Знавець шумеро-вавилонської писемності Анатолій КИФІШИН: Прочитати наскельні знаки в горах - обов’язок людства

У матеріалі “Писемні глибини Карпат” у “Галичині” за 28 листопада оприлюднено деякі нові результати прочитання невідомих знаків та символів на давніх культових пам’ятках у наших горах, яких домігся знавець шумеро-вавилонської писемності Анатолій Кифішин.

Нагадаємо, що учений світового рівня, російський академік і москвич за пропискою, але українець за походженням та переконанням з 2012-го працює “вахтовим методом” у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника.

Звичайно, що під час своєї недавньої зустрічі з івано-франківськими журналістами, про яку газета повідомляла, він розповів значно більше, ніж ми наразі передали. Однак то загалом такий специфічний науковий матеріал, що його висвітлювати у виданнях для масового читача можна лише з певними роз’ясненнями, а на це ми не маємо змоги. Проте й того, що вдалося опублікувати не лише в названому вище числі нашого видання, а й у матеріалах “Духовний центр білої людини міг бути в Карпатах”, “Анатолій Кифішин: Маєте прадавні корені, та не робіть собі на тому “слави”, “Доісторичні святилища привернули увагу дослідника давніх цивілізацій” (відповідно “Галичина” за 14 липня і 5 жовтня 2012 р. та 18 квітня 2013-го), гадаємо, достатньо для адекватного сприйняття узагальнень та висновків ученого.

- У вигляді карпатських старожитностей - найдавніших написів людства українці володіють таким золотим запасом, якого більше ніде у світі немає, - стверджує Анатолій КИФіШИН. - Порівняно з ним бліднуть усі трильйони доларів, накопичені в руках тих, хто нині “контролює” Землю… Коли торік у Москві мене нагороджували орденом Андрія Первозванного, то кожне моє слово про тисячі карпатських петрогліфів та їхню науково-пізнавальну цінність присутні зустрічали оплесками - навіть там збагнули значущість тих скарбів, які зоставили нам попередники нинішніх горян. Справа лише за тим, щоби прочитати “камінні дощечки” Карпат. і кому вдасться це зробити - ознайомитися зі змістом усіх їхніх знаків-текстів, той довідається про таку минувшину людства, про яку ми майже нічого не знаємо.

Більше того, в тутешніх давніх зображеннях на камені, думаю, закодовано й майбутнє людства - програма його розвитку, яка вже частково відбулася, яка й далі розгортається на наших очах і яка, зрештою, рано чи пізно здійсниться до кінця чи, точніше, яку буде виконано. Ясна річ, що земляни зобов’язані прочитати написи, якими покриті всі Карпати. Але то, мабуть, під силу тільки нашим наступникам - переконаний, надійде момент, коли це стане нагальним обов’язком для сущих на планеті.

Для нас же, теперішніх, головне - зберегти те багатство. Мусимо начуватися, щоби й знакові карпатські пам’ятки не спіткала доля Кам’яної Могили. По-перше, коли там вели розкопки, то все змішали - всі історичні пласти й нашарування, тобто знищили чимало побічних свідчень про датування тих чи інших реліквій писемності. По-друге, заповідник занадто відкритий - приїжджають туди молодята, які гуляють весілля, й гості, розпивають шампанське, пиячать у гротах, смітять де попало…

Тому, як на мене, з Карпатами не варто квапитися. Досліджувати їхні письмена потрібно дуже обережно. Насамперед, скажімо, необхідно провести комплекс підготовчих робіт - зокрема вивчити вік рослинного пилку, яким обліплено написи, мохів, що вкривають каміння й під якими, припускаю, таїться значно більше піктограм, ніж на голій поверхні валунівѕ Роботи тут на кілька сотень років, аби все дослідити. Але наразі достатньо й тих відкриттів, які вдалося здійснити останніми роками, щоби на їхній основі готувати фахівців, спроможних самостійно читати карби на каменях.

- До речі, Анатолію Георгійовичу, чи серед студентів Прикарпатського університету багато охочих вивчати шумерологію?

- Торік ентузіастів було вдосталь. Тепер же їх менше. Та крім них - студентів як п’ятого, так і першого курсів історичного факультету, практичні заняття відвідують і кілька аспірантів та один кандидат наук, активісти наукового осередку “Світовид” обласної організації товариства “Просвіта”, ще хтось, юрист за фахом… Саме з цими молодими людьми після того, як вони освоїли перші навики читання, ми дослідили написи на знайденому в одному з присілків Космача “Колибач-камені”. Причому вивчили й еволюцію кожного зображеного там знака в контексті інших тотожних пам’яток, віддалених одна від одної в часі й просторі, за методикою, яку я застосував під час розшифрування написів на Кам’яній Могилі.

Ми з’ясували, який вигляд мав той чи інший знак чи то в Карпатах, чи на стінах кургану поблизу Мелітополя, чи на глиняних табличках Давнього Шумеру, чи в Кодексі Хаммурапі - одному з найдавніших і найкраще збережених зводів законів стародавнього Вавилону, створеному близько 1780 року до н. е., чи, нарешті, в текстах бібліотеки Ашшурбаніпала - найдавнішого з відомих книгосховищ світу, заснованого в 668–627 роках до н. е. Визначили й те, як з плином тисячоліть той чи інший знак видозмінювався. Словом, простежили шлях їхнього розвитку - від перших зображень і до найпізнішого характеру написання. і я однозначно заявляю, що знакове письмо починається не на Близькому Сході, як вважає ортодоксальна чи то пак академічна історіографія, а якраз на карпатських теренах. Принаймні первинний вигляд того чи іншого знака надибуємо саме на “Колибач-камені”, а не у сховищах Ашшурбаніпала.

- Судячи з реакції на ваші карпатські студії деяких місцевих археологів та істориків з краєзнавцями, це досить сміливий висновок.

- Знаю. Та мені немає діла до тих чи інших відгуків на результати моєї наукової праці. Хай балакають, що хочуть. Все життя своє я вклав у вивчення давньої писемності. Тож кажу про те зі знанням справи. З другого боку, відомо - про це навіть в інститутах та школах викладають, - що шумерська писемність як піктографічне письмо з’явилася в Південному Межиріччі наприкінці IV тисячоліття до н. е. якось раптово і в готовому, завершеному вигляді. Водночас вивчення законів внутрішнього розвитку шумерської піктографії показує, що тоді вона як система перебувала у стані не становлення, а якраз руйнування. і це підтверджує, що легенда про “вавилонське стовпотворіння” й розпад єдиної земної мови не така вже й безпідставна.

Коли порівнювати всі 72 гнізда шумерської писемності з аналогічними гніздами-символами всіх інших систем письма, то вражає їхній збіг не лише за принципами оформлення, а й за змістом. Перед нами мовби ланки, чи, як модно нині казати, пазли колись єдиної картини, що розпалася на шматки, які взаємно доповнюють один одного. Якщо реконструйовану символіку цієї писемності IX-VIII тисячоліть до н. е. зіставляти зі знаками пізнього палеоліту Європи (20-10 тис. р. до н. е.), то не можна не звернути увагу на їхні далеко не випадкові збіги. Отже, писемні системи IV тисячоліття до н. е. не появилися в різних місцевостях нашої планети як такі, що зародилися там і самостійно виросли до рівня самодостатніх, як вважають досі. Вони виникли тільки в результаті автономного розвитку осколків єдиної прасистеми релігійної символіки, яка незапам’ятної доби сформувалася в якомусь одному регіоні Землі, а відтак розпалася. Тож, повторюю, осердям її становлення могли бути й Карпати.

- Як ставляться шумерологи зі США й європейських країн до ваших тверджень про давність петрогліфів як Кам’яної Могили, так і Карпат?

- За мої висновки про курган поблизу Мелітополя як про найдавнішу писемну пам’ятку людства чимало американських науковців мене роками критикували. Та коли я заявив таке про Карпати, ранити припинили. Втім, нападки тих людей мені були нецікаві. Відверто кажучи, я зважав на зауваги лише двох учених зі США - Роберта Літке і Блейка, котрі належали до класичної школи шумерології, до якої зачислюю й себе. Хоч я й молодший за них, але ми десь разом починали працювати в певному напрямі. Точніше, я мовби змагався з ними - відставав і підтягувався до них.

Річ у тім, що я працював сам, без жодної державної й громадської підтримки. А до їхніх послуг були величезні фінансові ресурси та всілякі допоміжні засоби, в тому числі й весь арсенал можливостей, що їх може надати така структура, як міністерство оборони США, під егідою котрого вони студіювали шумерські тексти. Невдовзі ж результати їхніх досліджень взагалі засекретили. Тож статті про здобутки моїх заокеанських колег уже не з’являлись у спеціалізованих часописах так часто, як доти. і я лише з окремих голлівудських кінофільмів, сценаристи й режисери яких, очевидно, мали доступ до тих “ікс-файлів”, та з деяких інших джерел міг здогадуватися про їхні успіхи й більш-менш правильно орієнтуватися, якого рівня вони сягнули.

Так тривало десь років 40. 2002-го ж я таки остаточно наздогнав шумерологів-класиків зі США і навіть пішов дещо далі. Однак 2009-го звернув увагу на те, що вони дуже відстали, наче зупинилися. Коли ж поцікавився тим, то з’ясував, що обидва померли майже одночасно ще 2003-гоѕ Знаєте, шумерологія переживає далеко не найкращі часи. Офіційно у світі налічується всього 750 осіб, які вважаються фахівцями з шумерської писемності. Втім, клинопис знають не більше півтори сотні з них. А шумерологів-класиків у тому числі назбирується взагалі не більше двох десятків. Решта ж - представники так званої ассіро-вавилонської школи.

Щоб читачам було зрозуміліше, про що мова, пояснимо, що ця наукова спільнота спеціалізується суто на вивченні аккадської, або ж ассіро-вавилонської писемності - однієї з найдавніших семітських мов, перші сліди якої знаходимо в клинописах саме шумерської писемності - якраз несемітської мови Месопотамії. До цієї школи, до речі, належить і анклав петербурзьких науковців, котрі йменують себе шумерологами. Між іншим, правильне уявлення про “користь” від їхньої діяльності можна собі скласти вже за таким фактом. Вони тратять нині чималі державні кошти на переклад “Євгенія Онєгіна” на ассіро-вавилонську мову, якої ніхто на Землі, крім них та інших тотожних вузьких спеціалістів, не знає. З боку здорового глузду - то цілковитий абсурд, але ці люди в такій справі виходять зі своїх інтересів. Сподіваюся, розумієте, про що мова.

Свого часу при Ватикані діяв інститут шумерології, заснований ученим монахом-єзуїтом отцем Антоном Даймелем, автором і “Вавилонського пантеону” - класичної праці з шумерської міфології, виданої ще 1914 року, і “Шумерської граматики”, і першого шумеро-латинського словника. Однак учені-протестанти європейських країн, до яких примкнули було й науковці-католики з ірландії, домоглися закриття цієї установи. Дотепер багато хто з них шельмує Даймеля, вже покійного. Навіть мені, православному, доводилося захищати пам’ять його, католика, від тих наклепів. Така ж доля спіткала пізніше і Швейцарський НДІ шумерології, котрий став правонаступником Ватиканського. Він протримався тільки три роки, а відтак і його розігнали, бо не мав під собою ассірійської основи. Відтоді спеціалізованих інституцій з вивчення спадщини шумерів більше не виникало.

- У минулій нашій бесіді ви згадували про французьких археологів. Чи співпрацюєте з ними?

- У Франції - сильна школа археології. Але Паризька академія наук уже 200 років поспіль виділяє значні суми на розшифрування піктограм, виявлених у печерах поблизу Фонтенбло. Але як тамтешні науковці не б’ються над їхнім прочитанням, нічого в них не виходить. Тим часом під патронатом згадуваного вище “Світовиду” й особисто його керівника Олега Полівчака готується до виходу у світ другий том монографії “Давнє святилище Кам’яна Могила”. Якщо перший том налічував 800 сторінок, то цей матиме 3000. Тому його доводиться видавати у вигляді трьох книг по тисячі сторінок у кожній.

Перша з них має вийти ще у грудні, відтак побачить світ решта. І саме у другій книжці я передаю добру третину тих вікодавніх написів, які все ще намагаються прочитати паризькі академіки, сучасною мовою. І то не якийсь мій власний варіант прочитання, версія чи гіпотеза. Я пропоную адекватний, сказати б, дослівний переклад старовинних письмен, знайдених на стінах названої палеолітичної пам’ятки Франції. Припускаю, щойно та книжка з’явиться на світ і звістка про розшифрування того, що й досі залишається таїною для французьких учених, дійде до Парижа, як знову зчиниться рейвах довкола мене - цього разу вже в наукових колах Європи…