Джерело, з якого можна напитися і втамувати спрагу

У серпні 2013 року минає двадцять років з часу заснування в Коломиї літературного товариства “Плин”. З цієї нагоди ведемо розмову з ініціатором заснування товариства, відомим поетом, автором двох десятків книжок, лауреатом багатьох престижних премій Василем Рябим.

- Пане Василю, як виникла ідея створення літературної організації, коли можна було б обійтись літоб’єднанням ”Коломийка”?

- “Коломийка” існувала при тодішній газеті “Червоний прапор”, яка вичерпала свої можливості. А нам, місцевим літераторам, хотілося чогось нового, не позиченого. Отож дорогою на Воскресінецьку гору, переходячи Прут, я, худож­ник Василь Андрушко і музикант Андрій Малащук скла­ли усний протокол мимовільних зборів, прибили печатку - “Плин”! Це слово нам подарував водяний часопростір.

- Яке завдання взяло на себе літературне товариство?

- Утверджувати в Коломиї літературну справу, відкривати нові імена, видавати свій часо­пис “Плин”, назву якого пере­дав оригінальним шрифтом ху­дожник Мирослав Ясінський.

- Як склалася доля вашого часопису?

- Видали чотири числа “Плину”. Видрукуванню пер­шого посприяв шанувальник красного слова голова райп­рофради АПК Федір Хільчук. Наступні номери вийшли за­вдяки директорові гімна­зії Йосипові Матковському, видавцеві та письменнико­ві Михайлові Андрусяку. Далі ми розраховували на підтрим­ку влади. Дякуючи лауреатам Шевченківської премії голові спілки письменників України Юрієві Мушкетику та його заступникові Володимирові Дрозду, редакторові журна­лу “Дзвін” Романові Федоріву та іншим знаним і впливовим людям, видав розпорядження про фінансування нашого ча­сопису голова облдержадміні­страції Михайло Вишиванюк. Однак його не виконав ко­лишній мер Ігор Довганюк, який обіцяв підтримувати рід­ну культуру… Зацікавлених спонсорів не знайшлося, бо їм просто невигідно утримувати літературно-мистецьке видан­ня.

- А до місцевої влади звер­талися?

- Звісно, не чекали манни з неба. Ходили на засідання де­путатських комісій, показа­ли журнал “Німчич”, який ви­дають у Вижниці. Схвалили і адресували завдання відділу культури. Колишній заступ­ник міського голови Василь Прокіпчин вибив тисячу гри­вень, але їх було недостатньо. Були також і в райдержадміні­страції, зустрілися з головою Михайлом Вінтоняком, який запропонував видавати жур­нал у формі додатку газети “Вільний голос”. З цього також нічого не вийшло. Бо потрібно було відкривати робоче місце, виділяти належні кошти, мати окремий комп’ютерний комп­лекс. Головний редактор Ольга Гаврилюк не уявляла собі ще однієї редакції в тісних примі­щеннях. Однак все ж таки літе­ратори не опускали рук. З учас­тю членів товариства появили­ся три числа альманаху “Діл” завдяки колишньому головно­му редактору “Ділової газети” Василеві Буджаку, збірники “Творчий діл: Воскресінецька гора” (спонсор В. Дронюк), “Почуй мене” (за кошти ав­торів). До цих видань можно­владці не мають жодного від­ношення.

- Чи не вдавалися до вине­сення цієї проблеми в засо­бах масової інформації?

- Про наше стремління пи­сав “Тижневик Галичини”, до чого доклався голо­вний редактор, письменник Ярослав Ткачівський. У газе­ті “Літературна Україна” було надруковано статтю плиніста, киянина Михайла Василенка “В Коломиї “Плин” мріють вибити клином”. Говорив я на обласному радіо про потребу журнального видання, до чо­го вже був перший крок, ко­ли 1991 року творчими силами працівників газети “Агро” бу­ло видано єдине число журна­лу “Чорногора”. На жаль, нас не почули.

- Ви сказали “нас”. Хто входить до вашого товари­ства?

- Гортаю заяви про при­йом до товариства. Колись через нього перейшли лау­реат Шевченківської премії Михайло Андрусяк, канди­дат філологічних наук Микола Васильчук, заслужений артист України Микола Савчук, член АУП Андрій Малащук. Пішли у вічність літератори Дмитро Ужитчак, Іван Крижанівський, Богдан Сенюк, Дарія Усин, Богдан Кравчук, Дмитро Гриньків. Сьогодні товари­ство визначають лауреати премії імені Т. Мельничука Ярослав Ясінський, Василь Михайлищук, Іван Війтенко, Володимир Франкевич, ла­уреат премії “Благовіст” Іван Стефурак, авто­ри книжок і публікацій Тетяна Іванович, Людмила Червінко, Леся Мартинюк, Михайло Слободян, Василь Ніньовський, дизайнер, худож­ній оформлювач книжок Ігор Зварич. Крім того, є симпатики товариства, які за своїм світо­баченням визначились як пли­ністи. Це поети Василь Старун з Луганщини, Юрій Назаренко з Сум, Костянтин Мордатенко з Білої Церкви, Роман Вархол з Львівщини, наші краяни Мирослав Лазарук з Чернівців, лауреат Шевченківської пре­мії Василь Герасим’юк та Василь Клічак з Києва, мій однокурсник, з яким вчили­ся на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка Василь Кухта з Ужгорода та інші.

- Тобто це Ваше товари­ство, яке очолюєте?

- Саме так. Це моє това­риство, яке об’єднує спорід­нених душею однодумців. Товариство, щоб зберегти то­вариське ставлення. Ми літе­ратурні товариші. Такий за­дум. Це дзвінке джерело, з яко­го можна напитися і втамува­ти творчу спрагу. Здійснитися, творчо виразити себе -ось чо­му ми є. Таким чином, свого часу готуючи номер до дру­ку, я по-товариськи подару­вав титул редактора випус­ку перших чисел часопису “Плин” Миколі Васильчуку та Андрієві Малащуку. По-товариськи я вичитував руко­писи збірок своїх товаришів, спрямовував їх, підказував, да­вав поради.

- Як літературне товари­ство плиністів проявляє се­бе?

- За концепцією плиністи -філософи у часоплині буття, во­ни бачать і відчувають більше від загалу. Ми позбавлені фор­мальностей, існуємо у вільно­му самовираженні. Жодних то­бі протоколів, політичної тріс­котні. Нас цікавить виключ­но магія творення художнього письма. Під нашою опікою мо­лодіжна літстудія імені Тараса Мельничука, де зробили пер­ші кроки в літературу лауре­ат премії імені Л. Гринюка за збірку віршів “Небесний ліх­тар” Микола Скільський, лау­реат українсько-німецької пре­мії імені О. Гончара за роман “Без слів” Олена Козаченко, ав­тори публікацій і збірок Злата Матуш, Іванна Никируй, Галя Бойко, Надія Ришко. Вони шу­кали й знайшли літературний досвід, увагу і підтримку.

- Вважаєте, що коломияни-літератори самодостатні, по­чуваючи себе творцями міс­цевої літератури?

- Щось трохи є від тієї са­модостатності. Вона познача­ється і на графоманських тво­рах, тобто творах, які не не­суть нового бачення, образно­го мислення, неповторності ві­дображення світу. Та нехай со­бі будуть, без них було б сум­ніше, зате на їхньому тлі добре видно справжніх. А чи є коло­мийська література? Є. Про це сказав на одній із зустрічей в Коломиї відомий критик і літе­ратурознавець, голова облас­ної письменницької організації Євген Баран. Він назвав імена тих літераторів, твори яких ви­йшли за межі провінції, стали всеукраїнськими.

- А якби з’явилися кошти, ви б погодилися видавати журнал?

- Підклав би плече. Та все менше в мене віри в те, що він буде власне як літературно-мистецький. Хіба що до­дадуть рядок “громадсько-політичний”, бо політики хо­чуть політикувати. Якби тоді не було зігнороване виконання розпорядження, то сьогодні ми мали б у місті над Прутом як­що не журнал, то літературну газету. А журнали є в Косові, Верховині, Снятині… А Коломия -не помия -не має! Правда, вихо­дить цьогоріч “перший глянцевий журнал”, який вміщує кольорову рекламу. Не здивуюся, якщо почнуть в ньому друкувати деякі худож­ні твори. Тоді потреба літературного журна­лу буде отим “глянце­вим” поглинута, про­сто зникне.

- Над чим працює­те, якщо не секрет?

- Довершую кни­гу ста вінків сонетів. Праця над нею трива­ла кілька років. Пишу новели, мініатюри. Підготував збірку пое­зій у прозі.

- Пане Василю, ви ігноруєте політику. Аяк же громадська по­зиція, гасло “Борітеся -поборете”?

- Багато чого є ли­цемірного, продажного і небезпечного в полі­тичних іграх. Не можу збагнути навіщо все це: говорити одне, роби­ти інше, водити навко­ло пальця. Невже в цьо­му сенс життя? Це, ма­буть, апокаліпсис. Ось письменник і повинен досліджувати мінуси, негативи в суспільстві, шукаючи корінь зла, а не займатися бруд­ною політикою. А гас­ло “Борітеся-поборе­те” розумію не тільки як політичне. Можна побороти зло, лінь, де­пресію, етнічне нетер­піння, недугу… Але всі гасла згодом старіють, зношуються. У мене на цю безконечну гру нема часу. Саме тому відмо­вився від депутатської участі, можновладних крісел, щоб присвятитися літературній справі.

- А чи були в товаристві випадкові люди, які не поді­ляли ваших думок?

- Таких, на щастя, не бу­ло. Хоча дехто зі своїм комп­лексом амбіцій хотів, щоб йо­го прийняли до товариства. А співзвучність помислів? З ве­ликою приємністю увійшли свого часу в товариство зірки першої величини в українському небі поезії незабутні поети Іван Іов з Хмельницького, лауреати Шевченківської премії Тарас Мельничук з Коломиї і Степан Сапеляк з Харкова. Останній таки був вражений дружнім колом плиністів, коли зібралися на день народження Тараса в бібліотеці №2 його імені. Гість висловив думку, як і колись Мельничук, що саме такі об’єднання мають перспективу в умовах пошуку доцільних форм, зберігають духовну спорідненість.

- Чи відчуваєте, що минуло двадцять літ з часу заснування ”Плину”?

- І так, і ні. Бо весь цей час перебував у вирі творчості. Що я зміг, дякуючи Богу, те й зробив для утвердження літературної Коломиї.