Специфічні турфірми в усьому світі пропонують мандрівки до країн, що воюють. Україна не виняток

Постріли, вогонь, вибухи, вуличні сутички або безперервна війна. Мешканці шукають порятунку в безпечних місцях. Водночас інші готові платити великі гроші, щоб опинитись саме там у пошуках гострих вражень. Побути поблизу смерті, вдихнути запах пороху, почути стрілянину – так манить покинути свої безпечні домівки й вирушити назустріч небезпечним пригодам. Це як фільм жахів чи вестерн, але в реальному часі. Смерть стає товаришкою подорожі.

Гарячі точки замість пляжів

Окрім того, можна спостерігати бойові дії з безпечної відстані. Групи туристів із біноклями й телескопами відвідували контрольовані Ізраїлем Голанські висоти, з яких добре видне сирійське місто Кунейтра, де точились запеклі битви між урядовими військами й повстанцями. Люди приходили щодня в цю буферну зону, аби спостерігати баталії, а потім ділитися враженнями від перебування на самому кордоні з війною. Звідти було навіть чути залпи. Потім бої вщухли і глядачі помандрували до міста Сдерот на кордоні з Газою, постійно обстрілюваного ракетами ХАМАСу. Наче на матчі, вони вітали оплесками кожен влучний удар ізраїльської армії.

Виникли навіть спеціальні турбюро, щоб задовольнити новий попит. Американська агенція туризму високого ризику War Zone Tours («Тури до військових зон») заохочує побачити на власні очі те, що діється в місцях, відомих раніше тільки зі ЗМІ. Сайт WZT відразу вводить в атмосферу війни звуками пострілів, криками, димом та зображенням палаючої машини на чорному тлі. Потенційних клієнтів провокує епіграф – цитата з Андре Жида: «Лише у пригоді декому вдається пізнати себе». Бюро має неабиякий досвід: від 1993 року возить туристів-екстремалів у понад 50 тривожних точок нинішніх і колишніх конфліктів.

Світ сьогодні дає безліч можливостей задовольнити шукачів небезпечних і жахливих вражень. Для їхніх послуг працюють гіди – професіонали, здебільшого колишні військові або агенти спецслужб. Вони здобули багаторічний досвід, об’їздивши небезпечні місця планети, мають важливі контакти в уряді й агентст­вах безпеки. Зацікавлений звертається до бюро в індивідуальному порядку, відтак після обговорення складають план подорожі. Однак WZT пропонує і постійні напрямки: Африку, Мексику, Ірак та Бейрут.

Найпопулярнішим американський туроператор називає Ірак – «гарне й потенційно небезпечне місце». Там можна відвідати зони найбільших вибухів бомб у історії, прогулятись вулицями найдавнішого й постійно безлюдного міста, проїхатись гірськими дорогами через заміновані терени і, зрештою, пообідати в найвіддаленішому куточку, куди не потрапляють чужинці, з головою місцевого селища.

Бейрут дає змогу чудово провести час, проїхавшись у ралі слідами «Хезболли», а потім скуш­тувати суші. Можна оглянути зруйновані підкладеними в машини бомбами будинки вздовж гарного узбережжя, провести час у гарних готелях і добрих ресторанах неподалік. Місто досі контролюють різні групи. «Інтриги, тривога й небезпечна краса» – пріоритети бейрутського туру.

А ще можна завітати до міста Хуарес у Мексиці на кордоні з Техасом, що назване столицею вбивств у 2010-му. Викрадення людей, жорстокість озброєних кримінальних кланів винищує країну вже кілька років. І все це відбувається за лічені хвилини їзди від території США.

Африканські країни Судан, Сомалі та Демократична Республіка Конго – це «дике життя, нафта й автомати Калашнікова». Можна, наприклад, зустрітися з урядовцями на брифінгу, присвяченому шляхам контрабанди, полетіти гелікоптером до найвіддаленіших місць континенту. «Мусите ризикувати. Лише дозволивши трапитись несподіваному, можна вповні пізнати чудо жит­­тя», – заохочує потенційних клієнтів іще один епіграф, цього разу з Пауло Коельйо.

Тим часом британські агенції Wild Frontiers («Дикі кордони») та Untamed Borders («Неприборкані кордони») не настільки відверто посилаються на символіку війни, але теж пропонують екстремальні тури в Афганістан, Пакистан та Іран. Скажімо, остання організовує експедиції в афганські й пакистанські гори, де переховувався Усама бен Ладен. Там не припиняється активність різних військово-релігійних груп.Political Tours («Політичні тури»), ще один туроператор із Британії, пропонує не пригодницькі круїзи зі смертю, а відповідальніші подорожі для зацікавлених міждержавними відносинами та поточними справами світу. При цьому туристи зустрічаються з місцевими спільнотами, відвідують родини, розмовляють із лідерами. Гідами служать провідні аналітики й медійники. Очолює агенцію колишній балканський кореспондент The New York Times Ніколас Вуд, який спеціалізується на подорожах до Ізраїлю, Палестинської автономії та Лівії. Можна не лише відвідати в’язницю «Абу-Салім», резиденцію Муаммара Каддафі, а й зустрітися з керівниками повстанських кланів, що контролюють Містрат. Організовують і мандрівки до КНДР, такої захопливої через цілковиту ізоляцію та поліційний режим для гостей із безпечного й ситого світу. Туристи можуть відвідати фабрики, університет, школи, послухати офіційних північнокорейських гідів.

Тур до зони АТО

Однак справжньою новинкою сезону є вояжі в Україну. Київський Майдан був наступним напрямком після каїрської площі Тахрір для іноземців, які захоплювалися самовідданістю й відвагою наших протестувальників. У квітні цього року Political Tours провела тур «Українська революція». Його учасники зустрічалися з аналітиками, журналістами й місцевими лідерами (як майданівців, так і антимайданівців). Метою було побачити динаміку всередині країни, а саме показати, як протести вилились у революцію, як Росія використала це, щоб окупувати й анексувати Крим. До планів включили відвідини маєтку колишнього президента Януковича «Межигір’я», а також Харко­­­ва й Донецька, щоб ліпше ознайомитись із проросійськими настроями.

Другий тур (до Києва, Дніпропетровська, Полтави, а також Одеси й Харкова) відбувся в липні під керівництвом колишнього кореспондента ВВС в Москві Лєоніда Роґозіна. Цікаво, що гідом по країні й коментатором подій було обрано саме російського журналіста…

Останнім часом в Україні багата пропозиція екстремальних і політичних турів. До того ж вони набувають популярності не лише серед іноземців, а й серед самих громадян держави. Уже з’яви­ли­­ся пропозиції подорожі в зону АТО – слідами української армії. Про це писали як вітчизняні, так і британські ЗМІ, зокрема газета Daily Mail.

Усі ці оголошення неофіційні, розклеєні на стовпах або розміщені у блогах і на сторінках соц­мереж. Із них можна довідатися, що екскурсія у звільнені й знищені війною міста на Сході країни, зокрема Слов’янськ чи Краматорськ, коштує від тисячі з чимось гривень (із бронежилетом включно). Водночас тури, наближені до місць активних бойових дій, – понад 9 тис. грн разом із захисним спорядженням. Організатори обіцяють знижений ризик подорожі завдяки пересуванню в броньованому транс­­порті. Отож-бо можна спокійно насолоджуватись вільним часом, спостерігати за бомбардуванням і фотографувати. Туристам дозволено узяти сувеніри – гільзи, осколки снарядів чи почорніле каміння. Звичайно, «бонусом» туру можуть стати раптові небезпечні ситуації.

У мережі можна натрапити також на оголошення «туру вихідного дня» або «сафарі на бойовиків» у групах із 10 осіб на БТР. Учасникам дають навіть змогу постріляти зі справжнього автомата за 200 умовних одиниць. Безперечно, слід окремо оплатити супровід, бронежилет, кас­­ку, харчування, намети й страховку.

Про стрімке зростання кількості чорних круїзів у нашій країні свідчить попередження, яке розмістило на своєму сайті Державне агентство України з питань туризму та курортів. Громадян закликають утриматися від відвідування зони АТО з екскурсійною метою, не замов­­ляти таких подорожей, бо вони суперечать морально-етичним нормам і наражають на небезпеку життя.

Вояж на темний бік

Сьогодні смерть щораз помітніше перетворюється на соціальну дійсність. Військовий або чорний туризм – подорожування до місць, пов’язаних зі смертю, нещастям і жахом, – можна назвати справжнім знаком нашого часу. У Великій Британії постав Інститут досліджень чорного туризму Університету Центрального Ланкаширу в Пристоні під керівництвом доктора Філіпа Стовна. Ця установа визначає предмет своїх наукових зацікавлень як thanato­urism (смертотуризм, від імені давньогрецького бога смерті Танатоса), мета якого – роздивлятися deathscapes (смерто­­види, від landscapes – краєвиди). Утім, це не нове явище. Адже й раніше знаходились роззяви, які прямували за арміями, щоб спостерігати битви, або ж сходились оглядати публічні страти. Однак тепер тенденція комерціалізована: захоплення смертю й жахом ста­­ло ексклюзивним товаром. Кількість гарячих точок у світі збільшується, а разом із нею стрімко зростає ця туристична галузь (за останні чотири роки – аж на 65% річних).

Бюро War Zone Tours називає метою таких подорожей набуття багатого досвіду й передусім пізнання культури інших країн. Чи так є насправді? «Безпечні, організовані відповідно до бачення замовників із невеликими обмеженнями» екскурсії до місць, де звичайне мирне життя розбите, люди страждають, гинуть і змушені втікати… Наскільки моральним є задовольняти власну цікавість до світу таким чином? У фірмі переконані, що людство не заспокоюватиметься, що воно мусить перебувати в динаміці. Однак, може, краще обрати динаміку допомоги й гроші, витрачені на гру із власним життям, передати на допомогу постраждалим?

Чорний туризм охоплює цілий спектр смертовидів. Це концентраційний табір «Аушвіц», військовий цвинтар у Катині, місце катастрофи літака президента Польщі, поля смерті й Музей геноциду в колишній школі в Камбоджі, де було вбито 20 тис. осіб, зона терористичного акту 11 вересня у Нью-Йорку, Хіросіма – місце вибуху першої атомної бомби, Фукусіма, де 2011 року сталась аварія на АЕС, колишні в’язниці, а нині готелі в Оксфорді, Стамбулі й Амстердамі, а також діюча державна тюрма в Луїзіані, куди двічі на рік організовують екскурсії, дільниця Нового Орлеана, спустошена ураганом «Катріна» 2005 року, а також вулкан в Ісландії, виверження якого у 2010-му паралізувало повітряний рух Європи тощо. Можна ще дуже довго й довго доповнювати цей страшний список. В Україні до останніх трагічних подій війни з Росією популярним місцем була При­п’ять – «село духів».

 Можна запитати, чому в переліку смертовидів опинивсь «Аушвіц»? Адже це місце пам’яті жертв Голокосту і Другої світової війни. Туди їздять школярі й студенти, учасники міжнародних проектів та відвідувачі, аби побувати на своєрідній фабриці історії. Доктор Стовн називає подорожі до таких місць, як нацистські концентраційні табо­­ри, Чорнобиль чи зона теракту в Нью-­­Йор­­ку, «світським паломництвом». Люди прагнуть відчути там, що означає страждання, співпереживати з жертвами. Однак іноді вони зітхають із радісним полегшенням, повертаючись до своїх безпечних домівок, бо ж їх оті нещастя не торкнулися.

Насправді межа між відвідинами для вшанування й переосмислення історичних подій та простою цікавістю туриста над­­то нечітка. Схоже, вирішальним критерієм тут є інтенція. У Поль­­щі шкільні екскурсії до концтаборів не обов’язкові, адже батьки часто не дають на них згоди саме через драматичність. Натомість ці поїздки часто, навпаки, стають розважальними. Кілька років тому в мережі з’я­вилося фото усміхненої дівчинки в печі крематорію концтабору «Майданек» із привітаннями для френдів. Прокуратура Любліна розпочала тоді вивчення цієї справи і встановлення особи авторки. Інші відвідувачі люблять фотографуватись усміхненими біля відомого напису «Arbeit macht frei» або на колії, куди прибували в’язні. Покарання у вигляді півроку ув’яз­нення і трьох умовно дістали два турецькі студенти, які фотографувалися перед брамою концтабору «Аушвіц – Біркенау» з жестом фашистського привітання. Виявилося, що це були студенти-історики з Будапешта. Люди люблять моторошні пам’я­т­­ки. У 2004 році італійські ЗМІ облетіли новини зі світлинами усміхнених осіб біля гори трупів після цунамі в Таїланді.

Ці випадки, на жаль, досить часті і свідчать про те, що, попри лекції історії та розповідь гіда в музеї, молодь не усвідомлює ані мети екскурсії, ані трагедії геноциду, не розуміє потреби вшановувати безмежні страждання жертв. Зрештою, сам музей концтабору бачиться певною профанацією трагедії. На стінах бараків можна побачити графіті відвідувачів, яких ніхто не зловив на гарячому й не покарав. На території для цілковитого комфорту можна купити напої, горішки та солодощі.

Комерціалізація смерті й жа­ху засвідчує напруження через «болісну спадщину» в культурній пам’яті сучасного суспільства. Можна запитати, щó ми називаємо історичною пам’яттю? Це культурно-соціальні координати, на яких будується майбутнє. Як видається, вона нерозривно поєднана з подорожжю. Мандри змінювали обличчя Європи в часи завоювань Александра Македонського, Хрестових походів, відкриття й колонізації Нового світу і, зрештою, наукових експедицій.

Проте можемо сміливо стверджувати, що саме сучасний світ живе під знаком подорожі. Без неї не обходиться ніщо: ані політика чи освіта, ані суспільна й релігійна діяльність, ані відпочинок. Технічна революція полегшила переміщення і зменшила відстані. Водночас мандри стали зручними та безпечними й перетворились на вид відпочинку. Адже раніше вирушити в дорогу означало не лише брак комфорту, а й різні небезпеки, ба навіть смерть. Натомість феномен смертотуризму показує, що люди починають свідомо шукати небезпеки, обираючи круїзи з високим ризиком.

Туристичні місця можна назвати також місцями пам’яті, вони наділені певною педагогікою. Однак навіщо відвідувати поля визначних битв і зони технічних чи природних катастроф та геноцидів? Чи справді ми дістаємо більше знань, побувавши там? Бараки в «Аушвіці» нічого не розкажуть тим, кому не відомі події його історії. Схожа ситуація з так званим політично свідомим туризмом ізраїльтян та палестинців. Колишні військові возять, навіть безкоштовно, охочих, представляючи два протилежні трактування близькосхідного конфлікту. Насправді люди бачать те, що показує їм гід. Адже складно уявити, що під час короткої екскурсії визначеним маршрутом перед очима постане вся правда.

Як сформують світ сьогоднішні «паломництва» до смертовидів? Такий туризм є новітнім «танцем смерті», в якому беруть участь мандрівники. На щастя, ці вояжі дуже дорогі, а тому доступні не всім. «Радість нищення є водночас творчою радістю», – казав російський анархіст Міхаіл Бакунін. А Фьодор Достоєвскій писав про шарм і красу нічної пожежі, що привертає увагу роззяв, нагадуючи святковий феєрверк. Вони влучно підмітили нюанси темного боку людської природи.

Такий туризм бачиться своєрідним посередником між життям і смертю. Як видається, він відображає прагнення людини приручити останню і прийняти власну знищенність. Хоча радше таки стає нівелюванням страху перед загибеллю через включення її до спектра розважальних заходів. Відтак, подружившись зі смертю, людство ризикує стати менш уразливим до чужого нещастя, а чергова гаряча точка відтак перетворюватиметься на справжню новинку туристичного сезону. На жаль, це підтверджує Україна, яка посіла «почесне» місце у списку світових воєнних конфліктів. Отож-бо важливо, щоб якнайшвидше налагодився мир і за нашою країною не закріпилася стійка асоціація з бойовиком на танку посеред зруйнованого міста замість золотоверхих куполів над залитими сонцем квітучими пагорбами.