Патріарх прикарпатської історичної школи

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника і вся українська історична спільнота вшановує видатного українського історика академіка Володимира Грабовецького, якому виповнилося 85 років.

Пропонуємо нашим читачам розмову з професором-ювілянтом, учнем історика Івана Крип’якевича, академіком Академії наук вищої школи України, професором Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, доктором історичних наук, головним дослідником опришківського руху, істориком-“біографом” міст і сіл, єдиним істориком України, який отримав звання “Почесний громадянин” від 13 населених пунктів, про його триб життя, студії, наукову творчість і плани на майбутнє.

- Розкажіть про свої перші кроки в шкільній науці. Як ви потрапили до Малої духовної семінарії у Львові й кого пам’ятаєте з тих часів?

- Я народився сьомою дитиною в сім’ї простого селянина, який був учасником українських національно-визвольних змагань 1918-1920 рр., воював  в УГА, перебув тиф. Спершу я ходив до “Рідної школи”, а згодом - до утраквістичної школи. Ще пам’ятаю, як пані класна дама водила нас до церкви. Коли ж почалася Друга світова війна, повернувся до Печеніжина й допомагав родині господарювати. А тим часом моя сестра поїхала до Винник і влаштувалася працювати на тютюнову фабрику кухаркою в директора. і згодом забрала мене до себе. Ось там вона й показала мені мою стежину - привела до Львова, щоби прийняли в гімназію. Директор гімназії Дзерович подивився на мене і сказав сестрі: “Прошу пані! Я скелетів не приймаю!”. Тоді сестра направила мене до пароха Винник за порадою, який порекомендував піти в духовну семінарію до Львова. А я про те лише і мріяв. Можливо, ще й тому, що тато був церковним паламарем, та й я змалку прислуговував священикам. Так у 1942-1944 рр. опинився я в малій духовній семінарії на правах гімназії на Сикстуській вулиці. Над моїм ліжком висів образок Гошівської Богородиці, бо я два рази ходив з мамою піхотурою на прощу до Гошева. Отож сильно бажав тоді стати ревним священиком. Пам’ятаю священиків, які вели виклади: отців Левенця,  Фурикевіча, Карпінського, який загинув капеланом під Бродами, ректора Сімовича. До нас приходив тоді єпископ Йосиф Сліпий і з нами навіть трапезував. А 1943 року 13 грудня, на свято апостола Андрея, ми пішли в митрополичі палати привітати владику Андрея. Відчиняються двері, монах-студит ввозить на візку владику Шептицького з пишною бородою, якого ми бачили деколи тільки на образочках. Хор великої духовної семінарії співає владиці “Многая літа”, а я дивлюся на старі портрети попередніх митрополитів-святителів Святоюрської гори і здається мені, що сам Бог витає над нами. Згодом до владики Андрея за благословенням підходив кожний семінарист і цілував у владики перстень з мощами, на якому було зображено Богородицю. і ось владика покликав мене до себе й питає: “Ти звідки, гуцулику?”, а я, в гуцульському кептарику, відповідаю: “із Печеніжина з-під Коломиї”. “Нехай Господь тебе береже!” - сказав лагідно владика Андрей і поклав мені руку на плече. Мої приятелі навіть тоді трохи по-доброму заздрили. В 1944 році, з підходом до Львова “других совітів” багато спудеїв втікало на Захід. Я не знав, що маю робити, й прийшов до владики Йосифа Сліпого порадитися. Він згадав, як я на березневі свята добре декламував уривок з поеми “Гайдамаки” та “Розриту могилу” Тараса Шевченка, і похвалив словами: “Гарненько, синку!” та відговорив мене від утечі на Захід. Перед кінцем війни, коли вже прийшли “другі совіти”, викликали всіх семінаристів із Малої семінарії. Бачу: довкола все оточено військами, а один чоловік попередив мене, що в такий спосіб забирають в “красну армію”. Так він мене врятував. А хто залишився, - чи не всі полягли під Кенірсберром.

- Коли ви навчались у Львівському університеті, то там познайомилися з видатними українськими вченими - Михайлом Возняком, Дмитром Похилевичем, своїм майбутнім наставником і вчителем іваном Крип’якевичем, до яких представники радянської влади ставилися з недовірою, як до носіїв “буржуазно-націоналістичних ідей”. В інституті суспільних наук під керівництвом визначного українського історика Крип’якевича в 50-60-х роках ХХ ст. сформувалася наукова історична школа. Її представники - тепер відомі українські вчені Ярослав ісаєвич, Володимир Баран, Ярослав Дашкевич, Микола Кравець, Феодосій Стеблій, Володимир Грабовецький. Саме цьому поколінню випало нелегке завдання: в умовах політичних репресій, тотальної цензури, несприятливої для наукової творчості суспільної атмосфери продовжити естафету української історіографії й формувати нову генерацію української наукової гуманітарної еліти.

- Дашкевич працював у мене лаборантом, я виступав опонентом його кандидатської, заради чого навіть поїхав до Єревана, де позитивною оцінкою підтримав його праці. Працював у мене й ісаєвич. А в плані моїх наукових досліджень, тем і напрямів, безсумнівно, визначальний вплив на моє формування як історика відіграв мій учитель іван Крип’якевич. Нам потрібно не забувати, що, окрім ненадрукованих рукописів, нотаток, листувань, Крип’якевич - автор близько 800 праць наукового та науково-популярного характеру. Він був дуже пишучим істориком і часто працював у різноманітних, іноді неочікуваних ділянках. А його слова і сьогодні можуть стати життєвим кредо для кожного вдумливого дослідника: “Не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно ні хвалити, ні критикувати, ні любити, ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищуємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час. Дослідник виходить з вузенького круга подій і переходить у чимраз дальші сфери; знання поглиблюється, горизонт поширюється, темнота розсвітлюється. Знання минувших віків дає гарніше зрозуміти теперішні часи; бо теперішність має своє коріння в минувшині. Знання історії дає можливість відкрити хоч край заслони: дає глянути в таємні питання: хто ми і пощо ми?”

- 1975 рік. Професор Володимир Грабовецький переходить на викладацьку роботу на історичний факультет івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника, а в 1990-му очолює новостворену кафедру історії України. Під час його роботи на посаді завідувача протягом 17 років колишній педінститут у 1993 р. було реорганізовано у Прикарпатський університет, який 2004 року здобув статус національного, а в 2005-му історичний факультет - в інститут історії і політології. Становлення молодої української державності, нові суспільно-політичні умови наукової і громадської діяльності, безперечно, започаткували по-справжньому новий етап у вашому житті та в науковій праці. А які світоглядні підсумки ви би зробили з цього пройденого шляху?

- Я завжди був безпартійний, хоч за Союзу багато хто мені радив, що в партії буде легше, та я й сам те знав. Взагалі у житті дуже є важливим, коли маєш стрижень, який тебе завжди тримає при тямі, - для мене таким стало моє перебування в духовній семінарії. З другого боку, моє замилування середньовічною Україною та щоденна кропітка праця над темами Козаччини, опришківства, Гайдамаччини вели мене плідною науковою дорогою. Завжди жив одним: віддати все науці, порушувати складні, ще не опрацьовані проблеми й теми, не за брудний гріш, а заради того, щоби в українську історичну науку прийшла нова когорта дослідників, які б нею жили, як я. З висоти свого віку я щасливий тим, що підняв величезну кількість нового архівного матеріалу. і нарешті вивів на історичну арену постать народного героя - Олекси Довбуша, єдиного в світовій історії, якого мертвого у ХVIII столітті порубали на 12 частин. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуша “визнають за героя, якого народ має у великій пошані”. Зауважу, що з довбушіани маю 169 праць, з них 10 монографічних робіт.

Так, ми отримали Україну лишень завдяки Божому провидінню. А тепер вважаю, що я потрапив у деградований час зі своїми почуттями, своїм характером і своєю вірою. Особливо коли сьогодні бачу, як під синьо-жовтими прапорами виступають справжні бандити. Се мені ніяк у голові не вкладається. Коли у ХХ столітті панувала комуністична ідеологія, то в ХХI - ідеологія капіталу, який в Україні набрав потворного й бридкого характеру, який жирує на народних бідах. А накопичення капіталу в незалежній Україні таке дике, що, напевно, Маркс з Енгельсом не встигають перевертатися в могилахѕ Не раз уночі, коли перебуваю в своїх роздумах, ніяк не йде мені то з голови.

- У дослідженнях з історії краю ваш вклад особливий, а обсяг зробленого вражає масштабністю і багатогранністю. Це стало можливим завдяки величезній працьовитості, яка змушує вас видавати нові й нові книжки.

- За більш як півстоліття моєї наукової діяльності вийшло понад 1500 наукових і науково-популярних праць, включаючи брошури, статті, рецензії, огляди, але в основі лежали монографічні роботи. З них тільки за період після 1991 року, що став для мене особливо плідним, побачило світ більше шести десятків монографічних видань, сотні статей. Я брав участь у створенні багатотомної “Української радянської енциклопедії”, написавши до неї низку нарисів, зокрема “Довбуш”, “Дрогобич”, “Опришки”, “Звенигород Галицький” та ін. Як неодноразово мені казали, сьогодні вже важко уявити історію Прикарпаття XVII-XVIII ст. без таких книг, як “Гуцульщина ХIII-ХIХ століть. історичний нарис” (1982 р.), шеститомного видання “Нариси історії Прикарпаття” (1992-1995 рр.), тритомної “ілюстрованої історії Прикарпаття” (2002-2004 рр.), “історії покутської землі” в трьох томах, шевченкіана й шашкевичіана - кожна в чотирьох томах, “Українські святині” - чотири томи. Смію запевнити, це ррунтовні дослідження. З початків 90-х минулого століття також вийшли монографічні роботи з історії рідного селища Печеніжина, івано-Франківська, Коломиї, Калуша, Галича, Княгинина, Уторопів, іванівців, Грабівки, Долини над Дністром, а також малої батьківщини М. Шашкевича - Підлісся і Тараса Шевченка - Моринців. Тут потрібно також згадати добрим словом покійних владик Павла Василика і Миколая Сімкайла, які вміли поцінувати добру українську книжку й допомагали в моїх наукових проектах.

Мені вдалося також багато зробити для розвитку української наукової біографістики і видати біографії багатьох народних героїв - Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Данила Нечая, Олекси Довбуша, Мухи, Северина Наливайка, Гната і Семена Височанів, івана Капущака, івана Смицнюка, Василя Баюрака, івана Бойчука та багатьох інших. А ще в науковому доробку налічується також близько 50 наукових праць зі спеціальних історичних дисциплін - історіографії, археографії, генеалогії, геральдики, хронології.

Але я дякую Богові за те, що дав мені талант так писати, що ці історичні праці доходили до народу і живили його історичну пам’ять. Хоч знаю, що правдиву оцінку творам та їхнє “зважування” зроблять уже нащадки.

Що хотів би сказати ще: для наступних поколінь істориків вивчення нашої багатющої історичної спадщини має стати передумовою принципово нового концептуального осмислення історії України, її місця і ролі у минулому та сучасному геополітичному просторі. Сьогодні це як ніколи важливо.

- Що ви хотіли б отримати на свій наступний день народження?

- Я не хочу особливих парадів чи почестей, їх я мав доволі, як і різних казусів. Наприклад, пригадаю той, як за Ющенка мали мені вручити орден Ярослава Мудрого, але віддали Черновецькому, який потім не знав, “что с етім дєлать?”. Ордени й почесті - для дітей.

Тішуся, що Бог дозволив мені залишити помітний слід в українській історії, про це свідчить мій вагомий науковий доробок; серед моїх учнів - двоє відомих українських вчених і докторів історичних наук - ректор Ужгородського національного університету (2005-2012) професор Микола Вегеш і знаний дипломат, а тепер ректор Прикарпатського національного університету професор ігор Цепенда, 18 кандидатів історичних наук, серед яких Петро Сіреджук, Володимир Пришляк, Богдан Гаврилів, Василь Бурдуланюк, Василь Педич та багато інших. Думаю, що й прикарпатським історикам молодшої генерації щось залишилося від моїх лекцій та книжок.

А сьогодні, хоча вже не в повній силі, маю проблеми зі здоров’ям, але ще би-м хотів, щоби вийшло повне зібрання творів, адже шеститомні “Нариси історії Прикарпаття” вийшли геть поганим репринтним виданням ще в далеких 90-х і накладом в тисячу примірників, інші фундаментальні речі - такими ж тиражамиѕ Ще більше хотів би, щоби мою квартиру зберегли як квартиру-музей академіка Володимира Грабовецького, особливо ж цінні документи й матеріали з нашої історії, а для цього можна було б створити відповідний фонд, куди я готовий перевести свої заощадження, бо шкода, що це все може пропасти. Як не стане мене, то ж порозтягають усе, бісові діти! - це я так жартую. А коли серйозно, то кафедра історії України, інститут історії і політології Прикарпатського національного університету, івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша видав недавно книжку на 136 сторінок на підтримку цієї ідеї - “В Орликовому заповіднику збережемо квартиру-музей академіка В. Грабовецького”. Залишилося знайти відповідний креативний підхід до цієї справи.