Чи скажуть галичани своє вагоме історичне слово?

Ким тільки не проголошували їх: потомками готів, нащадками давніх іранців, слов’янізованими кельтами, частиною польського народу, заблудлим племенем московитів. Не дають спокою галичанам і нині. Галицька тематика не сходить зі шпальт газет, нею рясніють цілі блоги в інтернеті. Навіть на цьому ррунті з’явилися особливі професійні “галичанолюби” типу Болдирєва, Колєсніченка і Табачника, характеристики нашого краю від яких загальновідомі. Галичина є більмом в оці і для північно-східних “українолюбів”.

Галичани - европейський етнос, що сформувався на землях Галичини, - у верхньому басейні Дністра та частково Сяну (Розточчя) й Верхнього Бугу (Белзщина, Стирщина), - таке роз’яснення про Галичину дає сайт “Галичина.інфо”. - В етнічних межах живе близько 5 мільйонів галичан. За межами етнічної території (Східної - інкорпорована УРСР за наслідками Другої світової та Західної Галичини - входить до складу Республіки Польща) живе близько 2 мільйонів галичан. Таким чином, усього в світі нині налічується близько 7 мільйонів галичан”.

“Галичани і є власне субетносом, тобто частиною українського етносу, яка тривалий час розвивалася окремо від основної частини етносу і в результаті впливу різних факторів набула помітних відмінностей серед населення інших регіонів. Ці відмінності зумовлюють дещо іншу психологію та поведінку галицького субетносу”. Це з цілком протилежними акцентами визначає вже львівський журнал “Ї”.

На початках формування слов’янства на території сучасного розселення галичан жили склавини. Пізніше в часи раннього Середньовіччя, на переконання більшості вчених, територію північного Прикарпаття заселили білі хорвати. Це плем’я займало землі від Західного Бугу та верхів’їв Пруту й Серету на сході до річки Вісли й верхів’їв Лаби - на заході. З часу заснування перших слов’янських держав цей край входив до Білої Хорватії, а також в окремі історичні періоди частково був під протекторатом Великої Моравії, Угорщини, Русі. Після розпаду останньої на території Галичини існувала Галицько-Волинська держава.

До появи статті івана Франка “На межі можливого” щодо галичан вживали назву “галицькі русини”, “рутенці”. А у більш ранні часи була поширена назва “білі хорвати” (“горвати”), які мешкали тут сторіччями і поступово стали частиною русинського народу, який досі розмовляє українською мовою чи її галицьким діалектом.

Досліджуючи етногенез хорватів, нас свого часу зацікавило: що ж це за плем’я? За різними джерелами заведено вважати, що батьківщиною хорватів були терени, які нині є частиною Західної України. Хорвати емігрували на південь у VI столітті з Білої Хорватії, що охоплювала прикарпатський регіон.

Перше, що спало нам на думку, - це те, що коріння хорватів в Україні так чи інакше пов’язано із минулим галичан. Цікаво, що в деяких творах радянських письменників, коли йшла мова про українців до 39-го року, галичан називали галичанами, а не, скажімо, “західними українцями”. Чи не дивно, що різного роду крикуни з Московії готові легко “подарувати” Галичину Польщі, Європі та кому завгодно, бо, мабуть, відчувають, що галичани є чимось дуже незвичним для такої легкодоступної для них Малоросії…

В тому, що колись галицькі русини називали себе галичанами, також нічого дивного немає. Скажімо, руське населення, що заселяло територію коронного краю “Галичини і Лодомерії”, вважало себе галичанами, не надаючи цьому особливого значення. Для офіційної російської пропаганди вони були “галицкими русскими”, а для пізніших діячів УНР та Української держави гетьмана Скоропадського - галичанами. Новочасні прихильники “малоросійського” варіанту, такі як Д. Табачник, фактично дослівно списали з москвофільських досліджень свої нібито сучасні оцінки міфічних галичан…

Взагалі дивним виглядає те, що в ХХI ст., особливо після непростого, але ідеологічно законсервованого радянського періоду, знаходяться вчені та політики, які намагаються дошукатися чистих історичних типів. Зрозуміло, що в народу, який тривалий час був поділений кордонами двох величезних європейських імперій, процес формування модерної політичної нації відбувається набагато складніше, ніж у тих націй, що росли в рамках однієї монархії або однієї держави. Особливий відбиток на це формування накладали також специфічні політичні обставини, які панували в тій чи іншій державі. І нема нічого дивного в тому, що русини в державі ўабсбуррів і “малороси” в імперії Романових досить різнилися між собою. Тоді як в Австрійській державі русинів було поступово втягнуто в парламентський процес, в Росії забороняли “малоросійську” мову, а “малоросійську” шляхту інкорпорували за умови її безумовного переходу до табору великоросів. Це і породило великі відмінності між представниками обох гілок українства навіть на ментальному рівні.

З другого боку, назва “галичанин”, якщо говорити про нинішній день, - це значною мірою спекулятивне визначення, тому що “справжніх” галичан нині дуже важко відшукати. Вони самі вже перестають бути такими, за винятком окремих представників інтелігенції, які цю самобутність галичан хочуть відродити. Тому ми б назвали галичанами тих, хто вибудовує свою ідентичність на своїй, виключно галицькій традиції. Галицька ж традиція - це традиція формування власної національної ідентичності в умовах Австрійської, а пізніше - Австро-Угорської держави.

Це дуже важливий період в історії Галичини. На момент поділу Речі Посполитої і переходу Галичини до Австрії галичани були окремим етносом, що складався переважно із селян і священиків. Отож австрійці, отримавши нові землі після поділу Польщі, взялися за наведення в ній порядку. Облаштовуючи цю територію, їм треба було тут на когось спертися. Для нової вертикалі влади вони привезли в Галичину бюрократів з Моравії і Богемії - тих слов’янських територій, які були в складі Австрії. Ці фахівці знали слов’янські мови, будучи німецькомовними в побуті. Ось ці люди і приїхали будувати нову австрійську провінцію, але вони скоро зазнали спольщення.

Натомість польський рух у Галичині залишався досить сильним, і для того, щоб не допустити ще більшого згуртування польського елементу і зменшити його ймовірний тиск на Відень, австрійці вдалися до протиставлення йому галицьких русинів (рутенів). Залучення їх до реформістських процесів принесло останнім нові неочікувані результати: по-перше, їх Церква набула офіційного статусу, який було закріплено юридично. По-друге, було встановлено право, що священиком може стати лише людина з університетською освітою. По-третє, священик отримував державну зарплату і переставав бути залежним від місцевого поміщика. Таким чином почала зароджуватися серед русинського населення більш широка соціальна структура, і порівняно дуже скоро Галичина отримала власне галицьких письменників, художників, юристів, адміністраторів.

Але галичани майже ніколи не уявляли себе самодостатнім субетносом. Їхня внутрішня слабкість часто виводила на перший план принцип орієнтації на більш зрілу та потужну силу. Для москвофілів такою силою однозначно була Росія, а для українофілів - Наддніпрянщина. Те, що галичанам вдалося зберегти за найгірших обставин свою національну окремішність, вони однозначно мають завдячувати Греко-Католицькій Церкві. Хоча ні для кого з дослідників не секрет, що після приєднання цих територій до Австрії у 1772 р. галицька еліта ще перебувала у стані зародження і впливати на ситуацію в краї не могла.

Що ж до української орієнтації, або, точніше, українофільської, то попри те, що цей рух від початків не використовував етнонім “український”, саме він з часом переважив решту напрямів і привів до утвердження серед галичан української національної свідомості. Цей момент є ключовим в історії формування української модерної нації в Галичині. Річ у тому, що галицькі русини не почувалися українцями до часів “Руської Трійці” і особливо до 1848 року, і тільки з кінця 70-х років XIX століття ця лінія стає головною національною магістраллю.

Як уже зазначалося, Австро-Угорщина і Росія стали затятими супротивниками. Оскільки українофільська орієнтація передбачала єднання з українцями в Російській державі, де якраз набирали силу гоніння на український рух, то імперія ўабсбуррів не могла згаяти такого моменту, який міг би ослаблювати імперію Романових зсередини. З цього часу український рух в Австро-Угорщині отримує всіляку підтримку з боку держави. Переслідувані російською владою українці теж звертають свої погляди у бік конституційної монархії, перетворюючи Галичину у свого роду експериментальну лабораторію для вироблення універсальної платформи для всього українського руху. Багаті українці з Росії фінансово підтримують українофільські організації в Галичині, фінансуючи “Просвіту”, газети і Наукове товариство імені Т. Шевченка. Таким чином, фактично спільними зусиллями українська орієнтація стала домінувати в Галичині.

З часом Галичина стала своєрідним “мостом” між Центрально-Східною та Східною Європою. У періоди існування Російської імперії чи Радянського Союзу її незмінно вважали “найєвропейськішим” східнослов’янським регіоном. По-перше, тому, що він був частиною Австрійської імперії між 1772 та 1918 роками, по-друге, тому, що він не належав до складу Радянського Союзу до Другої світової війни. До того ж Галичина була знана як традиційна твердиня української самостійницької національної свідомості й як місце широкого вжитку української мови.

Однак від своїх проукраїнських зусиль галичани не отримали майже нічого. Українська держава, яку вони вимріяли і за яку боролися їхні найкращі сини та дочки, нині їх відверто ігнорує. У бік Галичини чуються постійні докори і непристойні випади з боку представників політичної верхівки України. Галичина та галичани, а також галицький різновид української мови завжди є улюбленою мішенню для антиукраїнських та антиєвропейських випадів. Складається враження, що Галичину і галичан свідомо хочуть витіснити з політичного життя держави, позбавити їх можливості по-своєму впливати на хід подій у державі. Отож галичанам є над чим задуматись і сказати своє вагоме історичне слово.