Потвори серед міста

Поки франківчани тішаться, що їхнє рідне місто традиційно лідирує у рейтингах найкомфортніших для проживання міст України, Івано-Франківськ впевнено втрачає своє унікальне архітектурне обличчя.

В першу чергу - через прагнення комфорту його ж мешканцями. Пластиковими вікнами різного розміру, зашкленими й оббитими вагонкою балконами, утепленими пінопластом фасадами та хаотично понатикуваними кондиціонерами франківчани убивають улюблене місто своїми ж руками.

Напівзруйнований Солодовий цех старої Станиславівської пивоварні рано чи пізно обвалиться, і місто захлисне хвиля обурення бездіяльністю Костянтина Бородайка - власника споруди, та різних дозвільних установ, які дозволили підприємцю приватизувати унікальну пам’ятку архітектури і не змусили бізнесмена виконати зобов’язання щодо її утримання та реставрації. Не вщухають розмови довкола долі Палацу Потоцьких чи потворності “Легенди”, творець якої ходить на містобудівельні ради та дає поради іншим архітекторам, як треба будувати в історичній частині міста. Але це - так звані “важковаговики” у темі “Івано-Франківськ втрачає своє обличчя”. Значно підступнішими та більш руйнівними є щоденні дії пересічних франківчан щодо їхніх власних помешкань.

Наче шашіль, що поточив старі меблі, бездоганний архітектурний ансамбль старовинних, ще Станиславівських кам’яниць у середмісті зруйнували власники цих будинків, повибивавши дерев’яні вікна та двері і повставлявши металопластикові. Кожне з цих старих вікон та дверей можна вважати своєрідним витвором мистецтва. Архітектори, які проектували будинки в центрі Станиславова сто чи більше років тому, проходили строгі конкурси. Дати гроші, куди слід, і зварґанти якесь одоробло в центрі європейського міста нікому не було дозволено. Завжди йшлося також про те, щоб будинок став окрасою міста і гармонійно вписався в ансамбль сусідніх будинків. Навіть найменша деталь фасаду слугувала цій загальній гармонії, а вікна та двері просто не могли бути випадковими чи будь-якими, а мусили бути саме такими, як їх задумав архітектор-автор цього будинку.

Сьогодні в Івано-Франківську - 270 тисяч архітекторів, яким не потрібні ніякі конкурси. Кожен франківець може зробити будь-що зі своїм будинком, і цілком безкарно. Налякані подорожчанням газу, містяни кинулися масово утеплювати фасади, вибивати старенькі вікна і вставляти металопластикові якось так, що в одному будинку трапляються вікна кількох різних форм та кольорів. Утеплені пінопластом будинки нагадують якісь маски потопельника. Під грубим шаром пінопласту декоративна оздоба фасаду зникає майже повністю, залишаються лише якісь розмиті обриси. Вдома, безумовно, стане тепліше та комфортніше. А в місті? Через гонитву за персональним комфортом в історичному середмісті Франківська вже, здається, не залишилось жодного будинку зі збереженим фасадом у його первісному вигляді.

На підтвердження радимо прогулятися вулицею Шевченка. Ця вулиця сьогодні - як червона шмата для франківчан. Усі проклинають чиновників за не до кінця покладену бруківку, комусь іще болять зрізані липи. По-справжньому моторошно стає, коли підняти голови трохи вище пеньків. На цій вулиці що не будинок - то пам’ятка архітектури. Але сьогодні вони, швидше, стали пам’яткою несмаку та невігластва їх власників. Згідно з законом, із власниками квартир у будинках-пам’ятках мають бути укладені охоронні договори. Робити будь-які зміни у пам’ятці архітектури заборонено - це в теорії. А на практиці - ні.

На першому поверсі будинку №60 без будь-чийого дозволу чи погодження винесені на тротуар сходи. Мабуть, тут буде якийсь магазин. Будинку під номером 19, вочевидь, не пощастило з естетичним смаком власників. Тут вікна трьох різних форм та кольорів, ще й обмальовані графіті старі нефарбовані двері. Графітисти, які залишають свої сліди на фасадах та дверях історичних будинків, - окрема каста молодих невігласів, які убивають місто. А от у сусідньому будинку №21, навпаки, відчувається дбайлива рука господарів. Помітивши, як журналісти фотографують зі смаком відреставровані двері, яким, як і будинку, вже 115 років, до нас виходить мешканка першого поверху. Наталя Овсяннікова каже, що їй душа болить за цей будинок. Вона за власний кошт не лише відреставрувала двері, але й зробила ремонт у під’їзді та замовила точні копії старих решіток для підвальних вікон - “щоб було гарно”.

Будинок по Шевченка, 62 став відомим завдяки вікну, зробленому у формі тризуба. Кілька років тому власники квартири з унікальним вікном вирішили засклити балкон, на який виходило це вікно. Форму тризуба повторили з пластика, щоправда, коричневого, в той час як їхні сусіди зробили собі вікна білими. Ні шклити балкон, ні міняти вікна без дозволу пам’яткоохороної інстанції мешканці будинку не мали права, каже Ігор Панчишин, начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому. Але так сьогодні чинять практично усі франківчани, тож ці з Шевченка, 62 - не виняток.

Чому не можна шклити балкони? Є пояснення естетичне та практичне. “Оця пластикова “мембрана”, попри всю її побутову необхідність і намагання “вписатися” в автентичну естетику, є величезним злом: це повне ігнорування принципу збереження правдивої естетики і духу первинної архітектурної ідеї, образу і духу пам’ятки, - пояснює Ігор Панчишин. Якщо в ті давні часи споруджено було будинок, як одяг, під людину і стиль та сенс її життя, якщо цей свідок попереднього “шарму” епохи - те, що ми намагаємось зберегти, осмислити і донести наступним поколінням і цим вказати на нашу генетичну і незнищенну сутність, то ми не маємо права втручатися в будь-який алгоритм, в будь-яку фактуру, що несе в собі те, чим ми пишаємось. Це так, як би нам чогось бракувало у посмішці Джоконди за сучасними мірками, і ми ледь-ледь підправили щось в її устах”.

Головний архітектор міста Володимир Гайдар наголошує, що скління балконів - це ще й порушення пожежних норм. Бо відкриті лоджії проектували відкритими для евакуації людей та для виведення диму. Відтак такі порушення мали би документувати органи пожежної безпеки.

Якщо міркування щодо естетики можуть зачепити за живе лише свідомих, мислячих франківчан, які й без сторонніх пояснень відчувають необхідність плекати красу та дбати про збереження цінностей, на решту мав би діяти закон та штраф. Але не діє. Про закон ніхто не знає, бо мешканців пам’яток про нього не повідомляли і виконувати його не зобов’язують. Більше того, значна частина мешканців Івано-Франківська навіть не здогадується, що живе у пам’ятках архітектури. А штрафи накладати нікому: у Франківську не було і немає досі жодної інспекції, яка мала би повноваження карати за недотримання пам’яткоохоронного законодавства. Тож покладатися на естетичний смак більшості франківчан - утопія. Вихованням цього смаку і роз’ясненням правил поведінки з пам’ятками у місті ніхто також не займався, і робити це нікому й зараз. У міському відділі охорони пам’яток працює дві людини, а на всі прохання Панчишина збільшити штат відповідають, що в бюджеті немає коштів.

Історія з унікальним сецесійним парканом на Шевченка, 18, яка нещодавно наробила галасу у соцмережах, - типовий приклад невігластва. Цей милий парканчик з рослинним орнаментом мають пам’ятати усі, хто любить гуляти цією вулицею. Два тижні тому ливарник Всеволод Бажалук звернув увагу на те, що паркан зник. Мешканець будинку запевнив, що паркан не викинуть, а відреставрують. У соцмережах вже встигли паркан “оплакати”, але минулого тижня його таки повернули на місце. Але на не цілком своє - на 30 сантиметрів вилізли на тротуар. Нова половина паркана абияк помальована золотою фарбою і піднята вище за стару, ще й оббита знизу блискучою бляхою. Ситуація типова ще й тому, що оновили паркан лише наполовину. Там, де залишився старий, - квартира іншого власника, який не мав коштів на ремонт. Питаємо у майстра, який якраз ставив бляху на паркан, чому не пішли у виконком, не спитали, як правильно робити реставрацію. Майстер каже, що у власника мати при смерті, тож бігати по чиновниках часу немає. Втім, “реставрація” паркана триває якраз поки мати при смерті. Така “реставрація” - архітектурний злочин, не кажучи про естетичний. Виглядає “відреставрований” паркан поруч зі старою його частиною жалюгідно.

Також питаємо майстра, чи паркан, на його думку, відреставрований гарно. Це, до речі, останній сецесійний паркан в Івано-Франківську.”Не знаю”, - відповів чоловік. А на те, що паркан без дозволу виліз на тротуар, сказав, що вони рівнялися на державну установу. Паркан сусіднього господарського суду й справді стояв далі, ніж паркани приватних помешкань. Ігор Панчишин робить майстрові зауваження, що робити будь-які зміни у старих будинках заборонено, а тим більше на власний розсуд “реставрувати” і переносити паркан кінця 19-го століття. Той обіцяє передати власнику і принагідно жартує, що його навчили будуватися без дозволу. Бо коли вже щось збудуєш, відкупитися дешевше, ніж наперед платити за різні дозволи.

Будинок по Шевченка, 18 не є пам’яткою архітектури місцевого значення, але це не означає, що його власники можуть робити з фасадом та парканом усе, що захочуть. “Будь-яка зміна фасаду, будь-яка реконструкція будинку зовні не може відбуватися без дозволу”, - зауважує головний архітектор міста. - Це помилкове враження, що якщо я власник квартири, то фасад - також мій. Такого поняття, як “мій фасад”, взагалі не існує. Людина має право власності лише на площу у внутрішніх межах стін. Фасад - це об’єкт цілісного будівництва. Є така державна будівельна норма, яка каже, що зміна фасаду може виконуватися лише в комплексі. Тобто не можна у будинку замінити кілька вікон, а решту - ні. Якщо будь-що змінюється, має бути проект реконструкції цілого фасаду”.

Головний архітектор визнає, якби в Івано-Франківську існувала адекватна система контролю за порушенням законодавства, такого безладу у місті не було б: “Якби були приклади, що когось серйозно оштрафували, наприклад, за кондиціонер, встановлений на фасаді без дозволу, це було би дуже дієво. За кордоном це діє”. Починати треба з того, каже Володимир Гайдар, що усім власникам квартир у будинках-пам’ятках архітектури розіслати проекти охоронних договорів і раз на рік нагадувати про необхідність цей договір укласти. Такі договори сьогодні уклали лише одиниці свідомих мешканців або ті, яких контролюючі органи свого часу “взяли за горло”. Якщо буде договір, людина буде обізнана з умовами утримання пам’ятки та знатиме про відповідальність за порушення умов договору.

Наступний крок - створення інспекції, яка би контролювала дотримання пам’яткоохоронного законодавства і працювала би як своєрідний патруль, який щодня робить по місту рейди, вишукуючи самовільно встановлені вікна, утеплені фасади тощо. Така інспекція могла би діяти при міському відділі охорони культурної спадщини або при муніципальній інспекції благоустрою. Але в такій структурі мало би працювати не десять і не двадцять людей, а значно більше. До слова, у Львові проблеми з самовільно встановленими вікнами та заскленими балконами також є, але вони не масові. У відділі охорони пам’яток там здавна працювало 70 спеціалістів.

Поки в Івано-Франківську тривають дискусії стосовно бренду міста, його візуального стилю та створення нових атракцій для приваблення туристів, поки різні політичні партії змагаються у любові до міста і ставлять дитячі майданчики, бо діти - це наше майбутнє, а на решту немає грошей, саме місто повільно умирає, залишаючи цьому “майбутньому” якусь примару своєї колишньої величі, спогади з ретропоштівок. Чи будуть ці діти, коли виростуть, любити своє місто, спотворене їх батьками? А ті, хто щодня убиває Франківськ, сплять спокійно. Чи від незнання, чи від байдужості, чи від безкарності.