Як ми нищили ГУЛАГ…Спогади учасника Воркутинського повстання

1 серпня 2013 року сповняється шістдесята річниця кривавого придушення Воркутинського повстання. Небувалого, безпрецедентного страйку, що охопив всі промислові райони Гулагу, де працювали політичні в’язні. Вони припинили роботу на виробництві і пред’явили уряду серйозні претензії та вимоги. Цей страйк мав велике значення, бо призвів до значних економічних та політичних перетворень у державі. Часто Воркутинське повстання називають першим кроком до розпаду Союзу. Брали у ньому участь і коломияни.

Працювали за пайку хліба і миску баланди

Повстання в’язнів Воркутинського концтабору було наслідком нелюдських умов праці та утримання політв’язнів. Працювали ми в шахтах за пайку хліба і миску баланди. Проживали в жахливих побутових умовах щоденно зазнавали знущань від наглядачів та конвоїрів. Позбавлені належного медичного обслуговування, хворіли різними недугами, смертність від яких зашкалювала. 3 1948 року усіх політв’язнів перевели у так званий Речлаг. Тут запроваджено особливий режим. В’язнів стали закривати на ніч в бараках, чого не було раніше. Після вечірньої перевірки усіх заганяли до бараків із заґратованими вікнами, заносили туди смердючу “парашу” і бараки закривали на замок. Таке знущання переживали в’язні дуже болісно. Літом у Воркуті ночі світлі і теплі. Сонце майже не заходить. Замість побути на свіжому повітрі після роботи в шахті ми мусіли задихатись в душних бараках. До і так нестерпних умов перебування додалась ще й обмеження переписки з рідними, посилений нагляд, часті обшуки, жорстоке обходження конвоїрів і наглядачів. Після смерті Сталіна в’язні надіялись на зміни, однак скоро стало зрозуміло, що сподівання на уряд марні. Ми самі мусили щось робити. Власне тому у липні 1953 р. Воркутинські шахти та підприємства на яких працювали політичні в’язні, припинили роботу.

“Хватит издеваться, бастуем”

Окремо хочу зупинитись на подіях, які відбулися в 10 табірному пункті Речлагу, який обслуговував 29 шахту, де і відбулися трагічні події. Табірний 10 пункт Речлагу був створений в 1951 році на базі Воркутлагу, звідки забрали кримінальних в’язнів, а замінили політичними. Сюди привезли в’язнів не тільки з інших таборів Речлагу, але і з інших округів Гулагу таких як: Камишлаг (Кузбас), Степлаг (Джезкасган), Озерлаг (Тайшет), а також доставили великий етап молодих німців громадян Німецької Демократичної Республіки, засуджених на 25 років позбавлення волі, без права на переписку (за спробу передати інформацію на американське Радіо в Західному Берліні), Привезли сюди також зі Львова молодих українців, засуджених в зв’язку з вбивством Галана. Всього в таборі перебувало біля 4000 чоловік. З них 40% українців, стільки ж росіян та білорусів, поляків, прибалтів, німів приблизно по 500 чоловік. В той час, коли в липні 1953 року багато шахт припинило роботу, шахта №29 ще працювала. В зоні ніби було спокійно, але існувала напружена обстановка, щодня відбувалися арешти свідомих осіб та їх відправка до штрафного табору. Бракувало лиш іскри, щоби спалахнуло полум’я, і ця іскра блиснула.

В неділю 26 липня нічна зміна як звичайно закінчила роботу в шахті і почала збиратися біля вахти для виходу на відпочинок в житлову зону. Конвоїри почали брутально наводити порядок, установлювати у п’ятірки, лаялися, обзивали, дійшло до сутички, яка закінчилося побиттям одного із в’язнів. Це переповнило чашу терпіння. Хтось крикнув “Хватит издеваться, бастуем”. Цей клич мов змах чарівної палички перетворив спокійну масу в розлючений натовп, який розбігся і почав вигукувати гнівні викрики проти конвоїрів, закликати до страйку і до активних дій. Перша зміна, яка вже працювала в шахті довідавшись про заворушення на поверхні, кинула роботу і

приєдналася до збунтованого натовпу. На території шахти опинилося біля двох тисяч розгніваних людей, готових до актів непокори. Люди вели себе розв’язно, ігнорували розпорядження табірного начальства виступали з претензіями та закликали до загального страйку.

Після вечірньої перевірки надзирателі, як звичайно, хотіли закрити в’язнів у бараках, але в’язні вихопили ключі та виштовхнули охоронців із зони. Люди ликували, вільно прогулювалися по зоні до пізньої ночі.

На другий день ранком, приїхала машина із солдатами, і пробувала вивезти із продуктового складу продукти, але збіглися в’язні, окружили солдат, не дали їм цього зробити. Акцією керував в’язень Едвард Буц, родом із Самбора, який вже до цього проявив себе як активний учасник і оратор. Ключі від продовольчого складу він віддав головному кухарю і домовився з працівниками харчоблоку про нормальну роботу кухні і пекарні. Тут відбувся великий мітинг, на якому виступали промовці з конкретними пропозиціями. Відтак активісти зібралися в бараку КВЧ (культурно-виховна частина) на нараду, де Буц пояснив присутнім ситуацію.

Коломияни на чолі повстання

В зв’язку з повною безпорадністю адміністрації виникла необхідність створення самоврядного органу для забезпечення громадського порядку. Було створено страйковий комітет в складі 12 чоловік із всіх наявних в зоні національностей. Головою комітету було обрано Буца, а секретарем комітету обрано мене - Ріпецького Йосипа. У функцію секретаря входило: ведення протоколів засідання комітету, реєстрація заяв відвідувачів, запис в журналі всіх подій що відбуваються в зоні, ведення переписки з табірною адміністрацією, а головне оформлення заяви для пред’явлення московській урядовій комісії.

Та головним своїм завданням ми бачили забезпечення громадського порядку. В зоні знаходилася кількатисячна розбурхана маса людей, готових до насильницьких дій і розправ. Голова комітету домовився з бригадирами про цілодобове чергування. Треба сказати, що за весь час страйку панував у зоні ідеальний порядок і не було ні єдиного неправомірного випадку. Люди усвідомлювали, що вони є учасниками історичних подій і вели себе спокійно. Грали у футбол, волейбол, читали книжки.

Комітет приступив до оформлення заяви до уряду. Від двох професійних юристів поступив проект такої заяви для обговорення. Проект був юридично грамотно оформлений, вся вина за беззаконня в країні була покладена на Берію, що давало основу пред’являти законні вимоги про звільнення політв’язнів. Поступали також інші пропозиції, але остаточно залишився первісний варіант, тобто вимога повного звільнення політв’язнів, бо всі винесені їм вироки буди несправедливі і незаконні. Заяву таку оформлено для вручення московській урядовій комісії, яка прибула ЗО липня 1953 року, і мені, як секретарю комітету доручено її зачитати і вручити. Народ зібрався на майдані, в зону ввійшли члени урядової комісії, майже всі в генеральських мундирах та представилися. Головою комісії був генерал армії Маслєнніков, кандидат в члени ЦК КПРС, він же заступник міністра МВД, а членами комісії високопоставлені чиновники.

Я вийшов із заявою, щоб її зачитати, але хтось із комісії вирвав мені цю заяву з рук зі словами “самі грамотные, розбєрьомся, будем розговарівать не с вамі, а с народом”.

Члени комісії вважали, що їх грізний вид усмирить розбурханий натовп і змусить вийти в’язнів на роботу. Але не так сталося. Перед ними стояла не покірна боязлива людська маса, а грізна збунтована сила людей, які усвідомлювали заподіяні їм кривди та знущання. Почалися сміливі виступи, в яких промовці клеймили злочинні дії Берії та його послідовників і в різкій формі вимагали відміни сталінських указів і відновлення справедливості. Виступи підтримувалися бурними оплесками. Такої реакції члени комісії не очікували. У відповідь голова комісії вимагав негайно припинити “волинку” і вийти на роботу. Заяви про перегляд справ будуть прийматися для розгляду тільки в індивідуальному порядку, при цьому обіцяв ряд пільг. Переговори закінчилися безрезультатно.

Вся вулиця була встелена побитими і раненими

Настав день субота 1 серпня 1953 року. Прекрасна сонячна днина. В’язнів розбудила гучна музика, яка лунала з численних гучномовців, розставлених навколо зони. Відтак прозвучав заклик, щоби усі зібралися на центральній вулиці біля вахти послухати звернення начальника Речлагу генерала Дерев’янка. Народ став збиратися. Я опинився в натовпі, 8-10 метрів від воріт вахти, які були відкриті навстіж і міг добре бачити все, що творилося за зоною. Сюди під’їжджали студебекери, з них вистрибували солдати з автоматами і оточували зону з усіх сторін. На вишках, а також на дахах будівель конвойних військ були установлені кулемети. Тут вже були автозаки, пожежна і санітарна машина з червоним хрестом. Напроти відритої вахти на віддалі 20-30 метрів стояв взвод солдат які наказли в’язням негайно виходити із зони. Начальство мало на увазі провести фільтрацію і виділити активістів, а це зробити в зоні було неможливо. Люди стали повільно виходити. Вийшло може 40-50 чоловік. Ніхто нікого не затримував. Після повторного звернення не вийшов ніхто. Люди вели себе спокійно, вважали, що ці маневри це тільки страшилка і відкривати вогонь по безборонній масі людей в зоні ніхто не посміє. В зону зайшли наглядачі і пробували силоміць виволікати людей за зону. Але в’язні взялися попід руки і стояли непохитно як мур. Вчинилася сутичка, роздалися крики, ситуація стала напруженою. Пожежники стали розмотувати пожежний шланг, видно хотіли виганяти людей водою. Але як тільки один з пожежників увійшов в зону зі стволом в руках, в’язень Ігнатович (його я знав і добре і бачив цю сцену) перехопив ствол з його рук без всякого спротиву. Як тільки ствол опинився в руках Ігнатовича, один з офіцерів вистрілив йому із пістолета в голову.

Це видно був умовний сигнал, бо відразу зі всіх сторін обрушився шквал вогню. Стріляли з кулеметів та автоматів, люди припали до землі. Скільки тривала стрілянина важко визначити. Коли вона припинилася в зону вбігли озброєні солдати і криком піднімали людей, щоби виходили із зони. Я піднявся і був вражений видовищем. Вся вулиця була встелена побитими і раненими. Я був придавлений раненим, який спливав кров’ю і стогнав. Вся моя одежа була залита кров’ю. Я чудом залишився живий і непошкоджений. Люди вибігали із зони під дулами автоматів, переступаючи вбитих і розміщалися в тундрі оточені автоматниками і собаками.

Воркута і Кенгір знищили ГУЛАГ

Після вигнання всіх людей із зони, наглядачі приступили до ідентифікації і фотографування трупів та поранених. Установити їх особи не було важко по номерам, які ще зберігались. Вбитих укладали окремо, а ранених зносили на майдан де розгорнуто воєнно-польовий шпиталь. Лікарі визначали стан поранених і черговість операцій. Бригади хірургів з інших табірних пунктів проводили операції позмінно цілу добу. Складні операції проводилися в хірургічному відділі табірної лікарні.

Вулицю від крові промили пожежники водою з пожежних машин.

За архівними даними вбитих на місці було 68, а ранених 130 осіб, з яких 12 померло від отриманих ран і втрати крові.

А тимчасом за зоною начальство сіло за довгий стіл і разом з нарядчиками приступило до люстрації. В’язнів поодиноко приводили до стола і визначали його роль і поведінку підчас страйку. Активних учасників відправляли до штрафного табору, із них біля ста відправили на рік до Володимирської тюрми. Незаангажованих повертали в зону. Живих членів комітету відправили автозаком в слідчий ізолятор.

На другий день (в неділю 2 серпня) після однотижневого простою запрацювала 29 шахта. Перша зміна вийшла на роботу. Трупів вивезли в сусідню промислову зону. Після того як з їх тіл хірурги повитягували кулі, останки убієнних були поховані в братській могилі біля 29 шахти. Членам комітету пред’явлено звинувачення: “масові безпорядки”. В ході слідства підтвердилося, що ніяких законних підстав для відкриття вогню по безборонній масі люду в зоні не було. Генералів Маслєннікова і Дерев’янка відправлено у відставку Генерал Маслєнніков в 1954 році покінчив життя самогубством. Більшість членів комітету виправдано, голову і секретаря комітету після перегляду справи покарано умовно.

Ще майже цілий рік новий уряд дотримувався попереднього сталінського курсу, не вносив ніяких змін в пенітенціарну систему і навіть жорстоко придушив Кенгірське повстання в червні 1954 року, але згодом відбулись зміни аж до повної ліквідації ГУЛАГу.