Дні українських перемог

Як це не прикро, але в Українській державі досі немає свята перемоги власне української зброї. Усі визначні дати, пов’язані із війнами та визвольними змаганнями, чомусь сповнені смутку, жалю та скорботи. Ми сиплемо сіль на рани, згадуючи розгром під Бродами, подвиг під Крутами, полтавську поразку і Берестечко. Навіть зі славних князівських часів, коли мечі руських дружин наганяли жах на сусідів, найперше зринають у пам’яті не великі звитяги, а невдалий похід князя Ігоря на половців та побоїще на Калці. Чи ж справді українській зброї нема чим гордитися? історія каже, що є.

Зруйнування Хозарії, весна 965 р.

Історія наших перемог починається із походів останнього “варязького” князя Київської Русі Святослава. Нащадок Рюрика зі слов’янським іменем був князем-солдатом - одночасно лицарем і степовиком. Навіть зовнішньо він був схожим на козака. Візантійський історик Лев Діакон так описував Святослава: “Середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою і з густим довгим волоссям на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся (козацький “оселедець”? - Авт.), що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він виглядав похмурим і суворим. В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж на ньому була біла, яка нічим, окрім чистоти, не відрізнялась від одягу інших”.

Навесні 965 року Святослав відправив хозарському кагану своє знамените попередження: “Іду на Ви”. Хозарський каганат на той час займав територію Пiвнічного Кавказу, Приазов’я i донських степів. На берегах Дону, Сiверського Донця й Осколу археологи розкопали десяток хозарських фортець, які служили базами для нападу на Русь.

Головна битва руського війська з хозарами відбулася десь в пониззях Волги, на близьких підступах до столиці каганату Iтілю. Руси йшли туди на човнах, а руська i союзна печенізька кіннота - вздовж берега Волги. На жаль, лiтописець не залишив нам точної дати переможної для Святослава битви, а тільки констатував факт: “переміг хазар”.

Святослав здійснив безпрецедентний для тієї епохи військовий похід, подолавши кілька тисяч кілометрів, захопивши низку фортець i розгромивши сильне вороже військо. З карти Європи зникла величезна Хозарська держава, було розчищено торгові шляхи на Схiд.

Грюнвальдська битва, 15 липня 1410 р.

Наступної великої перемоги довелося чекати чотири з половиною століття. Причиною такої затяжної перерви була аж ніяк не монголо-татарська навала, а дрібні князівські усобиці, в які було втягнуто сусідів руських володарів - феодалів Польщі, Угорщини та Моравії, степовиків Дикого Поля, язичників Литви. Загалом монголо-татарське нашестя не відігравало значної ролі в історії України (на відміну від історії Росії, де під впливом Золотої Орди зародилася державність). До того ж у той час важчим випробуванням для східноєвропейської спільноти був германський натиск на Схід (“Drang nach Osten”), форпостами якого були Тевтонський та Лівонський рицарські ордени.

Апогеєм цього тривалого протистояння стала битва, яка відбулася під час Великої війни 1409-1411 років між військами Тевтонського ордену та об’єднаною польсько-литовсько-українською армією поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг (Східна Пруссія, нині територія Польщі). Грюнвальдська битва значною мірою була перемогою української зброї. До складу союзницьких військ, які очолювали великий князь литовський Вітовт і польський король Ягайло, окрім польських і литовських загонів, входили українські війська з Галичини, Поділля, Київщини, Волині. В польський армії із 50 хоругв було 7 українських (Галицька, Холмська, Львівська, Перемишльська, Жидачівська, Теребовлянська і Подільська), а з 40 хоругв литовської армії 36 були білоруськими або українськими. За свідченням дослідників, саме під час Грюнвальдської битви на полі бою вперше було піднято синьо-жовте знамено.

Війська Тевтонського ордену складалися з німецьких і французьких лицарів та найманців з багатьох країн Західної Європи, командував ними великий магістр Ульріх фон Юнгінген. Польсько-литовсько-українська армія кількісно переважала армію хрестоносців, але орденські війська мали перевагу в озброєнні і воєнній підготовці. Хрестоносцям вдалося змусити відступити литовські війська, а на правому фланзі потіснити польську армію. В критичний момент битви стійкість виявили українські і смоленські полки, які продовжували утримувати позиції в центрі. Це дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Війська Тевтонського ордену було розгромлено (загинув і великий магістр ордену). Перемога союзницьких військ підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких лицарів на Схід.

До 500-річчя Грюнвальдської битви в 1910 році у Станиславові (тепер - івано-Франківськ) було встановлено пам’ятник на честь перемоги в тодішньому парку “Діброва”. Під час Другої світової війни (ще одного “Drang nach Osten”) окупаційна німецька влада наказала знищити пам’ятник.

Битва під Оршею, 8 вересня 1515 р.

Через 100 років відбулася ще одна важлива й переможна для українців битва. Під містечком Оршею (тепер - на території Білорусі) було зупинено навалу щойно опіреної Московської держави на західні рубежі Речі Посполитої, до складу якої належало й Руське князівство. Переможцем у битві був князь Костянтин Острозький, найбагатший і найвпливовіший український магнат із Волині. Це був славний полководець: він 60 разів перемагав у боях з татарами, волохами та москвинами і лише два рази програв бій. Король Зигмунт I Старий двічі робив гетьманові Костянтинові величні тріумфи - у Вільні та Києві. Це зробило князя Костянтина Острозького славним на всю Європу.

Сучасний український історик Леонтій Войтович, здається, найбільш правдиво описав битву в своєму стислому викладі: “8.09.1515 р. у знаменитій битві під Оршею князь К. І. Острозький з 30 тис. війська скористався з взаємної зависті двох московських воєвод князя М. І. Голіци-Булгакова та і. А. Челядніна і розгромив 80 тис. московського війська. За литовськими даними, в полон потрапило 8 воєвод, 37 командирів загонів і 1 500 дворян, загинуло до 30 тис. чол. Князь Острозький навмисне імітував відступ, завівши противника під залп своєї артилерії, наслідки якого були жахливими. Ця битва потрясла сучасниківѕ Під Оршею основну роль зіграли білорусько-українські війська”.

Звичайно, під командуванням гетьмана Костянтина Острозького воювали під Оршею і польські коронні хоругви, і німці-артилеристи, і жителі земель, які нині належать Литві та Білорусі. Однак не забуваймо, що шляхта й прості вояки у війську Великого князівства Литовського здебільшого походили з Волині, Підляшшя, Берестейщини, Поділля, Київщини, Сіверщини.

Цієї перемоги козацького війська Богдана Хмельницького вже було достатньо для того, щоб святкувати цілковитий тріумф у національно-визвольних змаганнях. Однак велику перемогу, як у нас водиться, згодом “забалакали” під час різних перемир’їв, угод та переговорів.

Польським військом, яке було послано придушити бунт повсталого козацтва, керували коронний гетьман Микола Потоцький та польний гетьман Мартін Калиновський. Гетьмани отаборилися в Корсуні, а назустріч козакам у район витоку річки Жовті Води послали загін на чолі із сином Потоцького Стефаном. Військо Потоцького-молодшого було розгромлено одним ударом. Налякані чисельною перевагою козаків та їхніх союзників татарів, очолюваних беєм Тугаєм, польські гетьмани відступили з Корсуня, але були перехоплені на марші і вщент розбиті в урочищі “Горіхова Діброва”. Одна з англійських газет так писала тоді про цю битву: “Польща в пилу та крові впала під ноги козаків”.

Конотопська битва, 9 липня 1659 р.

Цікаво, що в битві під Жовтими Водами у полон до козаків потрапив іван Виговський, якому згодом судилося стати українським звитяжцем. Богдан Хмельницький виміняв цього бранця в татарина на коня, а через 11 років саме Виговський, ставши гетьманом, здобув ще одну славну перемогу для українського війська, цього разу над московитами. Сталося це біля містечка Конотопа на переправі через річку Соснівку.

Битві передувала майже тримісячна облога Конотопа, яку витримували кілька тисяч козаків та міщан під орудою полковника Григорія Гуляницького. Під містом отаборилася стотисячна армія, якою керували московські князі Алєксєй Трубєцкой, Грігорій Ромодановскій, Сємьон Пожарскій. Визволяти обложених вирушило 16-тисячне козацьке військо Виговського та 30-тисячна татарська кіннота хана Мегмеда Герея.

На полі битви під Конотопом лягло трупами близько 40 тисяч московського війська. Очевидці казали, що врятуватися під час побоїща міг тільки той, хто мав летючі коні. Наслідки цієї битви так образно описав російський історик С. Соловйов: “Цвіт московської кінноти загинув за один день, і ніколи вже після того московський цар не матиме змоги вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй до народу й жах напав на Москвуѕ Царська столиця Москва тепер затремтіла за власну безпеку - з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для зміцнення Москви, ішла чутка, що цар виїздить за Волру, за Ярославль”.

На конотопську перемогу гетьмана Івана Виговського з’явився відзив у німецькій брошурі, надрукованій в Данцигу: “Ми щойно одержали з України радісну звістку, згідно з якою український гетьман Виговський кілька разів ущент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і полон. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним гарматною кулею було вбито коня”.

Татари, союзники українців, з насмішкою говорили московським послам: “Ваш цар прагне запанувати над запорізькими козаками, але загине Московське царство через козаків”.

* * *

…Після козацьких воєн настало тривале затишшя, яке тільки у 1918 році порушили січові стрільці Листопадовим зривом. А їхню справу продовжили вояки УПА, для яких Друга світова війна не закінчилася ні 9 травня, ні 2 вересня 1945 року. Тож яку перемогу нам, українцям, святкувати?