Філологи-мандрівники з Коломиї

Відвідати європейські країни з одним тільки наплічником за спиною та 130 євро в гаманці на кожного - саме з таким наміром вирушили в дорогу Ігор і Ростислав.

З їхньої розповіді про подорож можна переконатися, що не обов’язково переплачувати турфірмам, щоб побачити світ. Головне - перетнути кордон, хай навіть із візою для шопінгу, і далі, жартують хлопці, як у приказці: язик до Києва доведе чи, як у випадку наших героїв, - до Кракова, Відня, Братислави. Адже хлопці знають, на двох, польську, чеську, англійську мови і переконані, що знання мов - це найкраща перепустка в Європу (ну, і ще скасування візового режиму теж не завадило б). Недарма вони себе так і називають - філологи-мандрівники.

Планували свій маршрут мандрівники заздалегідь, єдине, що їх спантеличувало, це вартість дороги. Тому не бронювали ні місць у хостелах, ні жодних квитків - усе вирішували по ситуації: якщо б якийсь напрямок обходився надто дорого, вони одразу мали намір шукати дешевшу альтернативу. Але в цьому плані все склалося якнайкраще: приїхавши в Польщу, переконалися, що ціни їх влаштовують. Квиток до Відня, за нашими розцінками, коштував близько 600 грн. Власне основні витрати під час подорожі якраз були на транспорт. Щодо помешкання, із шести днів у дорозі - три провели під дахом, в інших випадках намагалися обрати автобус для нічної подорожі. Із самим помешканням сталося диво - хлопці всюди отримували 50% знижки: Ігор та Ростислав трішки хитрували і щоразу, дізнавшись, що вартість кімнати 20 євро, поверталися, нібито відмовляючись. Тож персонал у практично кожному гостелі одразу телефонував директору, і наші герої отримували згадану знижку.

Цікавило хлопців за кордоном усе: дороги, транспорт, облаштування території біля будинків - словом, хотілося побачити, як там люди живуть. Та й загалом, головне - не суто дістатися місця призначення і повернутися, а сама подорож. Адже, зрештою, запам’ятовується не стільки місто, а люди, як творили атмосферу під час мандрівки. Як-от про Відень найперше згадується не тамтешня вражаюча архітектура, а австрійська пані старшого віку, яка підняла на ноги пів-Австрії, намагаючись допомогти коломийським подорожнім. До слова, можемо цілком забути про стереотип, що не слов’янські народи у своїй поведінці відчужені, порівняно із нами, слов’янами: можливо, до хати першого стрічного вони б і не запросили, але готовністю допомогти навіть перебільшують наших земляків.

Першою ж зупинкою хлопців був Краків: недільний ранок, поляки сидять п’ють пиво під відкритим небом, інші ж у костьолі. І головне враження - спокій, каже Ростислав. Ця особливість вражає, щойно перетнеш кордон, - люди веселі, відпочивають, спілкуються, жартують - наче на іншій планеті опинився. І такий контраст разючий не тільки тепер, коли розмови про війну і пригнічений настрій українців природні, - Україні цього бракувало і в кращі часи. Ігор додає, що він особисто відчуває себе в цілковитій безпеці, опинившись за кордоном; насторожується він, навпаки, почувши українську чи російську мову за кордоном, особливо якщо розмова видає, що “земляки” не зовсім тверезі. І взагалі, чомусь навіть там наші люди агресивні. Натомість поляки, а ще більше чехи, словаки спокійні, не схильні встрявати в суперечки; вони люблять, за словами Ігора, пити своє пиво, їсти кнедлики і про щось говорити, при цьому згадуючи не про заробітки, а про те, де хто відпочивав, - дається-таки взнаки різниця у фінансовому становищі цих країн та нашої.

“Блукали Краковом, підходили до дядьків, які там сиділи, пиво пили, всі показували, де там що, - розповідає Ігор. - Під вечір вирушили шукати хостел і вже на околиці бачили якусь сварку між циганами; і кинулося в очі, що тамтешні безхатченки своєю бесідою нагадують наших, скаржачись, що хтось буцімто їхню людську гідність принижує. Дісталися хостелу - там усе чудово, люди привітні. Серед поселенців переважно поляки, тільки одна була українка, яка 20 років у Польщі живе.” Від неї, до речі, дізналися, що поляки про Україну практично і не знають, українську мову вважають мало не діалектом російської, і взагалі вони в захопленні від російської культури. Ігор додає, що у цьому випадку варто замислитися нашим заробітчанам, що з якогось дива розмовляють за кордоном російською.

За три дні об’їздивши південно-східну Польщу (800 км), обирали, куди вирушати далі. З’ясувалося, що вартість поїздки до Праги та до Відня та сама, тож обрали австрійську столицю, адже до Праги в будь-який час можна поїхати навіть прямим автобусом з Коломиї. О 10-ій вечора був автобус на Відень, куди дісталися о 5-ій ранку наступного дня. Місто ж прокидається о 8-ій. І от наші герої, двоє на все місто, в якому повсюди камери, - ще трішки лячно було, як би відреагувала поліція на їхню хоч і Шенгенську, але все-таки польську шопінг візу. Тому намагалися не привертати увагу, а коли минали поліцію - навмисне англійською розмовляли.

Польща, кажуть хлопці, гарна держава, Словаччина згодом теж їх вразить - хоч і не настільки, як Польща. Але у Відні, коли вийшли на вокзал, побачили їхні будинки, дороги, - відразу відчули довкола неабиякий шик. Це перше враження підтвердилося, коли вже крокували вулицями міста, - там присутня розкіш, спокій, безпека - вдвічі більші, ніж у попередній державі на їхньому шляху; навіть біля сміттєвих баків - якась небачена техніка. У Відні кавоман Ігор скуштував найдорожчу за своє життя каву 1.80 євро. І на відміну від Польщі, Словаччини, де люди постійно в русі, працюють, - в австрійський столиці рух наче сповільнений, люди не поспішають - тут усе вже зроблено, жартують хлопці. Хоча о 7-ій год. ранку тамтешні комунальники вже стригли газон (це на замітку нашим службам), а поряд австрійці займалися спортом. І Велосипедні доріжки повсюди, так що коломияни навіть не одразу розібралися, який тротуар призначений для пішоходів. Прогулявшись містом зо три години, виникла проблема з житлом - у запланованому хостелі вільних місць не було. Трохи розгу­билися, не зна­ючи, що робити далі: Інтернету немає, аку­му­лятор сі­дає. У пригоді став всюдисущий Макдональдс, де зарядили бата­рею. Але все-таки з помеш­кан­ням не щастило і тоді мандрівники зрозуміли: надалі варто бронювати кімнату заздалегідь, адже Відень - це таке місто, де все дешеве заздалегідь замовлене. Порадившись, вирішили день погуляти містом і ввечері їхати до Братислави. І знову виникли перепони із тим, як добратися до автостанції, тому що транспорт до різних країн вирушає від різних станцій метро, а хлопці, як на зло, не запам’ятали назву потрібної їм станції метро, - довжелезну німецьку назву не кожен завчить з першого разу, а метро у Відні дуже розгалужене, майже підземне місто. Запитували навіть водія автівки із словацькими номерами, звідки вирушити до Братислави, але і той розгубився. А тим часом почався проливний дощ. Тоді їм на допомогу і прийшла згадана австрійська пані, яка володіла англійською: вона з ними і до бюро подорожей ходила, і в інших перехожих допитувалася поради. Далі труднощі були у придбанні квитка на метро, тож знову просили перехожу допомогти придбати квиток; інша дівчина допомогла зорієнтуватися, яка то відстань до їхньої станції. Отоді, каже Ростислав, зрозуміли, що завдяки такій масовій готовності їм допомогти - не пропадуть. Тож за 10 годин, проведених у Відні, хлопці пізнали головні тамтешні особливості - їхній шик та їхню готовність допомогти. Ще вразила кількість вітрових електростанцій - помірна кількість у Польщі, більше у Словаччині і ще більше в Австрії.

Опинившись у Братиславі (квиток від Відня коштував 7 євро), почувалися вже, як удома. По-перше, Ігор знає мову, а потім, їх зустріла автостанція в найкращих соціалістичних традиціях, на кшталт тієї, що у Львові. У хостелі їм відмовили, тому що хлопці українці, - мовляв, селимо тільки людей із Євросоюзу, при цьому у розмові промайнула згадка про поліцію. Довелося спинитися в не найкращому, гуртожицького типу хостелі на околиці (кімната коштувала 10 євро, а наступного дня довідалися про кімнату за 10 доларів у помешканні в Старому місті, поблизу Дунаю і ще раз узяли собі на замітку надалі бронювати кімнату). Наступного дня побачила Братиславу всій красі. Ігор запитував випадкових перехожих про їхні будні. Співрозмовниця розповіла, що пишається бути словачкою, але у фінансовому плані хотілося б, щоб було краще: зарплата 500-600 євро, яку отримують зокрема вчителі, її не влаштовує; робочі отримують більше і середня зарплатня в Словаччині 1000 євро; пенсії в середньому 300-400, в декого до 600 євро. Загалом це затишна, на зразок Польщі, держава, цілком придатна для комфортного проживання. Смачна їжа, як-от національне блюдо полевка із обрізків шлунка молодого теляти із гострими прянощами. А в супермаркетах після 7-ої год вечора - 50-70% знижки на всі харчі, і хлопці натішитися не могли, коли на 4 гривні купили 300 г копченої курки. Ну й Ігор досхочу насолодився чеським пивом. І ще ноу-хау, відкрите нашими героями під час подорожі, - їсти в дорозі можна будь-що, будь-який фастфуд, за умови, якщо запиватимете все кока-колою.

Термін їхньої візи завершувався, тож хлопці, із затримкою ще на день у Польщі, повернулися в Україну. Але, відчувши смак до подорожі, - мабуть, не надовго, адже їх ще чекає, для початку, Західна Європа. До речі, Ігор та Ростислав привозять із своїх поїздок за кордон замість сувенірів - відеозаписи своїх мандрів і щойно завершили монтування чергового короткометражного фільму. Всі охочі можуть подивитися їх, ввівши в youtube назву “Польська Республіка” підкорена.