцятеро, під обстрілами, пішло пішки. Доки ще були на адміністративній території, ще було легше між прикриттям споруд. Коли вийшли на трасу, вздовж якої заміновані поля, при наближенні будь-якої машини ховалися в кукурудзі попри дорогу. І так ми йшли десь 20 кілометрів.

***

4 вересня Василь Дзяма уже був у Львові. Далі було 2 тижні військового шпиталю, адже у чоловіка ІІІ ступінь контузії (четвертий - найгірший), попереду місяць реабілітації, тоді знову шпиталь для обстеження. А далі чекатиме наказу. Наразі десантник із сім’єю у Великій Кам’янці, рідному селі, звідки родом і дружина Любов. Після повернення Василя Дзями додому, його молодший син Іван ні на крок не відступав від батька і весь час повторював: “Тату, я тебе люблю”. Чекав він на тата разом із старшим братиком Вадимом.

Разом із Василем Дзямою воювали ще кілька хлопців із Великої Кам’янки: Сергій Федюк, водій бтра, який з-під Хря­щеватого вивозив поранених, дивом прориваючись розбомбленою дорогою; Віталій Пульковський, який був наводчиком гаубиці Д-30; Андрій Вонячук; Микола Гринюк і Євгеній Федюк вирушили на Схід ще однією ротацією, де зараз і воюють.

Відпочивати нашому героєві ніколи і найперше, Василь Дзяма організував благодійний фонд, щоб допомогти хлопцям, які зазнали поранень у цій війні, і сім’ям тих, хто загинув, захищаючи Україну ціною власного життя.

Всі, хто може допомогти, мо­жуть перека­зати гроші для фонду “Dzyamka” через Приватбанк:

№ рахунку 4405882301285361, Дзяма Василь Васильович.