Чи можлива “фінляндізація” України?

Держава-ревізіоніст завжди грає в дуже ризиковану гру - як гравець у покер, в якого мало грошей, а до ранку треба або розбагатіти, або піти ні з чим.

Блеф - її невід’ємна частиною. Кожне рішення має доленосний характер, і кожна помилка може стати останньою. Так відбувається тому, що і ревізіоністи, і відчайдушні гравці в покер вимушені грати проти системи, сподіваючись лише на те, що збіг обставин та безмежно високий ризик дозволять їм зірвати банк.

Наполеон Бонапарт, Отто Бісмарк, Адольф Гітлер - кожен із них кидав виклик світопорядку, затіваючи ризиковану гру. Її відмітною рисою було те, що ніколи й ніхто не міг точно сказати, що в цій грі вони вважають успіхом і де готові зупинитися. Так само, як і гравець у покер, що піймав азарт і продовжує гру навіть тоді, коли більшість інших уже давно пішли б із виграшем.

У непередбачуваності дій і неясності мотивів Володимира Путіна полягає основна складність поточної ситуації для України. Зрозуміло одне: поставивши на кін занадто багато, кремлівський стратег ув’язався в кілька ігор одночасно, і його партія проти України - лише одна з багатьох. Хоча найнебезпечніші для нього події розгортаються за іншим гральним столом, ставки України в цій грі теж виявилися вимушено високими. Таким чином, міркування про характер та наслідки нинішньої кризи доцільно проводити у двох площинах. Перша стосується великої геополітичної гри Росії проти Заходу, і в ній можна говорити про те, чого від Заходу варто або не варто очікувати Україні. Друга - власне про російсько-українську партію і те, що слід робити самій Україні. Ці дві площини хоч і взаємозалежні, але все-таки різні.

Логіка розгортання великої гри між Кремлем і Заходом визначатиме рішучість, обсяги та характер підтримки Заходом Києва. У цьому розіграші Москва безнадійно відстає, і, по суті, вся інтрига зводиться до того, як швидко розорений гравець встане й піде з-за столу. Заходу нема резону форсувати події: адже гравець, котрий має багатократну перевагу у фішках, не вплутуватиметься в авантюрні роздачі, воліючи дочекатися правильної карти й вибити супротивника. Саме цим пояснюється позірна неготовність Вашингтона, Брюсселя або Берліна рішуче і швидко підтримати Україну в складній ситуації. Немає сенсу квапити події, результат партії майже визначений розміщенням сил сторін. Ревізіоніст, що кидає виклик світовому порядку, повинен, бодай у короткостроковій перспективі і в окремих сегментах могутності, мати перевагу над потенційними суперниками. Ні Наполеон, ні Бісмарк, ні Гітлер не були настільки слабкими стосовно тих, кому вони кидали виклик, наскільки слабкий нині Путін, порівняно з сукупним потенціалом США і ЄС. Із цього погляду, односторонні авантюрні дії Росії справді є виявом слабкості, а не сили.

Та для України життєво важлива інша партія - російсько-українська. В ній ситуація — дзеркально протилежна. Росія має значні переваги, і саме Україні слід ретельно виважувати свої рішення, намагаючись уникати дорогих помилок.

Однак є й нюанси. Росія, хоч і має набагато більше фішок, не може дозволити собі чекати хорошу карту, зважаючи на ситуацію за сусіднім столом. Їй і тут слід квапитися й ризикувати.

Кризові ситуації прикметні своєю непередбачуваністю. Згадана вище невизначеність стосовно мотивів та цілей нинішніх дій Кремля - один із її проявів. У таких умовах міркувати про сценарії розвитку й стани-атрактори конфлікту непросто. Однак серед безлічі вже озвучених варіантів особливе місце посідає модель “фінляндізації” України. Значною мірою тому, що вона може бути використана одночасно як проміжний status quo - за першим столом і як довготривалий компроміс - за другим.

Під “фінляндізацію” слід розуміти наслідування прикладу Фінляндії, яка, згідно з доктриною Юхо Паасіківі, підписала 1948 р. договір із СРСР, що обмінює, по суті, можливість зберегти демократичні свободи на певні зовнішньополітичні обмеження. На практиці це все вилилося в те, що в обмін на відмову від членства в НАТО Фінляндія отримала можливість бути вільною від участі в майбутній Організації Варшавського договору. Розширене тлумачення досвіду Фінляндії застосовується до держав, вимушених іти на певні обмеження свободи свого зовнішньополітичного вибору задля її збереження у принципі.

Одним із перших ідею “фінляндізації” як основного шляху вирішення поточної кризи виклав Генрі Кіссінджер у своїй статті в Washington Post від 6 березня нинішнього року. Із розгортанням кризи та озвученням різних варіантів дій - від відмови від без’ядерного статусу до подачі заявки на вступ до НАТО - саме фінляндська модель дедалі чіткіше надається до найбільш робочого, а отже - і ймовірного компромісу, принаймні для гравців за першим столом. Наскільки вона прийнятна для України?

Ключовий елемент цієї моделі - відмова від перспективи членства в НАТО. Це той мінімум, який, із погляду Кремля, віддає данину важливості його стратегічних інтересів в Україні. За бажання можна всю нинішню кризу пояснити в термінах превентивних дій Москви, спрямованих на недопущення можливого вступу України в Альянс. Однак парадокс полягає в тому, що своїми діями Росія створює таку очевидну загрозу базовим інтересам України, що буквально штовхає її на пошук усіх можливих шляхів захисту. Таким чином досягається ефект, значною мірою протилежний бажаному. Відмова України від членства в НАТО як зовнішньополітичної мети потребує впровадження інших, дієвих механізмів гарантії її безпеки. Як свідчить нинішня криза, ними не можуть повноцінно бути ні міжнародні гарантії, ні регіональні режими безпеки, ні двосторонні домовленості з Росією. Очевидно, що й анексія Криму зводить довіру до намірів Росії до нуля. Відновлення цієї довіри навряд чи можливе без відновлення територіальної цілісності України; а без такого відновлення довіри реалізація дальших кроків щодо “фінляндізаціїї” буде ускладнена.

Далі, модель передбачає свободу вибору шляхів внутрішнього розвитку та економічних відносин із партнерами, тобто обмежує тільки військово-політичну свободу. Вже тепер можна говорити, що військово-політичною сферою Росія не обмежується. Активна протидія поглибленню відносин України з ЄС стала мотивом, а повалення Януковича  тригером нинішньої кризи. Посилатися на розширення розуміння безпеки з часів початку “холодної війни” з військово-політичної на суміжні  економічні та політичну - сфери Росія, звісно ж, може, але питання полягає в тому, наскільки влаштує Україну ця розширена (або урізана) версія “фінляндської” моделі. Можливість поглиблювати відносини з ЄС і в перспективі отримати повне членство принципово важлива, інакше Україна залишається в незмінній “сірій зоні”, але в значно погіршених геополітичних умовах.

Ще одна складність полягає в тому, що нинішній історичний контекст відрізняється від 1948 р. Тоді Фінляндія була вбудована в загальне протистояння СРСР із Заходом і відігравала вторинну роль. Інакше кажучи, для Москви було достатньо гарантій неприєднання Фінляндії до можливої військової агресії проти СРСР. Нині ж Україна відіграє ключову роль, і криза навколо неї виникла до якого-небудь глобального конфлікту, тобто є первинною. Нездатна до глобального протистояння, Росія концентрується на досягненні регіональних цілей, із яких Україна, очевидно, є найважливішою. Компроміс стосовно первинної мети - менш імовірний.

Таким чином, реалізація в Україні “фінляндської” моделі ускладнена низкою обставин. Треба визнати, що й сама Україна мало нагадує Фінляндію - країну, котра стабільно входить у першу п’ятірку держав із найвищим рівнем життя і в першу трійку найменш корумпованих країн у світі. Тим часом будь-яке компромісне розв’язання нинішньої кризи, очевидно, перебуватиме в розширеному діапазоні цієї моделі. Конкретні шляхи його звуження, як і ймовірність реалізації, визначатимуться під час ширшої гри Росії із Заходом.

Від самої України результат кризи, як і раніше, залежить більше, ніж від будь-якого іншого її учасника. Можна сказати, що взаємодію між цими учасниками створюють і змінюють умови, в яких Україна вимушена приймати власні рішення. Саме з цього погляду доцільно вести мову як про можливу допомогу з боку світової спільноти, так і про рішення, яких замість України не прийме ніхто.