Уродженець Коломиї, історик Іван Монолатій спрогнозував чотири сценарії розвитку України до 2020 року

В ексклюзивному інтерв’ю для газети “Галичина” академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника та Університету ім. Яна Кохановського (Польща) Іван Монолатій спрогнозував чотири сценарії розвитку України до 2020 року і наголосив, що тільки внутрішня успішність українського національного проекту здатна зменшити нашу залежність від зовнішніх впливів.

- Нещодавно в Івано-Франківську в рамках проекту “Відкритий університет” ви прочитали лекцію “Україна-2020: внутрішні кризи і зовнішні виклики”, що уже викликала громадський резонанс. У ній окреслили сценарії розвитку подій у нашій країні до 2020 року. Що ж відповідно до ваших прогнозів чекає на українців уже менше як за десятиріччя?

- Так, справді, дослідження прогнозних сценаріїв розвитку нашої країни викликало і викликатиме зацікавлення і простих українців, і представників еліт не лише України, а й зарубіжжя. Щоправда, існують різні прогнози розвитку соціальних, демографічних, політичних, економічних процесів, проте для прийняття практичних рішень системного характеру (“стратегічних”) необхідно звести всі прогнози до цілісніших комплексів - сценаріїв, які дають більш системне бачення перспектив розвитку. Кілька років тому мої колеги - фахівці з соціології, демографії, економіки, політології, енергетики, військової безпеки, інформаційної політики, соціолінгвістики, охорони культурної спадщини - об’єдналися під орудою Українського гуманітарного товариства (керівник проекту - Кирило Галушко) для вироблення можливих сценаріїв розвитку України в прийдешнє десятиліття. Відтак невідрадні почасти для нас усіх прогнози лягли в основу висновків такого дослідження.

Було запропоновано такі базові сценарії: 1) реалістичний (повільна стагнація); 2)  песимістичний (колапс влади і розпад країни); 3) авторитарний; 4) оптимістичний (“євроатлантична фантазія”). Переконаний, що зведення докупи цілком можливого позитиву і так само ймовірного негативу є цілком достатнім для формулювання того месиджу, який потрібен нашим співвітчизникам. Саме тому запропоновані сценарії - не красне письменство елітарного вжитку, а лапідарний наслідок наукового аналізу.

Якщо ж окреслювати реалістичний сценарій, то його можна ще назвати інерційним періодом розвитку України. Згідно з його положеннями, до 2020 року чисельність населення України скоротиться на 4 мільйони - приблизно до 42 мільйонів осіб, з яких 20% становитимуть люди старші 65 років (у 1990 році їх було близько 12%), а частка працездатного й найбільш активного населення - від 25 до 64 років - майже 47%. Соціальні зобов’язання держави змушуватимуть дедалі збільшувати податковий тягар на працездатне населення, переносячи родинні та державні інвестиції з підтримки молодої генерації та інноваційних проектів на утримання літніх співгромадян. Це буде об’єктивним чинником для продовження популістської економічної політики (урядами всіх партійних орієнтацій), яка формуватиме “бюджети проїдання”. Соціальна структура українського суспільства й надалі формуватиметься за моделлю країн “третього світу” - з величезною поляризацією доходів та соціальним розшаруванням. Становлення середнього класу відбуватиметься надзвичайно повільно: його поповнення й надалі буде обмеженим зі сфери слаборозвиненого, не стимульованого державою малого та середнього бізнесу і водночас залишатиме осторонь працівників медицини, освіти, соціальної сфери - внаслідок непрестижності та недостатнього фінансування цих галузей. Деформоване становлення середнього класу сповільнить появу в країні “відповідального виборця”, оскільки через об’єктивні соціально-демографічні процеси (в разі невтручання держави в керування ними) основну масу громадян дедалі більше становитимуть люди соціально залежні, незаможні, бідні, а отже, схильні відгукуватися на популістську демагогію та підтримувати її. Тому неможливість щось змінити шляхом демократичної виборчої процедури з часом призведе до політичної байдужості навіть соціально активних людей та прагнення зміни ситуації радикальним шляхом - завдяки “твердій руці”. Водночас політична і соціальна пасивність українського суспільства може стати його перманентною рисою. Зовнішніми чинниками будуть, по-перше, інтеграція в політико-економічні або військові союзи інших держав (ЄС, НАТО) з чіткими вимогами щодо умов членства; по-друге, загроза зовнішньої агресії (Російська Федерація).

Але є й інший - вже згадуваний - песимістичний сценарій, який передбачає колапс влади і розпад України. Відповідно до його особливостей, крах України може відбутися лише внаслідок цілеспрямованих ворожих дій з боку її безпосереднього геополітичного оточення за умови неконсолідованої позиції національної політичної еліти. На найближчу перспективу територіальні суперечки Україна має і надалі на заході лише з Румунією, яка як член ЄС та НАТО не може самостійно виступити ініціатором агресії, та на сході - з Росією, яка прагне поновити свій військово-політичний контроль над пострадянським простором. У ширшому контексті доля України в майбутньому залежатиме від якості відносин між Заходом (в особі ЄС та США) і Росією. З прагматичної точки зору, провідні країни ЄС (Німеччина і Франція) мають найбільше мотивацій, аби взагалі “забути” про існування України і визначити східний кордон Європи з “російською сферою впливу” по східному кордону Польщі.

Щодо можливості прямої воєнної агресії з боку Росії, то ситуація в Криму стане “ключем” до майбутнього України як суверенної держави в нинішніх територіальних межах. За роки незалежності Київ показав свою неспроможність контролювати та коригувати соціальну та етнічну ситуацію на півострові. Тим часом вона акумулює в собі низку конфліктів, що й стануть найбанальнішим приводом для втручання Росії в наші внутрішні справи. Заганяння у глухий кут соціальних проблем кримських татар, непрозорість земельної політики в АРК створюють поживний ррунт для заснування радикальних політичних течій, імовірно ісламсько-фундаменталістського характеру, які усунуть від проводу національного кримськотатарського руху помірковані сили. За можливої негласної зовнішньої підтримки (в тому числі з боку Росії) ситуація дійде до міжетнічного протистояння, актів насильства, погромів та терористичної діяльності. Проросійська “п’ята колона” (політичні сепаратистські сили півострова за підтримки населення) звернеться, можливо, на офіційному рівні Верховної Ради АРК, по допомогу до Російської Федерації та її Чорноморського флоту. Росія здійснить потужну “антитерористичну операцію”, яка супроводжуватиметься етнічними чистками й вигнанням мусульманського населення.

Окремі сюжети цього сценарію, на жаль, уже сьогодні намагаються реалізувати деякі сили в різних регіонах нашої країни.

За умови реалізації авторитарного сценарію політична система України надалі зберігатиме нинішні риси парламентської демократії. Проте тривала політична нестабільність, розчарування громадян у демократичній процедурі можуть сформувати суспільне замовлення на “тверду руку” - і повернути розвиток країни в річище авторитарного сценарію. Формальні ознаки демократії будуть збережені, але Верховна Рада України перетвориться на кишеньковий орган, який механічно ухвалюватиме вже прийняті лідером рішення. На виборах переможе провладна партія, а декілька дрібних політичних об’єднань залишаться для імітації плюралізму. Єдиним у певному сенсі позитивним варіантом авторитарного сценарію може бути “голлістський варіант”: коли конструктивні сили суспільства, громадянські ініціативи будуть консолідовані і залучені до модернізації країни, системних реформ, а діяльність влади не матиме репресивного характеру. Тоді через перехідний період радикальних змін та оздоровлення суспільства демократичний характер політичного режиму може бути відновлено і наповнено конструктивним змістом. Проте такий варіант є малоймовірним, і якщо авторитарний сценарій в Україні реалізується, то це буде популістський олігархічний режим, який здійснить черговий перерозподіл власності, провівши низку показових процесів над “корупціонерами” чи “олігархами” з табору політичних противників та підкуповуючи громадян інтенсивними соціальними подачками. Така політика не змінить негативних тенденцій у розвитку суспільства та економіки. Попри прагнення зберегти зовнішню видимість демократії цей режим опиниться в міжнародній ізоляції (безперечно, з боку Заходу) і повторить шлях режиму О. Лукашенка в Білорусі. У цьому випадку Україна безальтернативно опиниться в орбіті російського впливу, а українська влада стане заручником ставлення до себе Кремля, який, отже, і без силового сценарію досягне реалізації своїх зовнішньополітичних планів зі створення “союзної держави”.

І, нарешті, оптимістичний сценарій. Його головний месидж до громадян і політиків полягає в тому, що можливістю для України вийти з глухого кута можуть стати лише взаємні поступки основних політичних акторів (учасників політичного процесу. - Ред.) задля досягнення консолідованої політичної позиції щодо майбутнього країни та перенесення ідеологічної конкуренції “поверхом нижче” - на конкретні варіанти дій у межах спільної парадигми. Наслідком цього і стане утворення широкої коаліції, яка дозволить змінити Конституцію України. Потрібно буде повернутися до мажоритарної системи формування місцевих рад, аби вивільнити місцеві конструктивні соціальні ресурси. Першою консолідованою позицією повинно стати визначення внутрішньо- та зовнішньополітичних пріоритетів із міркувань національної безпеки. Підтримка громадських організацій та налаштування їх партнерських відносин з державою дозволять ефективно акумулювати соціальний капітал. За такого розвитку подій буде здійснено необхідні кроки для законного приборкання антидержавної діяльності низки ірредентистських організацій у Криму та на сході країни.

З викладеного стає очевидно, що найкритичнішим для політичного істеблішменту при виборі шляху розвитку країни стане усвідомлення реальної російської загрози суверенітетові України, оскільки проросійська позиція залишається одним із найважливіших чинних факторів технологічного конфліктного маніпулювання українським електоратом. Тому відмова провідних політичних сил від орієнтації на Росію стане ключовим питанням виживання Української держави. Показником політичної волі української влади до реформування країни стане оздоровлення ситуації у Криму - найпроблемнішому регіоні країни. Врегулювання питання з розподілу земель та компенсаційних заходів для кримськотатарської спільноти визначать чітку державну політику в сфері міжетнічних взаємин та власності. Врахування досвіду інших країн зі створення потужної туристичної інфраструктури створить нові перспективи для регіону та особливо для Севастополя в умовах перетворення міста з військової бази на курорт.

Ось такі, власне, сценарії розвитку. Переконаний, що вони повинні функціонувати найперше як навчальні інструменти. Бо ж, застосовуючи сценарії для попередньої репетиції майбутнього, розпізнаючи попереджувальні знаки і драматичні події, які вслід за ними розгортатимуться, зможемо уникнути несподіванок і діяти досить ефективно.

- Який із сценаріїв є найбільш імовірним з огляду на нинішню політичну й соціально-економічну ситуацію в державі?

- З великою обережністю можна передбачити, що наразі, з огляду на непоступливість влади, найімовірнішою є реалізація авторитарного сценарію. Його ознаки вже нині реалізовуються владою і почасти опозицією. Хоча, звісно, існують і чинники, які можуть активізувати наш спільний шлях до оптимістичного варіанту розвитку подій. Розумієте, вже час бодай трохи абстрагуватися від виборчих баталій, які поглинають усю нашу увагу, час зупинитися, оглянутися і чесно оцінити те, до чого ми прийшли з 1991 року і що передамо у спадок дітям. Ясна річ, це нелегко - вирватися з колотнечі буднів, поточних політичних новин і піднятися над ситуацією конкретного дня, конкретного місяця, конкретного року. Літ двадцять тому був актуальним жарт, що у нас країна з “непередбачуваним минулим”. Що змінилося? Всі ми знаємо, що непередбачуваним є й наше сьогодні. Одначе сьогодні про наше завтра вже відомо цілком достатньо, аби глибоко замислитися над тим, що ж ми маємо робити ось зараз - і незалежно від партійних кольорів чи регіональних політичних уподобань. Є проблеми, які цілком однаково загрозливі для будь-якої частини України, і їхнє поглиблення в найближчі роки зробить безглуздими парламентські бійки чи мітингові пристрасті. Однак, знову ж таки, за умови відсутності поступових реформ і політичної волі ми можемо “активно” прямувати до реалізації першого, інерційного, сценарію…

- Із чотирьох охарактеризованих вами сценаріїв фактично три вселяють песимізм, оскільки переконливо доводять, що країну чекає стагнація і деградація, а четвертий - начебто оптимістичний, проте він радше нагадує міраж, ніж об’єктивну українську реальність, що може настати вже за кілька років…

- Усіх людей у світі, в тому числі й громадян України, поєднує одна засаднича риса: вони прагнуть кращого майбутнього для своїх дітей. Кожен із нас є ланкою у тривалому ланцюжку поколінь, кожне з яких пройшло свій часом нелегкий життєвий шлях і передало свої здобутки, успіхи та негаразди нащадкам. У кожного покоління були свої мрії, свої прагнення, свої перемоги та розчарування. Українці в цьому сенсі можуть бути прикладом і жертв низки історичних катастроф, які ставили їх як спільноту на межу виживання, і нездоланної життєвої сили, що дала змогу їм вижити, зберегти себе і перенести свої життєві клопоти вже в ХХI століття. історичну долю українства можна оцінювати по-різному, що, власне, й відбувається тепер у нашому суспільстві. Різні погляди на національні пріоритети та ідеали, історичні постаті та події, цивілізаційну належність, друзів та ворогів, нинішні та майбутні загрозиѕ Ще живі в нашій свідомості події останніх двадцяти років викликають вкрай суперечливі думки і запитання: що було варто і як саме робити, за кого голосувати і кого підтримувати, як оцінити свої власні здобутки і спільний результат діяльності? Вчорашній день досить швидко стає історією, а сьогоднішнє “завтра” вже через добу перестає бути ”майбутнім”.

Я частково з вами погоджуюся, оскільки маємо таке собі зачароване коло - об’єктивні соціально-демографічні процеси, наявні тенденції поширення соціальних хвороб та соціально негативних явищ невідворотно ведуть нашу країну до стагнації та деградації. Однак історичний досвід системних реформ у різних країнах світу свідчить про можливість стримування і подолання кризових явищ. Проте передумовою для цього має бути наявність політичної волі та єдності позиції правлячого класу в пріоритетних питаннях розвитку країни. Коріння нинішніх українських суспільних проблем лежить саме в політичній площині.

До того ж саме в ці дні ми є свідками глибокої політичної кризи та паралічу центральної влади. Саме тому в соціально та політично активної частини суспільства визріває прагнення створити ідеологічний політичний проект, який би принципово відрізнявся від уже дискредитованих і дав би надію на можливість змін. Такий проект має ррунтуватися на іншому, відкритому принципі партійного будівництва - на відміну від існуючих диктату проводів політичних рухів та закритих партійних списків. Це дало б можливість залучити до проекту активну частину громадськості, рух міг би отримати нові “обличчя”, оскільки нинішні людям уже набридли і цілком дискредитували себе. ідеологічний характер цього руху дозволив би йому перейти межі усталених електоральних регіонів, але територіальною основою для його розгортання став би, ймовірно, центр та схід країни (без Донбасу і заходу) - саме там позитивний соціальний ресурс залишається найменш використаним, а світоглядні орієнтації населення ще можна змінювати. Якщо б цьому політичному рухові вдалося уникнути у своєму поширенні чіткого розмежування на схід-захід, його місія отримала б найбільше шансів на реалізацію. Відповідно його соціальною базою стали б найактивніші представники малого та середнього бізнесу, молоді середні прошарки.

Однак мусимо пам’ятати: найочевиднішою перешкодою на шляху створення такого проекту є пасивність суспільства, зневіра у власних силах і в можливість кращих перспектив, недовіра громадян до всіх представників політичного істеблішменту, залежність малого та середнього бізнесу від корумпованої влади на всіх рівнях, яка, зі зрозумілих причин, буде прагнути знищити будь-які політичні альтернативи у зародку. Тим більше, звичайно ж, такий проект не надаватиме його ініціаторам перспектив для отримання швидких владних чи економічних дивідендів.

- Нині чимало говорять про поділ України. Як ви вважаєте, наскільки ймовірним є сценарій розколу країни?

- Жоден експерт не буде сперечатися з думкою про непередбачуваність нашого, навіть просто завтрашнього дня. Хаотичні й поспішні зміни фракцій, коаліцій та кабінетів міністрів на тлі відсутності консенсусу правлячого класу та громадськості щодо пріоритетних напрямів розвитку країни залишають нас у цілковитій непевності: а що ж буде далі? Можна з однаковою мірою ймовірності передбачати членство України у НАТО та ЄС й активну участь у ЄЕП та реінтеграцію з Росією, українізацію і русифікацію, підйом та консолідацію країни і її розпад.

Сценарію розколу країни не слід недооцінювати або просто звинувачувати експертів у відсутності патріотизму щодо нашого майбутнього. Насправді у цьому випадку доля України залежатиме від якості відносин між Заходом (в особі ЄС та США) та Росією. Йдеться про те, що подальше розширення ЄС на схід (з Україною) в найближчі роки може бути спричинене лише поважною, життєво важливою для Євросоюзу причиною, якою здатний стати або повний колапс стосунків з Росією, що мінімізує економічну мотивацію на користь стратегічної, або ж світова продовольча криза, пов’язана тільки з величезною кліматичною катастрофою. Слід пам’ятати, що для “принципової” сварки ЄС з Росією причини знайти дуже важко - надто взаємовигідні їхні контакти. Тому виходимо з того, що Євросоюз не надто протестуватиме проти “поглинання” України Росією, якщо вона не застосовуватиме якусь брутальну воєнну агресію, а використає вже наявні внутрішні українські дестабілізаційні чинники. Останні залишать для ЄС усі можливі шляхи для суто паперової “боротьби” і дипломатичних відступів зі “збереженням власного обличчя”. Європа спокійно зупиниться на східному польському кордоні і буде вважати, що це її природні межі.

Щоправда, країни, які мають досвід життя в радянському блоці, не здадуться одразу. Подолання перманентної внутрішньої кризи в Євросоюзі дозволить “новій Європі” більше впливати на формування єдиної позиції ЄС у зовнішній політиці. В іншому ж разі (за нестабільності структури ЄС) східна частина блоку залишиться під більшим впливом США, оскільки саме США зможуть гарантувати їй безпеку і виживання на тлі потужної загрози зі сходу. Тобто якщо Євросоюз не стабілізується і не захоче подальшого власного розширення (можливо, для цього з’являться нездоланні економічні мотивації), єдиним і вкрай необхідним партнером східної частини ЄС та України в сфері безпеки залишатимуться тільки США.

Що ж до можливості прямої воєнної агресії з боку Росії, то до кінця наступного десятиліття якість її воєнних потужностей залишатиметься невисокою (не варто беззастережно довіряти медіа-деклараціям і пропаганді). Проте вони неухильно нарощуватимуться. і все ж при веденні війни звичайними озброєннями шанси на легку перемогу над Україною виглядають ілюзорними (а політична “ціна” такої військової кампанії для самої Росії буде надто високою), хіба що плани переозброєння української армії залишаться цілком нереалізованими. Уникнути останнього можна або за стабільного підвищення видатків на оборону із бюджету, або за умови входження України в НАТО. З огляду на неоднозначне ставлення українців до вступу в Північноатлантичний альянс, яке зберігатиметься за подальшого існування сучасної партійно-політичної системи та технологічного характеру політичних проектів, Україна, схоже, буде просто доводити співпрацю з цим блоком до такого рівня, коли питання офіційного членства стане формальністю. Однак це може відбуватися лише за умови розуміння реальних інтересів країни адміністративною верхівкою держави, незалежно від зміни коаліцій та кабінетів. Річ у тім, що цей процес вимагатиме тієї спадковості в дотриманні стратегічних рішень, яка апріорі відсутня в українському політикумі.

- Все ж чи має шанси Україна до 2020 року стати членом Європейського союзу?

- Почну з того, що вимогою часу для всіх політичних акторів є визначення внутрішньо- та зовнішньополітичних пріоритетів із міркувань національної безпеки. Це питання не залишає альтернативи необхідності входження України в певну систему колективної безпеки з огляду на факт об’єктивної загрози з боку Росії. План дій щодо членства в НАТО, який сам по собі не є критичною умовою членства, буде необхідним, тому що він передбачатиме комплекс реформ у військовій та суспільній сфері - тих, на які український правлячий клас не є здатним за умов самодостатності. Жорсткий комплекс зовнішніх зобов’язань є необхідним, оскільки інших стимулів до системних реформ у країні не існує. Очевидно, що до 2020 року Україна не стане членом ЄС, навіть якщо підкріпить це своє прагнення загальнонаціональним консенсусом. Перешкодою на цьому шляху стане тривала внутрішня криза Євросоюзу, який сам не спроможний досягти консенсусу власних членів у питаннях розбудови наднаціональних інституцій та зовнішньої політики. Тому визначальними в політиці ЄС на сході залишаться прагматичні позиції провідних континентальних країн (Німеччини та Франції), а східноєвропейські симпатики України (Польща, країни Балтії) залишатимуться в ситуативній опозиції. Єдиним вагомим поштовхом до прийому України в європейське співтовариство може стати усвідомлення останнім такої стратегічної загрози з боку Росії, яка переважує небезпеку ще більшої енергетичної залежності від Росії - або ж ситуація нової глобальної нестабільності.

Проте, орієнтуючись на суспільні стандарти ЄС, Україна може розпочати долати внутрішні соціальні негаразди, а саме: реформувати систему охорони здоров’я, соціальні служби, правоохоронні структури, судову систему, армію, прагнучи при цьому перебороти негативний системний вплив всеохоплюючої корупції. Реформа судів та правоохоронних органів стане основною запорукою для поліпшення інвестиційного клімату та зміни песимістичного ставлення суспільства до проблеми соціальної справедливості. Паралельне із цим подолання кризової ситуації щодо соціальних хвороб (епідемії туберкульозу та ВіЛ/СНіДу, алкоголізму та наркоманії), освітня реформа в напрямі пристосування до реальних потреб суспільства дозволять врятувати трудові ресурси країни від деградації. Підтримка громадських організацій та налаштування їх партнерських відносин з державою дозволить ефективно акумулювати соціальний капітал. Зміна суспільного самовідчуття на краще, зростання довіри до держави та влади формуватимуть здорове соціальне середовище та консолідуватимуть громадян довкола конструктивних цінностей. Такий стан речей сприятиме або досягненню угоди з ЄС щодо реальної перспективи членства України в цій структурі, або дозволить Україні (залежно від стану самого ЄС) до неї не вступати, рушивши шляхом тісної асоційованої співпраці.

- Що чи хто реально зможе оздоровити ситуацію в нашій країні і вивести її з глухого кута?

- Це питання до нас усіх в Україні сущих. і відповіді тут однозначної не буде, адже адекватність уявлень людини про себе і світ залежить не лише від міри усвідомлення того, що отримано від минулого і чого хочеться від майбутнього, а й від розуміння потреби здійснити в реальному часі ті логічні, послідовні кроки, які дозволять досягти бажаного у майбутньому. Звучить це нібито просто, але в українських реаліях це вкрай важко зробити через брак бачення напряму спільного шляху. і наше минуле, і нашу сучасність суспільство сприймає полярно, тому ми маємо такі різні варіанти “бажаного майбутнього”, які то увиразнюються в моменти “політичної ясності”, то розпливаються із втратою останньої.

Україна, попри свою залежність від світових процесів та геополітичної конкуренції великих держав, реально може намагатися контролювати лише те, що відбувається в ній самій. і тільки успішність у цьому створить ррунт для її впевненішої позиції у світовій спільноті націй та дійсної суб’єктності у вирішенні власної долі. Звісно, що готуватися і реагувати на глобальні виклики нам також потрібно, але тільки внутрішня успішність українського національного проекту здатна зменшити нашу залежність від зовнішніх впливів. Думаю, що для кращого майбутнього треба робити більше вже сьогодні, а не відкладати на завтра.