Від Говерли - до Чернечої гори

Городенку не здивуєш туристами з наплічниками. А худорлява жінка видалася звичайною паломницею.

Аж довідуюся, що то відома літераторка, авторка низки поетичних та прозових творів, лауреатка обласних мистецьких премій Анна Космач вибралася пішки до Чернечої гори. Вона розповіла, що її подорож спрямована на те, щоб зробити бодай щось для об’єднання країни своїми силами:

- Пом’янула собі не користуватися жодним транспортом, хіба би якась неміч цьому перешкодила. Прямую до нашого святого Тараса, до найвищої точки Чернечої гори. Сподіваюся зустріти багато цікавих людей, дізнатися про їхні проблеми, побут, порівняти, чим живуть українці на заході та в центрі. Я думаю, що досягну мети, бо в час, коли в нашій державі керують люди, які не мають і близько нічого святого в душі, нам треба єднатися і бодай по крапельці віддавати себе єдиній справі підняття її з колін. У час, коли нація не має лідера, нам усім треба знову повертатися до нашого пророка-Кобзаря, до його ідей, закликів. У нас нема іншого виходу, нам треба якось делікатно навертати молодь до нього і йти до нього у своїх ділах і помислах. Мені ж хочеться найвищу географічну точку України - Говерлу та найвищу духовну - Чернечу гору, де похований Кобзар, поєднати своїми кроками, теплом своєї душі.

Богу дякувати, вийшла на цю дорогу. Всі, кого б не зустріла, - бажають щасливої дороги, з великими чистими почуттями проводжають мене і схвалюють цю ідею. Бачу, мені вірять. Тому не може такого бути, щоб я злукавила. А не повірить, що не можу й кількох метрів проїхати, хіба аферист чи брехун, бо він усе приміряє до себе.

Наша держава здійснилася! Я це зрозуміла, коли приїхала з Америки від своїх дітей. Там люди дуже відчужені: ти належиш сам собі і… долару. Там - самотність у повному розумінні цього слова, тому й стільки самогубств. Я маю гостьову візу, але ж ми, українці, всі любимо заробляти. і там не могла сидіти.

 - Ви родом із Верховинського району. Мабуть, біля вершин життя відчувається по-іншому. Але чому в горах такий великий відсоток голосів за провладні партії: чи то за “червоних”, чи за ”голубих”?

- Річ у тім, що гори заселені такою категорією людей, які в генах мають закладену ненависть до наших національних надбань. Команди “яструбків” після війни нищили вільний гуцульський дух. У 1946-1947 роках туди було завербовано за комсомольськими путівками управлінців, вчителів, медиків зі сходу, всяких сексотів. П’яте покоління відтоді росте, а нічого не змінюєтьсяѕ У серці Карпат - Верховині - говорять російською, хоч тут народилися й виросли. Зірки позамазували на могилах тих перших, що в галіфе та буксових чоботах прийшли. Енкаведистам, їхнім нащадкам завжди створювали ліпші умови праці, побуту. Я просила одного молодика з глухого села (він працює при владі) встановити поклонний хрест біля знаменитого Писаного каменя, там, де відкривається панорама Карпат, щоби подорожні могли запалити свічечку й приклонити коліно перед Кобзарем. То мене зачислили до божевільних. Але людина, чиї дії, помисли різняться від усталеного, яка одержима романтизмом, вміє скласти докупи слова, таки різниться від дійсно хворої.

 - Сімсот кілометрів - не жарти. Чи ходили ви раніше в подібну подорож?

- Від моєї хати на хуторі Буковці в селі Білоберезці за Кутами до центру - чотири кілометри, до школи щодня треба було долати вдвоє більше. Щоб вирішити якісь справи, за день доводиться досить стежок стоптати. Тож ця подорож для мене не складна. Кожен поворот, зустріч, деталі спонукають до роздумів. Не встигаю занотовувати враження: пройду кілометр, притулюся десь і записую. Бо дорога завжди роздмухує творчість, спогади, роздуми. Думаю, що вийде з цього книжка спостережень і думок, як, на мій погляд, треба жити і як не варто жити. Щоб видрукувати якийсь текст, мені доводиться 17 кілометрів пройти до спеціаліста. Так склалося, що я поки що не маю комп’ютера: “добрі” люди постаралися, щоб у мене був такий матеріальний стан. Деколи якийсь такий настрій, депресія… Рятуюся тим, що збираюся і йду понад 20 кілометрів над Черемошем, приходжу вже зовсім інша. Дорога - це ліки! Будете в горах - заходьте: я живу під сонцем!

 - Чи маєте досвід літературної творчості?

- Почала знову писати не так давно, вже на пенсії, хоч записи провадила. В юності друкувалася навіть у центральній пресі. Збаламутила тоді весь клас на ударну комсомольську будову в Калуші. А потім не хотіла зашкодити репутації свого чоловіка (якось вилучили з друкарні цілу добірку) та й сховала перо. Думалось: вирощу мудрих дітей, сприятиму кар’єрі чоловіка, буду доброю журналісткою, описуватиму радянську дійсність (Анна Сенітович працювала на обласному радіо -

Л. С.), і цього мені вистачить. Десь приходили поезії, особливо коли почалося нове життя. Нову ідею не можна було сприймати ні помірковано, ні байдуже. А на хліб доводилося тоді заробляти мозолями, у власному фермерському господарстві. Вела щоденник, який тягнув на справжній роман. У ньому було й добре, й зле, про рекет, про тих, кого я зустрічала, хто мене грабував на штрафмайданчиках. Як тяжко добувала копійку, годувала свиней і нічого не мала з того. Як питали єхидно можновладці: що з того буде? А я мовила: отак матимете доброго господаря на одному ррунті та на іншому - й так розквітатиме наша держава, наші гори не опустіють. і було їм з того дуже дивно. Чи не вірили, чи не розуміли. Опісля виявилося, що в моїй сім‘ї був конфлікт, про що я не знала. Й усі мої архіви та публікації знищено, не залишилося ані рядочка. Нині все це відновлюю, знайшла стару публікацію, як Павло Тичина відгукується про мене, як ми їхали на комсомольську будову. В публікації “Разом - до щастя” він називає мене “поетесою гуцульського краю”. Трохи смішно, а водночас приємно, бо повертаюся в ті буремні часи: як то планувалося, думалося і як мало доброго з того вийшло, на жаль. Але то все від Бога.

- Віршувати нині модно, але не всі поезії надихають.

- Дуже модно! Але чи то мистецтво, чи просто штукарство, коли слово до слова нанизують і хаос виходить. Бо люди наші дуже мудрі, навчилися робити всякі вироби й нарозумилися віршувати. Але трепет від читання відчувається? Той глибинний зміст кожного рядка, який виходить десь із серця і не дає спокою? Якось давня товаришка з Дніпропетровська привітала мене з Днем поезії. Взяла я папір, і так народилися перші рядки “Ой, нелегка справа - все спочатку”, і набилася книжечка “Все спочатку”, потім - “Малюю гори”, “Співаю й плачу”, “Доля”, “Співають гори”, “Про моє й ваше”. Це такі брошурки по сто примірників, я їх не вважаю книжками. Це була психотерапія, щоб я стала на ноги. Опісля, щоправда, дві книжки видала. Виношую нові задуми. Маю вже добрі відгуки про свою прозу, есе, новели. Надзвичайно великий матеріал зібрала на документально-автобіографічний роман. Він буде жорстоким, тому що оточували мене не дуже певні люди, які зробили багато поганого мені та державі. Коли я це збагнула, то подумала: обов’язково треба написати цей твір. Ось закінчу цю подорож, оформлю нотатки про неї і візьмуся за роман. Вже маю дуже цікаву назву, яка відповідає його духу. В мене виходить швидко - як ллється Черемош.

На цих словах ми попрощалися, а далі я час від часу телефоном довідувалася, де перебуває Анна Космач. Найліпшою звісточкою стало повідомлення про завершення подорожі. З дозволу прочанки передаю її враження від зустрічі з Україною та нашим Пророком.

609 вдів та чотири вдівці

Дуже привітно зустріла мене Тернопільщина. Без проблем облаштувалася на нічліг. Але болять тамтешні невпорядковані подвір’я й сільські хати. Повсюди баняки, січка, гуси, кури без ладу. Так, тут живуть дуже добрі щирі люди, але самотужки не можуть дати собі ради. Через безробіття молодь виїздить. Не може ж бути тотальна урбанізація. Хтось і в селі має жити, але забезпечити собі гідний побут. Люди думають, що душова кабіна, тепла вбиральня - то велика розкіш. На це ж не треба фантастичних сум. До цивілізації люди мають змалку привчатися, піднімати культуру свого краю. Ось із села Трибухівців багато заробітчан трудяться в німецькому Дрездені. Хтось там жартома стер назву при в’їзді й написав: “Trybuxivci”. Сміх крізь сльози. В селі 609 вдів та чотири вдівці: чоловіки спиваються, а жінки гарують. Благословляли на дорогу, як свою.

Западенка

На Хмельниччині, зайшовши до села Дубівців, зустріла чоловіка з веріткою. Він ніс сухостій із лісу. Розповідаю про свою мету, а він Чернечої гори не знає. Крутить носом: не хочу вас ображати, бо ви простодушна жінка, але не маю наміру говорити про Шевченка. Заходить у хвіртку, я за ним, а там на мене як запосядеться його жінка: мовляв, чого записуєте? А я одказую, що ото дивлюся, кого ж етапом на Сибір треба гнати за зраду України. А тут ще й сусід доливає оливи у вогонь, цитує: “чи проллється кров червона, як пробити пану груди?”. Мовлю, що Леся Українка насправді писала про голубу панську кров. Полеміка зав’язуться й навколо Кобзаревого “поховайте та вставайте, кайдани порвіте” і завершується образливим: “западенка”. Дорогою було ще кілька таких інцидентів. Якась фантасмагорія, пряме коріння нечистого: казали, що прабабуся Леніна походила з цих країв. Той злий дух досі не викоренився. На Хмельниччині значно менше капличок при дорозі й храмів. На Маковея у церкві в Ярмолинцях було всього до 20-ти жіночок. А ось у Староконстянтинові господиня кав’ярні люб’язно влаштувала мені екскурсію містом, вулицею Радянською, де я сфотографувалася біля пам’ятника Леніну. Далі зустріла вчительку, яка розповіла, як її батько після війни відпочивав у Яремчі і там йому порадили сховати кітель з орденами, бо “наші” хлопці з лісу полюють. Я відчувала провину й намагалася пояснити, що це, а також волинська трагедія між українцями й поляками потребують взаємопрощення. Такими методами ми відстоювали і власну незалежність, і незалежність нашої держави. Ось такі були зустрічі, але навіть після таких розмов ми розходилися друзями.

З’їсти й облизати

Перше враження від Житомирщини було не з приємних. У придорожніх хатах вікна позабивані, скрізь написи “край партизанської слави”. Подумалось мимоволі, що на наших теренах вони мали б цілком інший відтінок. А я би натомість написала, що це край картоплярства й кукурудзи. Трапився мені агроном, то я запитала, чи задоволений урожаєм. А він похитав головою, що не хоче про поле слухати і про жодні успіхи говорити. Каже, твориться страшна справа, виснажують землю. Застосовували колись дев’ятирічні сівозміни, а нині - жодної охорони ррунтів. Хочуть з’їсти наші землі, ще й облизати.

Єдині в прагненні до ліпшого

Знаково, що на Київщині, в серці України, випадково зустріла дуже активних людей, які успішно борються з місцевими безчинствами. Вони розповіли про новий метод наживи: на багатих чорноземах висівають якесь зілля, що корінцями ціпко чіпляється за ррунт. Його опісля, як килим, згортають на машини і везуть продавати. Як за німцівѕ Та хлопці не здаються! Після цієї зустрічі я наче піднялася на духу, що ми єдині в прагненні до ліпшого. То видумка наших ворогів, що ми розрізнені. Україна склалася, й ніхто нас не переможе!

То були останні дні моєї подорожі, яку я планувала завершити на День незалежності. Та чогось не врахувала, десь заблудила, то й ще два дні пройшла. Кілометрів зо 50 зайвих набігло. Але наприкінці додаткова сила звідкись узялася, ніби закодовано було в мені відповідну кількість шляху. В одному селі, наприклад, мене на нічліг прийняла жіночка, яка мешкає в Києві, розповіла, що неподалік є старий млин, дніпровські пороги, страусина ферма, знаменита гора Божа (ватажок племені такий був - Бож). Я не пошкодувала, що пройшла зайвину. Там же зустріла бунтівників, що відвоювали для своєї громади кар’єр, тепер відстоюють сільський став. Одиноких жінок там теж багато, а село без чоловіка - кругла сирота. Ще одна проблема - молодь розволочується. Порозпихаються по гуртожитках, то й попробуй опісля до родини зібрати.

Здавалося, що до Господа Бога добираюся

Прийшла до села Синяви 24 серпня вранці. Місце затишне, приємне. Здавалося, що до Господа Бога добираюся. Та святковості не було видно. Очевидно, остогидла напускна патріотичність людям. Колись ми потайки виставляли синьо-жовті знамена, нині ж ідейний відтінок свята втрачено. А відзначали День незалежності, як і повсюдно, вечірніми гуляннями. Останній день мого пішування почався з дощу. То була найдовша дорога за всю мандрівку, бо до Канева треба було йти ще з півсотні кілометрів. Промокла до нитки, найбільше переживала за блокноти. Нарешті побачила напис “Канів” і найгірше - статую Леніна, повернуту в бік Чернечої гори. Хотілося плакати, не давала спокою байдужість місцевих людей - у такому святому місці стоїть ідол комунізму. Що ближче до Чернечої гори, то ставало сумніше й самотніше. Рада була, що прибула на зустріч із Кобзарем на два дні пізніше, залишилася з ним віч-на-віч. У музеї, де торгують вишиванками, прослухала екскурсію, залишила запис у книзі відгуків, вклонилася пам’яті нашого земляка Євгена Гірника, що здійснив на цьому святому місці акт самоспалення на знак протесту проти русифікаторської політики колишньої системи. Тихо піднялася сходинками з наплічником і квітами. Не просльозитися там неможливо. Ніхто не споглядає твоєї журби, як ти виглядаєш. Щиро на колінах помолилася. Поклала на могилу принесені з Говерли мінерали й жменьку землі взяла із собою. Бо таки встановимо хрест поклонний у себе в селі. Навколо ж нема жодного пам’ятного місця Кобзареві. Хіба в якомусь кабінеті сільського голови бачила портрет Шевченка під рушником. Забулося своє якось, стало буденним. Школа винна, батьки, що не прищепили любові до свого Пророка. Рада була, що зустріла родину з Черкас. Вони щороку разом з дітьми йдуть уклонитися Тарасові. Вразили Дніпрові кручі, але, як на мене, варто було б замість бетонів та доріжок залишити той дикий пейзаж, який я побачила на старому знімку, з часу перепоховання Кобзаря.

Домівка моя - сонячна

Я поверталася додому. Ніхто з моїх знайомих особливо й не цікавився, крім завідувачки бібліотеки. На вокзалі в Києві зустріла наших емігрантів, що їхали з відпустки до Португалії. Запитала, чи повернуться, на кого залишають Україну, своїх батьків. На свої слова “Скажіть, що ви не назавжди!” відповіді не отрималаѕ В купе “чернівецького” потяга зі мною їхали три хлопці-індуси. Порозумілися українською. Казала їм, що наш прем’єр гірше говорить. Сонячна домівка моя, хоч і одинока, зустріла мене привітно. Вівці сонно лежали під деревом (господарка обгороджена), десь зо два рази приходила родичка та вкинула корму. Щоправда, кролики розбіглися чи лис унадився, але з п’ятнадцяти лише на чотирьох у траві надибала. Та все це є таким добрим і рідним! Подумалося, що моя розповідь видалася трохи сумною. То в майбутній книжці розбавлю її описами української природи, краєвидів, чудесними враженнями від зустрічей. Є й таке, що звеселить читача. Але найголовніше, що я зрозуміла: спочатку думала зв’язати два кінці України, Говерлу й Канів, а тепер знаю: Україна єдина. і нас не розділити жодними політичними й економічними чинниками.