Рак наступає: Щодня у Коломиї виявляють двох нових хворих

Щорічно 4 лютого у світі відзначають День боротьби з раком. З кожним роком ситуація погіршується - ця недуга “з’їдає” мільйони людей. У Коломийському онкологічному диспансері щодня виявляють одного-двох хворих на рак різного типу. У цьому лікувальному закладі зазначили, що коломияни не дуже люблять перевірятися у лікарів просто так, без причини. До лікарів ідуть тоді, коли щось турбує. Іноді люди ходять з пухлинами досить довго і до спеціалістів не звертаються взагалі. Людей, які мають І і ІІ стадію раку, ще вдається витягнути з тенет страшної хвороби, тих, у кого уже ІІІ-ІV стадія, - лікарі, безнадійно розводячи руками, виписують з лікарні додому. Найболючіше те, що і хворі, і їх рідні розуміють, що треба готуватися до найгіршого.

За даними Міністерства охорони здоров’я, щороку в Україні виявляють рак у понад 160-ти тисяч українців, а майже 90 тисяч людей помирають від цієї хвороби. Смертність від онкологічних захворювань у світі займає друге місце після захворювань серцево-судинної системи. Щоб виправити ситуацію, медики постійно наголошують на необхідності самообстеження населення в онкологів. Адже виявивши хворобу на ранній стадії, людина має значно більше шансів на повне одужання. 

Щоб дізнатися, яка ситуація на Коло¬мийщині з раком, ми пішли за інфор¬мацією у Коломийський онкологічний дис¬пансер. На годиннику десята ранку, а у коридорі вишикувалась довга черга до кабінетів лікарів: здебільшого це чоловіки і жінки, яким уже за 40, серед них нервово походжають хлопці та дівчата, а на лавочці сидять молоді мами, які цілують своїх дітей у чоло і ледве стримують сльози. У кожного з них своя історія, свій біль і своя надія. Зрозуміло, що просто так в онкологію вони не прийшли. Най¬більша черга до онкогінеколога. У мене склалося враження, що багато хто з пацієнтів, які прийшли на прийом, знайомі між собою, вони щиро співчувають одне одному, діляться плітками і рецептами. Новачків розглядають з цікавістю. За той час, поки я спостерігала за метушнею у коридорі, я не зауважила, щоб вони обурювалися і запитували, чому лікар так довго приймає. Напевно, вони уже знають, що довго - це погано.

Поки чекала на головного лікаря, стала свідком кількох розмов між жінками у черзі. У однієї жінки діагнос¬тували рак молочної залози, коли їй було тридцять років. “Тоді я дійсно ніби втратила землю під ногами. Але потрібно було бути сильною, бо в мене росло двоє маленьких дітей, і не дати хворобі “з’їсти” мене”, - зітхаючи, сказала жінка. Як я зрозуміла, їй довелося пройти хірургічне лікування та хіміотерапію, однак її жага до життя та професіоналізм лікарів дав результат: жінці вдалося зберегти груди. Відтоді вона регулярно проходить огляд у лікаря. Потім про свою історію розказала й інша жінка. У неї виявили рак шийки матки. Все погано: шийка зруйнована, пухлина проросла в матку. Каже, що останній раз була у жіночого лікаря чотири роки тому, тож у всьому, що з нею зараз відбувається, вона винить тільки себе. Чомусь мені дуже сильно запали в душу її слова: “Я щиро вірю у те, що подолаю рак і одужаю. Я десь читала, що хворі, які вірять у своє одужання, і справді швидко одужують”. Такі слова можуть сказати лише люди, які, не зважаючи ні на що, не втрачають надію. Мабуть, це єдине, що у них залишилось. Нарешті з’явився час, щоб сходити до лікаря, і ще у однієї жінки. За її словами, привід з’явився – вирішили з чоловіком народити ще одну дитину. Але на огляді як грім серед ясного неба прозвучав невтішний діагноз – рак шийки матки. Молода жінка жаліється жінкам у черзі, що знала до вагітності про те, що у неї дисплазія шийки матки, однак не прислухалася до рекомендацій лікарів лікуватися, а хвороба за чотири роки прогресувала. Рак виявили на такій стадії і їй зробили операцію. Тепер вона час від часу приходить на обстеження до гінеколога. Жінка живе і ростить свою доньку. Але через операцію у її дочки вже ніколи не з’явиться братик або сестричка. 

Протягом якихось п’ятнадцяти хвилин мого очікування головного лікаря черга мінялась: одні ішли, інші приходили. Хтось виходив з кабінету з посмішкою і радістю на обличчі, хтось – з болем і розчаруванням і за сльозами не бачив світу білого. 

На аудієнції головний лікар онкодиспансеру Богдан Нестор зазначив, що міжрайонний Коломийський онколо¬гічний диспансер обслуговує п’ять ра¬йонів: Коломийський, Городенківський, Снятинський, Косівський та Верхо¬винський. Найбільше звертається людей з Коломиї та Коломийського району. У лікувальному закладі є 35 стаціонарних ліжок. “Кількість хворих на онкопатології з кожним роком зростає. У 2012 році було прийнято на 52 хворих більше, аніж у 2011 році. Щодня ми виявляємо одного-двох хворих на рак різного типу. Особливу увагу ми звертаємо на візуальні форми раку – це шкіра, грудні залози, ротова порожнина, шийка матки та пряма кишка. Бентежить те, що у 2012 році смертність значно збільшилась, порівняно з попередніми роками.”. Лікар також звернув увагу на те, що найчастіше у онкологію звертаються жінки від 40 років, оскільки у них більший ризик захворіти раком. У минулому році у стаціонарному відділенні лікувалось 873 онкохворих, зроблено 474 операції на рак різного типу різної складності. “Перше місце серед усіх видів онкозахворювань, - продовжує розмову Богдан Нестор, - займає рак шлунково-кишкового тракту, потім іде рак шийки матки, відтак – рак молочних залоз”. Головний лікар наголосив, що рак не з’являється разом із больовим відчуттям, і людина може просто не знати про появу загрози. Так, вважаючи себе здоровою, людина дістається моменту, коли відчуває зміни в організмі чи самопочутті. І тут, нарешті, відвідуючи лікаря, дізнається про реальний стан свого здоров’я. Операція не завжди рятує. Тож закликає усіх приходити на обстеження до лікарів, щоб попередити хворобу, інакше потім може бути пізно…

Люди з раком і далі продовжують жити наперекір усьому. Коли біда стукає у двері, вони починають цінувати життя так, як ніколи, і радіють кожній хвилині. Як не крути, це - частина їхнього життя, це - шматочок їхнього болю і вони не мають права це забути та здаватися без боротьби. Лікарі завжди їм кажуть, мовляв, у вас є шанс. Дивно, але у цій ситуації яке страшне слово ”шанс”.