Академік Іван Монолатій: Арсенал мирних інструментів щодо розв’язання проблеми Криму вже вичерпано

В інтерв’ю для газети “Галичина” академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника та Університету ім. Яна Кохановського (Польща) Іван Монолатій зазначив, що в разі швидкого жорсткого реагування США та НАТО російську агресію вдасться обмежити Кримом, і наголосив, що її викликала неспроможність приборкати Майдан.

- Пане Іване, як проголошення нелегітимним парламентом АРК незалежності Криму далі впливатиме на розвиток подій в Україні й світі?

- Ситуація в Криму у всій рельєфності показує, що Кримський регіон, включаючи і Севастополь, є однозначним лідером кризи української державності. Про це, до речі, вже не перший рік застерігали і науковці, й експерти з питань національної та військової безпеки. Щоправда, незалежна Україна не намагалася почути їхні голоси, які в унісон передбачали виникнення тут джерела нестабільності й конфлікту. Бо як розуміти ситуацію, коли на півострові діє низка легальних і нелегальних російських політичних об’єднань відверто антиукраїнського спрямування, таких як “Русская партия”, Конгрес російських общин Криму, Республіканський рух Криму та інші? З цими силами часто блокуються і кримські комуністи. А до середини 1990-х років з політичними силами російського націоналізму відверто солідаризувалися й владні структури автономії. До того ж сприйняттю росіянами Криму ідеї незалежної України не сприяє те, що саме тут найвищою є частка населення, яке народилося в Росії і представляло совєтську військову і партійно-господарську номенклатуру. Особливо це стосується Севастополя.

Відтак події, які ознаменували військову агресію проти України, а за тим і проголошення квазідержавності Криму, безперечно, дестабілізували ситуацію довкола півострова, який насправді не відіграє для Росії стратегічної ролі, незважаючи на гучні дипломатичні пасажі й заяви російського керівництва. І вже зовсім не йдеться тут Росії про нібито турботу про своїх “соотєчєствєнніков” чи захист міфічного “російськомовного” населення регіону. Йдеться про відвертий виклик усій міжнародній спільноті, про волюнтаристське бажання перегляду нинішніх кордонів і ревізію системи міжнародних домовленостей, які склалися після останньої, сподіваюся, світової війни. Тому ситуація в Криму незалежно від того, чи вдасться врегулювати її мирним, дипломатичним шляхом, чи ж стане вона лише “пробним каменем” для наступної військової агресії, матиме однозначно негативні наслідки передусім для населення півострова, а у ширшому сенсі - вплине на долю європейського та азійського континентів.

Думаю, що ситуація в Криму є “ключем” до майбутнього України як суверенної держави в нинішніх територіальних межах. В разі швидкого жорсткого реагування США та НАТО російську агресію вдасться обмежити Кримом, але конфлікт не буде розв’язано - він лише законсервується і стане справді ”замороженим”.

- Що, на вашу думку, спровокувало агресію Росії?

- Агресія путінської Росії - справа не нинішнього дня, а ретельно продуманий план, скерований не лише на окупацію Криму російськими військами, а й на крах всієї української державності. Сучасна Росія - це передусім самостійний гравець на міжнародній арені, який час від часу дозволяє собі “гратися” в анексії суверенних територій на пострадянському просторі і перетворення їх у такі собі “заморожені конфлікти”. Останній промовистий приклад - російсько-грузинська війна серпня 2008 р. та її наслідки. Сьогодні головний месидж Росії - це демонстративна зневага до принципів міжнародного права і здорового глузду.

А тому нашому східному сусідові дуже хотілося б перетворити Україну на нову “хвору людину Європи”, якою 200 і 100 років тому була Туреччина, чи “порохову діжку Європи”, якою двічі були Балкани. Пропутінській Росії і надалі хотілося б контролювати нашу державу, як це було за часів режиму Януковича. Бо головним чинником, який викликав відкриту агресію Кремля, були не скасування одіозного “мовного” закону Ківалова-Колєсніченка чи вигадані неонацисти і неофашисти, які нібито прийшли до влади в Києві. Ні, це була кремлівська відповідь на неспроможність приборкати Майдан, бо волелюбних громадян поневолити неможливо. Це у ширшому сенсі була відповідь на цивілізаційний вибір України між совковим пострадянським минулим і європейським майбутнім, на бажання українців жити у справедливій державі.

Поза тим, ми як політична нація іспит кров’ю наших героїв склали лише частково. Від усіх залежить доля не лише майбутньої України, а й доля України сьогодні і завтра. Адже і малими справами можна будувати рідну хату, як колись прорік митрополит Андрей Шептицький. Головне - бути свідомими, що акт агресії вже відбувся, ми фактично перебуваємо у стані війни, а тому слід адекватно реагувати на кожен виклик загарбника.

- Чи можливий “кримський” сценарій у східних регіонах?

- Поряд із Кримом критичними для політичної ситуації в Україні завжди були і залишатимуться Донецька, Луганська і Одеська області, тож такий сценарій відкидати не можна. Особливо коли зважати на теперішній рівень політизованості населення Сходу України, його стереотипні ідеологічні симпатії, в яких чільне місце посідає міф про відновлення Совєтського Союзу і т. д. іншою суттєвою небезпекою, яка може уможливити “кримський” сценарій у східних регіонах, є й відкритість нашого державного кордону.

- Попри оптимістичні заяви чинної влади побутує думка, що Крим Україна вже втратила. Які ваші міркування з цього приводу?

- Не хотілося б цього стверджувати у складних умовах війни, однак, напевне, це справді так. Мабуть, саме українська влада й далі втрачає Крим. і відстань ця вже розраховується навіть не днями, а насправді годинами. Найперше тут дається взнаки кволість, неефективність і небажання нової влади упродовж усього часу агресії - понад три тижні - чути громадянський сектор і окремих військових, які від початку російських провокацій на півострові застерігали офіційний Київ від позиції стороннього спостерігача, а також пропонували цілий “набір” реальних механізмів для унеможливлення ескалації конфлікту. Однак їх так і не почули або вдавали, що чують. Тому маємо ситуацію, коли заручниками в Криму залишаються воїни наших Збройних сил і Військово-Морського флоту, а також члени їхніх сімей. інша велика спільнота заручників - кримськотатарський народ, який є тут корінним, а Кримський півострів - їх історичною батьківщиною. Отож завданням номер один як для влади, так і для простих громадян мусить стати загальнонаціональна операція щодо порятунку наших співгромадян, залишених наодинці з агресором у Криму, надання їм гуманітарної допомоги не лише, скажімо, у вигляді тимчасового житла, а й державних соціальних гарантій і працевлаштування у разі можливого переселення їх у регіони материкової України.

Інша площина - розв’язання кримської проблеми за посередництвом міжнародної спільноти на рівні міжнародних місій, груп спостерігачів тощо, вироблення консолідованого рішення світових гравців стосовно статусу Криму в складі України, однозначного виведення Чорноморського флоту РФ з території України, гарантій права кримськотатарського народу на національно-персональну автономію. До цього слід додати й проблему надання земельних ділянок, забезпечення житлом і надання можливості легальної праці. Важливим буде і забезпечення представництва кримських татар в органах влади, визначення їхнього статусу, а також забезпечення освітніх, релігійних потреб.

- Чи є загроза військової агресії Росії для Західної України?

- Думаю, що навіть найобізнаніший фахівець не скаже цього напевне. Так, у принципі вона існує. існує на рівні чуток, провокацій, міфів. Мабуть, тут слід більше побоюватися “точкових” провокацій, скерованих на підрив довіри наших краян до влади чи громадського сектору. “П’яті колони” в Західній Україні є різні, і навіть власне українські. Вони по-різному організовані, мають неоднакові ресурси для існування, а тому загалом натепер перебувають у латентному стані і винесені на маргінес суспільства. Однак за умов реальної військової агресії проти нашого регіону вони можуть дуже швидко активізуватися і мобілізувати своїх адептів. Тому, ймовірно, відповідні служби мали б їх виявляти заздалегідь. Натомість стратегічне положення кількох західноукраїнських областей, їх “включеність” у транскордонні процеси України і кількох країн Європейського союзу і НАТО - Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини, розташування українських військових та цивільних об’єктів стратегічного значення залишаються потенційними приманками для зовнішнього агресора. Забезпечення їх охорони та безперебійного функціонування - головні завдання для місцевої влади. Сподіваюся, що навіть за ситуації найгіршого сценарію зможемо протистояти прямій агресії.

- Як вважаєте, чи ще можлива деескалація конфлікту між Україною та Росією дипломатичним шляхом?

- Я не дипломат, а тому, як кажуть, не “загортатиму в папірці”. Вважаю, що доступний досі арсенал мирних інструментів щодо розв’язання проблеми Криму вже вичерпано. Мабуть, час на перемовини вже минув. З агресором не розмовляють, його або стримують, або знищують. А факт, що путінська Росія зламала всі цивілізовані норми співпраці й добросусідства між справді історично “прив’язаними”, але цілком різними народами, свідчить про неминучість радикалізації наших подальших дій як суверена на своїй території.