Лицар пістоля і флоєри

260 років тому на ринковій площі Станиславова четвертували одного з побратимів Олекси Довбуша - опришка Василя Баюрака.

Нині ринкова площа перед ратушею – одне з улюблених прогулянкових місць франківчан. Тут сходяться всі вулиці середмістя, тож на цьому місці часто призначають зустрічі та побачення. Тут чути дитячий сміх, а під наметами довколишніх кав’ярень – розмови дорослих. У вихідні концерти під ратушею збирають ще більше люду.

Навіть не віриться, що понад два з половиною століття тому мешканців тодішнього Станиславова приваблювало на цю площу зовсім інше, криваве видовище. I коли й чулася звідси якась музика, то хіба моторошний дріб барабанів. Та ще одного разу, якщо вірити легенді, тут сумно співала гуцульська флоєра в руках веденого на страту опришка…

У ратушевій будівлі тепер розміщено Івано-Франківський обласний краєзнавчий музей. Головну споруду міста тут зводили тричі. Остання збудована 1935 року – після того, як її попередницю зруйнували під час Першої світової війни. Але її підвалини залишалися незмінними, відколи 1695 року на замовлення власника міста Юзефа Потоцького архітектор Карл Бенуа збудував у Станиславові першу суто муровану ратушу. Саме в підземеллях тієї будівлі, уявити яку можна лише за кількома малюнками й описами, утримували схоплених у горах опришків. Після великої (так званої «мармулядової») пожежі 1868 року, яка знищила майже все середмістя, від тієї ратуші залишився лише металевий кістяк.

Але, як розповідають ветерани музею, підземелля івано-франківської ратуші досі приховують в собі щось містичне. З тутешніх підвалів часом долинають якісь дивні звуки, а дехто розповідає, що бачив у темних коридорах примарні тіні. Чи не душі скараних на горло опришків приходять у каземати, де вони колись провели свою останню ніч?

“В Станіславі, на риночку…”

У XVIII столітті, коли опришківський рух на Прикарпатті буяв на всю силу, в міській ратуші Станиславова засідав суд (по-тодішньому, секвестр), розглядаючи справи полонених «чорних хлопців». Із актів Станиславівського міського суду неважко зрозуміти, яка доля була вготована тим, кого тогочасна влада інакше як “збуями” не називала. Рядового опришка чекала щонайменше привселюдна кара буками та тривале ув’язнення, а опришківських ватагів – лише смертна кара.

Станиславівському катові Михайлові Козловському, який навчався свого ремесла десь біля Кракова, у ті роки роботи не бракувало. Загони «смоляків», керовані ротмістром Пшелуським, активно вистежували опришків у горах, i той із них, хто не встиг переховатися в близькому тоді закордонні – в Угорщині чи Молдові – рано чи пізно потрапляв у катівню. Під час допиту опришків прив’язували до дошки i залізними гаками тягнули за пальці, припікали свічками. Майстерність ката полягала в тому, аби мордований не вмер передчасно – до страти.

Недарма в записаній Яковом Головацьким народній пісні про Довбуша сам Олекса пророкує опришкам безрадісне майбутнє – літувати “в Станіславі на риночку, в тяжких дибах, в залізочку”. Молодечі звитяги не одного з них закінчилися смертю на ринковій площі. Саме тут стратив життя й колишній вівчар із гуцульської Дори Василь Баюрак, який після загибелі Довбуша очолив опришківську ровту і страшив шляхту Покуття та Буковини.

У горах - свої закони

Василь Баюрак, очевидно, вдався у свого батька – Гната Баюрака, про якого відомо, що він був опришком i ходив у ватазі, поки не загинув. Поки Василь був малий, то спершу тихо пас вівці у рідній Дорі. Коли ж почав парубкувати, познайомився з Олексою Довбушем і поклявся йому, як тоді було заведено, на пістолі – бути вірним i відважним опришком. Було це 1744 року, лише за рік до Довбушевої смерті.

Як стверджують дослідники опришківського руху, саме Василь Баюрак і Довбушів племінник Павло Орфенюк були єдиними свідками загибелі легендарного Олекси. За переказами, саме Баюракові смертельно поранений Довбуш передав свою рушницю, а разом з нею – владу над загоном «чорних хлопців».

До речі, на думку доцента кафедри етнології та археології Прикарпатського національного університету Михайла Паньківа, істинною причиною загибелі Довбуша стали зовсім не його любовні походеньки, які викликали ревність Дзвінчука. “Насправді серпневої ночі 1745 року Довбуш прийшов зовсім не до Стефанової жінки, як співається у відомій народній пісні, а завітав провідати самого Стефана, - розповідав науковець. – Річ у тім, що у Дзвінчука була перша жінка, родом із Криворівні, яка несподівано померла. За звичаєвим правом, яким керувалися у той час горяни, всі статки померлої мали перейти до її криворівненської родини. Але Дзвінчук цій вимозі родичів не скорився. Тоді криворівненцi звернулися до Довбуша, щоб той розсудив…”.

Треба сказати, що в той час у горах офіційної влади майже не визнавали. Гуцули керувалися в життю звичаєвим правом, а при потребі зверталися по справедливість до таких авторитетних людей, як Довбуш. Ватаг опришків наказав Дзвiнчукові віддати майно, яке за звичаєм належало родині його першої жінки. Коли Стефан відмовився, Олекса пригрозив, що прийде до нього i покарає. Зрештою, взявши із собою двох найвірніших побратимів, кульгаючи на поранену в бійці з братом ногу, легендарний ватаг пішов до хати Дзвiнчука i, коли Дзвiнчучка йому не відчинила, спробував виламати двері. У відповідь Стефан вистрелив з кріса.

Смертельно пораненого Довбуша Баюрак і Орфенюк винесли за село, але, побачивши, що той конає, там і покинули.

Легенда про флоєру

Баюрак в опришківськiй ватазі фактично став наступником Довбуша. Але такої слави, яку мав легендарний Олекса, він не домігся. Впродовж 9 років Василь “стрясав” панів, отаборившись у буковинському Довгополі. Але його звитяги були незначні: грабунки лихварів у Стопчатові та Рожневі, спалення боргових книг у рожнівській корчмі, захоплення в заручники косівського намісника…

Потім була поразка від «смоляків» Пшелуського на переправі через Черемош. Пізніше – цілковитий розгром Баюракового загону, який із Довгополя відступив на Кути. Під час останньої сутички з жовнірами загинули брати та дружина Баюрака, яка, до речі, весь той час ходила горами разом із своїм чоловіком. Щоби не потрапити до рук смоляків, Баюрак ще трохи переховувався у священика в рідній Дорі, а потім вирушив на полонини між Косовом та Жаб’єм. Під час цих мандрів Баюрак пізнався з таким собі Василем Бойчуком із Ясенова. I коли новий “побратим” запросив опришка до себе на гостину, той сильно впився. Захмелілого гостя ясенівський селянин здав владі.

Народних переказів про прижиттєві подвиги Василя Баюрака майже не залишилося, зате одна красива легенда про його смерть збереглася. До наших днів вона дійшла завдяки польському поетові Францішку Карпiнському, який навчався у єзуїтській колегії в Станиславові, а 13-рiчним хлопцем став свідком страти опришка. З його слів нам відомо, як прожив свій останній день Василь Баюрак.

Отож, 25 квітня 1754 року з підземних казематів ратуші його вивели на страту. Низькі кам’яниці довкола загородили від опришка далекі та рідні гори. На кам’яних лицях городян, зібраних навколо лобного місця, не було й тіні жалю та співчуття. Для більшості з них Баюрак був лише вбивцею та грабіжником. I раптом опришок попросив вволити його останнє бажання – дозволити зіграти на гуцульській сопілці – флоєрi. Йдучи на страту, Баюрак награвав тих пастуших мелодій, яких навчився у Дорі.

…За вироком суду ще живому Баюраковi кат відрубав обидві руки по лікоть і лише потому зітнув йому голову. Окремі частини тіла страченого Баюрака були вивiшенi при шляхах довкола Станиславова на палях. Найдовше на пострах гуцулам висіла його відрубана голова.