Природжені вбивці?

Ну, добре – всілякі там силовики, беркути-шмеркути, охоронці, вертухаї та інші “групи захвата”. Важко сподіватися від них чогось на зразок людського обличчя. 

Та й нелюдського з-під масок також не видно. У масці, звичайно, куди комфортніше гамселити киями, наприклад, жінок. Вирішив продати владі бойове м’ясо власного тіла – будь здоров і не кашляй, а виконуй накази. Відпрацьовуй мундир і пайку. 

Про всяк випадок (а раптом влада колись та зміниться?) завжди матимеш оцю відмазу – я ж хіба що, я ж тільки накази виконував. Я ж лише деталь механізму, гвинтик у репресивній машині, так би мовити. Не був би я – був би хтось інший. 

Колись, мабуть, і військову присягу вигадали для того, щоб люди служиві особливо не парилися душевним дискомфортом. Отримуєш від безпосереднього начальства завдання типу “отих-во дітей отам під стінкою негайно в расход” – і, вірний присязі, виконуєш, тобто розстрілюєш. 

Бо – як воно там у присязі сформульовано? “Беспрекословно подчиняться” – якось так. Хороше таке слово – “беспрекословно”. Жодного слова проти! 

Заздалегідь знімає будь-яку спробу ухилитися, викрутитися. І відповідальність начебто знімає. Головне, що весь ти, солдатику, у правовому полі присяги. Законослухняний громадянин-убивця. 

Щоправда, з плином століть цивілізоване людство таки зрозуміло, що якось це недобре. Що будь-яка присяга – це всього лише текст, тобто набір слів, які в жодному разі не можуть виправдовувати навіть і найменшого за масштабами звірства. 

Аж двома світовими війнами треба було увінчати людському роду свою кількатисячолітню насильницьку історію, щоб вийти на рівень міжнародного права та міжнародних трибуналів і юридично формалізувати такі поняття, як “злочинний наказ” чи “злочин проти людяності”. 

По-іншому ж просто неможливо було б засудити в Нюрнберзі всю оту еліту третього райху, що попервах вибудувала була для себе просто-таки залізну лінію оборони: 

“Я не чинив злочинів, а виконував накази, я був солдатом своєї держави і діяв у згоді з її законами”. А от і ні, сказало їм раптом звинувачення. І довело свою правоту повішенням найголовніших із них. 

Цікаво, чи невідомі (поки що) виконавці, які тієї п’ятниці (ви знаєте, про яку я – про 18 січня) застосували брутальну фізичну силу до жінок-депутатів, усвідомлюють, що це був злочин такої ж категорії? Ні, не тих іще, далеко не “нюрнберзьких” масштабів, слава Богу, й не тієї тяжкості. 

Тим не менш це злочин того ж розряду – проти людяності. І тут неважливо, чи депутати там були, чи ні, а важливо, що це жорстокий напад озброєних службових осіб на цивільних і беззбройних громадян, а точніше громадянок. 

Чи уявляють собі бійці – погромники жінок (офіцери?!!), що їхнє діяння є злочинним? Чи сплять вони спокійно, без жодної думки про трибунали майбутнього? 

Та який там трибунал, яка там цивілізація-демократія, ти де взагалі живеш, з Місяця впав чи що, скажете ви мені. І я з вами погоджуся. Так, ми катастрофічно втрачаємо чутливість до звірства. Протягом останніх трьох років – особливо швидкими темпами. 

Нам тепер для того, щоб навіть не обуритись, а просто звернути увагу на черговий прояв злочинного порушення прав людини, потрібен хіба що якийсь загальнонаціональний Капітан Очевидність, який, щовечора підбиваючи підсумки ще одного прожитого дня, оголошуватиме на всю країну: 

“Камери спостереження в палаті у хворої та в її душовій – це погано, це неприпустимо”, “Ув’язнена, яку вже півтора року не випускають на свіже повітря – це звірство”, “Так зване лікування ув’язненої ЮВТ є насправді знущанням над нею, катуванням її та повільним убивством”. 

Тільки от, напевно, вже й цього Капітана мало хто в нас почує. Суспільство сліпоглухоніміє. 

Гаразд, насправді я тут не про силовиків хотів писати – з ними, я погоджуюся, все ясно. Захисники вони, так – тільки не батьківщини. З органів, так – тільки не правоохоронних. Каральних. 

Але от люди в білих халатах. З усіх професій саме лікарська обдарована цілком особливим благословенням – можливістю рятувати життя. І забинтувати рани навіть ворогу. І боротися за його, ворога, здоров’я. Тому що в лікарів є своя присяга, клятва Гіппократа, а в ній такі слова: “Режим своїм хворим приписувати задля їх блага, відповідно до моїх знань і мого розуміння, утримуючись від завдання їм будь-якої шкоди”. 

І якщо ця клятва здасться вам застарілою, то от що каже інша, актуальніша – клятва лікаря України: “Усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров’я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто її потребує”. 

Втім, якщо й українська клятва когось не влаштовує, то була ще і клятва радянського лікаря, де говорилося так: “Бути завжди готовим надати медичну допомогу, уважно і дбайливо ставитися до хворого, зберігати лікарську таємницю”. 

От які хороші правильні слова є в лікарських клятвах різних часів. І, я впевнений, у жодній із них немає й бути не може чогось на зразок “Віддано й безоглядно служити чинній владі, “беспрекословно” виконуючи її таємні розпорядження, поступово знищувати невгодних їй пацієнтів; застосовувати всі мої професійні знання та вміння для тортурування і знешкодження ворогів правлячого режиму”. 

Немає таких слів у жодній клятві. Правда ж немає, шановні працівники ЦКЛ № 5 ”Укрзалізниці”?