В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: “Свобода - це не стан, а процес”

Учасник Ініціативної групи “Першого грудня”, почесний президент Києво-Могилянської академії на зустрічі, присвяченій конвокації випускників програм kmbs 2014 року, розмірковував про українську націю, системні зміни, паралелі між Іваном Франком та Володимиром Вернадським, та багато іншого. 

Про еліту

Коли ми розпочинали роботу академії, я у всіх інтерв’ю казав, що ми будемо готувати еліту нації. Років через 4-5 я відмовився від цього слова і взагалі заборонив собі його вживати стосовно людей. Безумовно, кожен народ сильний своєю елітою, але це не значить, що інші люди - це якийсь непотріб, не варті уваги. Колись Василь Симоненко написав вірш, де я знайшов тонкий зв’язок між геніями і простими людьми. У вірші були такі слова: “Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми!”. Коли людина починає дивитися зверху, то вона втрачає свої людські якості. Тим не менше, сьогодні перед нами стоїть колосально важливе завдання - виростити цю еліту. Бо без цього ми не змінимо ситуацію, не вийдемо з кризи.

Про паралелі між Франком та Вернадським

Нещодавно я виступав на вшануванні дня смерті Івана Франка. Я довго думав, що говоритиму: не хотілося казати банального, а нового у франкознавстві так швидко не відкриєш. Але я знайшов один момент, як на мене, досить цікавий: порівняти не поетичну і не прозову творчість Франка, а його політологічний погляд з поглядами Володимира Вернадського, постаті, здавалося б, несумісні. У статті Івана Франка “Постать”, надрукованій 1903 року, чітко розписане посткомуністичне майбутнє, дано вичерпну картину тих умов, у яких ми зараз живемо. І є схожа стаття, написана трохи пізніше В.Вернадським - “Украинский вопрос и русское общество”. Франко вірив, що українська держава існуватиме, з’являться сили, люди, які б могли її відродити. Так само думав Вернадський десь у 1915 році, коли писав свою статтю.

Але в 1924 році він написав листа українським студентам у Прагу, де описував цю ж ситуацію з абсолютно іншої позиції: не треба створювати української держави, бо це складно, це забере забагато сил. Проте завершує він цього листа дуже цікаво: “Я не кажу, що українська держава неможлива. Навпаки, можлива, просто сьогодні немає ще цього ґрунту, якийсь колись з’явиться, як і з’являться люди. Але це неминуче викличе війну, і Росія довго воюватиме з Україною, і будуть жертви”.

Крім того, Вернадський починає свою статтю роздумами про те, що українці створили окрему націю, дуже різнорідну, але це навіть збагачує її. Вона відмінна від російської не лише етнографічно чи лінгвістично. Це нація, яка внутрішньо завжди тяжіла до західноєвропейської.

Про системні зміни

Якщо поглянути з технічної сторони, то система мало залежить від людей, їй підкоряються - і вона працює. А от система в соціальному сенсі повністю залежна від людей. Можна “намалювати” ідеальну систему (зрештою, теоретично комуністична система виглядає дуже привабливо), але це ж не техніка, яку включив - і вона працює, головне, щоб діод не згорів.

Для зміни суспільної системи найголовніше - змінити її учасників, інакше жити в цій системі. І це можливо. Є люди, які навіть у тій системі (радянській) жили інакше. Тільки завдяки цьому система і розвалилася, бо якби всі жили так, як їм розказували, система б не змінилася.

Кожному з нас треба зрозуміти найважливіше: для того щоб система працювала так, як ти хочеш, - роби так, як ти хочеш. Якщо внутрішня свобода буде домінувати, то нічого не буде страшно, бо будь-яка неправильна система врешті-решт зламається. Але якщо ця свобода не домінуватиме, то й найкраща придумана соціальна система не запрацює.

Колись мене дуже вразили слова: “Рух уперед неможливий у тому суспільстві, де страх перед наслідками сильніший від любові до істини”. Так от, коли страх перед наслідками у нас буде слабший, ми будемо діяти так, як необхідно. Це не просто, але це єдине, що може змінити систему - інакше ми знову повернемося до того, до чого поверталися вже не один раз.

Про внутрішню свободу

Свобода - це не стан, а процес. Сьогодні те, що я роблю, - це вияв свободи, а завтра я буду робити те саме, і це буде моя несвобода. Колись на другому плацу академії був поламаний асфальт. Під ним проходили комунікації, у такому жахливому стані, що ми кожну зиму розкопували, міняли шматок труби, але грошей, щоб повністю замінити, не було. І от кожного разу, йдучи по тому плацу, я думав, як мені соромно за нього і де взяти гроші. А одного разу, майже дійшовши до корпусу, я усвідомив, що про плац ледве не забув. Зрештою, я таки знайшов гроші на ремонт, але зрозумів, що людина до всього звикає і згодом перестає помічати те, що раніше її турбувало. Тому у 60 років я пішов з посади президента Києво-Могилянської академії, аби на моє місце стала нова людина, яка б, умовно кажучи, перечіплялася через поламаний асфальт і думала про нього.

Я вирішив для себе, що насправді свобода - це коли ти іноді робиш такі собі обмежувально-заперечувальні висновки щодо своєї діяльності. Легко робити справу, якщо вона тобі подобається. Але важко усвідомити, що є хтось кращий за тебе, що ти хочеш когось нового замість себе. І справді я хотів, щоб прийшов хтось кращий і піклувався про мою ”дитину”.

Про навчання

Людина все своє життя вчить інших, або позитивом, або як їм не треба робити. Ми можемо навіть не замислюватися про те, що когось вчимо, але це відбувається. Але чому саме ви вчите - залежить від того, наскільки цілісне ваше самоусвідомлення. Можна ж вчити, наприклад, говорити красиві популістські слова, але не втілювати їх у життя. Тому нехай ніхто не думає, що якщо він не хоче вчити, він не вчить інших. Насправді він може вчити тому, як не треба робити.

Про сили для творення

Я думаю, що коли є внутрішня переконаність щодо того, що ти ще щось маєш і можеш зробити, то тоді знаходяться сили. Якщо ж  прийде момент, коли я буду думати, що мені вже все байдуже, тоді сили скінчаться.

У Хемінгуея, в “Старому і морі”, є така фраза: “Man is not made for defeat, a man can be destroyed, but not defeated”. Так от, коли людина вже буде знищена, вона не буде здатна на перемоги, тоді, мабуть, сили зникнуть. У всякому разі, я так собі уявляю життя і вдячний за розуміння того, що я не здатен на поразку, а якщо здатен - то я не чоловік.

Про українську націю

В принципі, проблема різниці між українцями об’єктивна. Насправді не тільки Донецький регіон відрізняється від інших, в Україні взагалі різноманітна структура населення. Якось вийшов “Мовний атлас України”. Я не мовознавець, однак мені було цікаво його пролистати. Дивлюся на карту - і не можу згадати, де я її бачив. І раптом згадав - карта Київської Русі. Уявіть собі: за ці тисячоліття мовні відмінності залишилися, і їх не так просто знищити. Це пов’язано з багатьма чинниками, тому відмінність мови, скажімо, між Закарпаттям і Полтавською областю, буде існувати завжди.

В часи Руху навколо мене був песимістичний погляд щодо українців, мовляв, що ми за нація, без мови, без незалежності, з громадянами, які соромляться своєї приналежності. Я погоджувався з цією тезою, однак казав, що її треба вимовляти іншими мовними модуляціями, а саме: ну ЩО ви за НАЦІЯ, яка мову втратила, але повернула, яка має такий потенціал, стільки відомих діячів.

Ми нічим не гірші за інші нації, повірте мені. Є, звичайно,  і у нас негативні риси, але я знаю, що зміни можливі, і вони відбуваються. Я думаю, що нам потрібні системні зміни, і необхідно себе бачити в ролі особистостей для цих змін.

Людство зараз перебуває у зовсім іншій ситуації, аніж минулого століття. Суспільне життя - це теж процес, і тому наші вболівання за націю цілком природні і важливі. Однак поняття нації змінилося. Скажімо, чи можна назвати частиною нації тих українців, які живуть десь за кордоном і не збираються назад повертатися, хоч є патріотами України? Безперечно, так, і навіть не обов’язково україномовних, навіть російськомовних. З іншого боку, людина може жити в Україні і працювати на велику транснаціональну корпорацію, чиї інтереси їй будуть важливішими за інтереси держави. Людина може жити в Америці, але робити для України набагато більше, аніж якби вона була тут.