Він жив задля кращої цілі: пам’яті Ігоря Кічака

Наприкінці минулого тижня у Коломиї помер Ігор Кічак. Цю несподівану новину оголосили у неділю на міському віче.

Несподівану, тому що попри його 84 роки, пана Ігоря часто можна було бачити на вулиці, коли він енергійно, просто-таки по-молодечому прямував до приміщення спілки політв’язнів. І коли відбувалися події на Майдані, коли нарешті позбулися Януковича, наш редактор якось сказав: “Уявляєте, як має переживати ці події Ігор Кічак, коли нарешті ми близькі до тієї мети, за яку він все життя боровся”. І справді, незабаром колишній політв’язень забіг до нашої редакції і з неабияким запалом заявив: “Аж тепер ми будемо мати справжню Українську державу! Цього разу ми назавжди збудемося окупантів”. Ніщо не могло зламати його віру в Україну, адже нею він жив і завжди стверджував: “Особисте життя нічого не варте, треба жити задля кращої цілі”. Такою ціллю для славного коломиянина була національна держава Україна.

Ігор Кічак народився 1930 р. в Коломиї. Батько його був директором друкарні, і змалку хлопець задивлявся на численні полиці, заставлені книгами. Коли навчився читати, від книг уже його було не відтягнути. Згодом коломиянин згадував, як, навчаючись у “Рідній школі”, першачком кишенькові свої гроші витрачав на дитячі книжечки, які продавали в крамниці біля Свято­михайлівської церкви, читав “Кобзар” і ще малим перейнявся віршем “Мені однаково” та розповіддю про ірландсь­кого революціонера і хотів, як він, потерпіти за свою країну. У 12 років Ігор Кічак познайомився з підпільною літературою, коли підпільниця тітка Маруся подарувала йому книги Донцова і Терлецького, про визвольну боротьбу українського народу. І ще в цей час прочитав “Холодний яр” Юрія Горліса-Горського - книгу, яку згадуватиме все життя і яка залишилася нам на згадку про пана Ігоря. Дізнавшись, що ми в редакції не знайомі з цим твором, він приніс власний примірник зі словами “тримайте її, скільки потрібно, тільки обов’язково прочитайте, тому що українець, який не знає “Кобзаря” та “Холодного яру” - не справжній українець”.

Власне, через книги він і потрапив ще студентом історичного факультету Чернівецького університету до рук кагебістів. Вже тоді хлопець був залучений у повстанський рух. Свою участь у русі, згадуючи минуле, Ігор Кічак описував як роботу на літературному фронті або одним словом - пропаганда: він розносив по коломийських закладах листівки, карикатури, брошури, журнали. Пригадував, як вкидав у більшовицькі казарми (теперішнє приміщення центр зайнятості) брошуру російською мовою “Хто такі бандерівці і за що вони боряться”. Всю літературу, яка зберігалася вдома в його батьків, мама спалила під час обшуку 1950 р. Це трапилося 14 березня 1950 р., і цю облаву Ігор Кічак детально описав у листі. У жовтні лист вилучили у провідника підпілля Бориса, і хоча кореспонденція була підписана псевдо С-18, подзвонивши по районах, довідалися про облаву в Коломиї і таким чином з’ясували авторство листа. Ігоря Кічака заарештували і через рік присудили 25 років. У 1955 р. трибунал Прикарпатського округу перемінив термін на 10 років.

Перше заслання Ігор Кічак відбував у Воркуті. Згадуючи про таборові роки, колишній політв’язень ніколи не нарікав. Його позиція залишалася незламною: українці мають бути господарями на своїй власній землі; доки цього не сталося, все життя треба віддати боротьбі проти окупантської влади і поки при владі окупанти, переконаний був Ігор Кічак, українці мають бути або в боротьбі, або у тюрмі, або у землі. І за таких обставин в’язницю тоді хлопець сприйняв як нормальне для нього місце перебування. Ще зовсім недавно він повторював: “В Союзі мені не було різниці, що я в тюрмі, тому що в большевицькій країні я все одно жити не хотів”. І коли його вперше звільнили з тюрми, зізнавався, що на волі він почувався, як риба, яку викинули на берег: панувала не та система, не ті люди, з якими він міг жити. А у таборі він був серед своїх. Там він зустрів однодумців, найкращих людей, про яких згадуватиме все життя і з якими навіть у тих умовах підпільно видавали бюлетень україн­ського політв’язня, для якого Ігор Кічак з пам’яті написав “Нарис історії України”. Зокрема понад рік у таборі перебував із Володимиром Горбовим, який був адвокатом Бандери на Варшавськомупроцесі, генеральним суддею ОУН. “Сидіти з такою людиною більше року - це було просто щастя. Де б я ще з таким зустрівся, якби не був засуджений?”, - говорив коломиянин і додавав: “Взагалі я вважаю, що людина перебуває під опікою Бога, він керує її долею: коли мене засудили вдруге, моїй майбутній дружині було 11 років. Де б ще я міг дочекатися, доки вона підросте, як не в таборі. А так одружився б, як пересічна радянська людина, мав би іншу сім’ю. Але життя в Радянському Союзі нічого не варте, це не життя, це існування. А людина повинна бути борцем”.

1958 р. Ігоря Кічака звільнили, але повертатися в західні області України заборонили. Тож він працював у радгоспах і колгоспах Миколаївської, Дніпропетровської, Кіровоградської областей. Знаючи напам’ять вірші та цілі поеми Т. Шевченка, І. Франка, патріот читав їхні твори селянам, переказував публіцистику і художні твори інших авторів. Тоді ж написав статтю “Рік на великій Україні” (опублікована у ч. 8 ж. “Визвольний шлях” 1999 р.).

Вдруге арештували Ігоря Кічака 60-ого р. Справжня причина та, що в 57-ому в Білій Церкві вилучили статтю, яку він написав, перебуваючи у таборі у Воркуті. Автор не був вказаний, але з’ясували, що в 55-ому в Воркуті більше нікого не було, хто міг її написати. Засудили до 10 років перебування в таборі суворого режиму. Тоді на суді, розповідав політв’язень, запитували його, що він думав про Бандеру, на що коломиянин відповів: “Я не знаю іншого українського імені, яке було б так широко відоме в світі”. Суддя відреагував: “Але ж в він боровся проти радянської влади”, - на що у відповідь від підсудного почув: “Він боровся проти всіх окупантів України”. Це були останні слова Ігоря Кічака на тому суді. Карався він у таборі суворого режиму, фактично це була в’язниця, з камерною системою: водили на роботу - тоді закривали знову, у вихідні виводили на прогулянку.

Тільки в 70-ому Ігор Кічак повернувся в Коломию - через 20 років після першого арешту. Тут працював електрозварником на підприємстві аж до пенсії. Але спокою і тоді не мав і всі свої переживання перетворював на нариси, статті, історичні розвідки. Завдяки Горбовому в 78-ому р. з ним сконтактували українці з Лондона і відтоді підтримував зв’язок із закордоном: передавали йому підпільну літературу, зокрема з Польщі одного разу отримав книжку С. Бандери “Перспективи Української революції”, також сприяли надрукувати його дописи. У результаті 40 статей авторства Ігоря Кічака були надруковані в альманасі “Визвольний шлях” у Лондоні. Коломиянин був не звичайним дописувачем, а справжнім істориком-ерудитом, і він є автором сотень статей на історичну, визвольну тематику, опублікованих у журналах, газетах, збірниках.

Останні роки Ігор Кічак, поховавши дружину, жив один. Донька та внучка мешкали не в Коломиї. Найкраще товариство йому складали, зізнавався, книги. Принагідно від нього ми дізнавалися і про всі варті уваги книжкові новинки, і було велике здивування, що він знав навіть сучасну літературу краще, ніж ми, значно молодше покоління. І ще він навіть у такому поважному віці вирізнявся чіткістю думки і скрупульозністю, у чому ми не раз переконувалися, публікуючи його дописи та дослухаючиь до його критичних зауважень, якщо в газеті траплялася якась, хоч і не кричуща, неточність. І навіть тепер, пишучи про пана Ігоря, не дає спокою думка, що він точно мав би щось грунтовне підказати до цієї публікації. Але, на жаль, ми вже не дізнаємося про огріхи, які тільки він міг би виправити у статті про його варте подиву, захоплення, сповнене відваги та непереборної відданості Україні життя.