Василь Тисяк з Прикарпаття у знаменитих театрах світу завжди прославляв українську пісню

Ім’я Василя Тисяка у післявоєнні роки гриміло на весь світ. Кращі опери Європи мали за честь запрошувати цього тенора.

Виступаючи на великих театральних сценах, вважав святим обов’язком співати українські пісні. Неабияк пишаються своїм земляком жителі Шевченкового Долинського району (колись Велдіж). Адже відомий оперний співак народився у їхньому селі.

Про життя тенора з Велдіжа написав художньо-документальний нарис Василь Олійник з Прикарпаття, у якому зібрав цікаві спогади його рідних та односельчан. Василь Тисяк народився 1900 року у сім’ї лісничого. Закінчивши Долинську гімназію, пішов у січові стрільці, а відтак, в Українську галицьку армію. Повернувшись з фронту, навчався у Празькому університеті на факультеті права та одночасно на музичному відділі Українського педінституту. Міг займатися правничою справою, але обрав сцену. У Празі про нього заговорили як про нового обдарованого митця. 1925 року приїхав додому вже відомим артистом, виступав у галицьких містах і селах, обов’язково співав стрілецькі пісні, найулюбленішою усе життя була “Синя чічка”. Працював у Варшавській та Львівській операх, навчався в Мілані, відгуки на його виступи спішили подати газети Польщі, Чехії, Франції, Німеччини та інших країн.

- Коли отримували лист від Василя, за столом збиралися усі діти, і батько читав, - переказує родинні розповіді дружина покійного племінника тенора Богдана - Анна Тисяк. - Коли Василь приїздив у Велдіж, обов’язково привозив подарунки. Співав зі своїми братами та сестрами, односельчанами. Всі тоді замовкали, щоб послухати його. Пив яйця, казав, що мусить вправляти горло, щоб не пропав голос. Ходив у ліс по гриби чи на річку ловити рибу. Дуже любив батька, бо бачив, як він старається для великої сім’ї. З ним розмовляв про гетьманів України, Шевченка. Коли у якомусь спектаклі артисти мали зброю, був дуже обережним – переживав, щоб у нього не вистрілили, бо мав багато заздрісників.

Коли Василь Тисяк одружився з польською співачкою Роженою Антонович, родині це не сподобалося, але жінка визнавала наші свята, традиції, ходила до церкви. У Велдіжі народилося двоє дітей. Останній раз Василь був удома 1942 року. Енкаведисти готували йому Сибір після війни, та він вчасно виїхав із сім’єю за кордон. У Франції його чекала велика сцена. Їздив на гастролі в Бельгію, Іспанію, Африку, був зайнятий у 55 операх, у 14 виконував головні ролі. Разом з дружиною виходили на сцену, пару називали кращими співаками Франції. Ім’я Василя Тисяка зацікавило Кремль, його запрошували до Москви, щоб прославляв соціалістичні ідеї. Та Тисяк не погодився. Він добре знав, що сестра Анастасія відбувала 10 років у Сибіру. 1949 року Тисяки з Парижа виїхали до Канади, але тенор прорахувався, бо на той час там не було оперного театру. Мусив з-за океану їздити на виступи у Францію. Ці поїздки вимагали фінансових втрат і позначилися на здоров’ї, тому купив шмат землі та зайнявся фермерством. І у складі капели бандуристів їздив з концертами по Канаді та США, виконував українські пісні. Та коли десь пропала старша донька Ірина, Тисяк став замкнутим, почав хворіти.

- У липні 1967 року батькові Василя наснився сон, - пригадує Анна Романівна. - Ніби син молодий, у чорному костюмі і вишитій сорочці стоїть над величезною прірвою і не може співати. А за кілька днів з Канади прийшла звістка, що Василь помер від серцевого нападу. Його син Олекса, коли приїздив у гості, казав, що на батьковій могилі посадили калину і на камені висікли козацький хрест та шаблю, а також напис: “Ой, чужино-чужинонько, як у тобі студенонько”. Його сини Роман та Олекса ніколи нас не цуралися, висилали посилки, переважно з продуктами, а коли приїздили, то ночували у нашій хаті.

25 жовтня 1995 року, коли у Шевченковому Василеві Тисяку було відкрито меморіальну дошку, на велелюдному зібранні виступив і наймолодший син Олекса. Дякуючи громаді за пам’ять про батька, подарував касету із записами пісень. І в цей день земляки почули дивної краси голос, який чарував увесь світ.