“Всі це знають. Але вголос не кажуть…”

У нас, українців, є така ментальна звичка: про деякі речі воліємо не говорити. Бо одних боїмося ранити словом. Другим не скажемо, бо - родина. Третім якщо й говоримо щось, то лише одну похвальбу, бо то - впливові люди. А когось обходимо третьою дорогою, бо знаємо, що краще з розумним загубити, ніж з таким знайти. Так і живемо: всі знають, але мовчать.

Селищний голова Ворохти Петро Кермощук, людина, яка зсередини добре знає і бізнес, і владу, вирішив порушити це табу. Бо переконаний, що сказана вголос правда про ті загалом відомі речі і вчинки дуже допомогла б нам самим заможніше жити, більше заробляти вдома, не виїжджаючи за кількома сотнями євро щомісячної платні на чужину, краще опікуватися батьками, дітьми і щедріше підтримувати немічних та малозабезпечених сусідів, яких у кожній прикарпатській громаді за останні десятиріччя, на жаль, помітно побільшало.

Ми часто шукаємо винних

- Сьогодні справді всім жити стало важче. і в області, і в цілій нашій державі. Але то, напевно, не від того, що Президентом Віктор Янукович, і не від того, що прем’єр-міністром - Микола Азаров. Ми часто шукаємо виннихѕ Але, напевно, найбільшою проблемою є те, що ми самі такі. Чекаємо, щоб нас навчили. Так, наче у нас вже у крові, що хтось за нас має думати. і десь загубилися гени наших предків - працелюбних українців, які мали своє майно і які самі дбали і про себе, і про власну родину, і про бідних, - розпочав свою розповідь П. Кермощук. - Не скажу про колег, але себе особисто запитую: чи має право селищний голова сидіти в цьому кріслі, знаючи про те, що є підприємці, які, назвемо речі своїми іменами, обкрадають територіальну громаду, бюджет, у тому числі й розвитку селища, і обкрадають державу? Ні! Але це всі бачать і… мовчать.

Очевидно, щось у самій нашій системі не так. Для когось вона, напевно, дуже добра і вигідна. Але ми бачимо, що бюджети територіальних громад, навіть таких як Ворохта, що є самодостатнім, з кожним роком стають дедалі проблемнішими. Навіть попри правильні кроки держави, спрямовані на розвиток підприємництва та ділової активності на місцях. Та наразі виходить так, що, потрапивши на наш ррунт, вони обертаються не на добро громадам і державі.

Торік Кабінет Міністрів зробив безперечно правильний крок - ініціював запровадження податкових канікул для підприємців. Але, на жаль, в уряді не прорахували того, що коли, з одного боку, надають преференції, то, з другого, мусила б передбачатися і відповідальність. Що ж вийшло? Підприємці, знаючи, що працівників податкової служби позбавили права проводити перевірки і що тепер вони зненацька не заскочать, автоматично почали різко зменшувати кількість робочих місць. і ми на місцях знаємо, що ось той підприємець як займався ресторанним бізнесом, так ним і займається. А хто має деревообробні цехи, то і тепер так само там працюють. і той, хто вів будівництво, продовжує виконувати підряди. Але коли дивимося, скільки коштів від нарахувань на зарплату, тобто податку з доходів фізичних осіб, надійшло на рахунок селищної ради, бо робимо щотижневий моніторинг, то бачимо, що, по-перше, ніхто сьогодні не платить більше, ніж мінімальну зарплату плюс “високогірні”. А по-друге, знаємо, що у підприємця насправді працює, наприклад, 15-20 осіб, а папери показують лише двох працівників - його самого та дружину.

Коли ж ми пишемо звернення до контрольних органів, то нам найчастіше надсилають відповідь, що, мовляв, це питання необхідно вивчити. Або ж повідомляють, що зобов’язані спочатку попередити підприємців про наступну перевірку. Та буває, що представники цих органів таки реагують на наші звернення. Але приїхавши, відразу ж наче виправдовуються перед підприємцями: мовляв, це не їхня ініціатива, а селищний голова чи селищна рада на вас пише, і ми мусимо перевіряти. Коли довідуєшся про такі речі, стає боляче. Адже річ не в поясненні. і не в тому, хто саме - селищна рада, депутати чи посадові особи, які мають статус державних службовців, - ініціює перевірку. Це питання про те, по-перше, чи виконуємо ми свої прямі службові обов’язки і чи дотримуємося присяги, яку складали як державні службовці, або ж тих передвиборчих зобов’язань, які давали перед членами наших громад. По-друге, це питання моралі. Адже всі ми розуміємо, що недоплачені податки - це недодані гроші на утримання малюків у нашому дитсадку та на освіту і харчування, як заведено у нас, гуцулів, говорити, людських дітей. і наших власних, до речі, також.

Тому й думаю: державі необхідно в цій сфері приймати серйозні рішення. Весь світ запроваджує для підприємців податкові канікули та обмежує втручання у приватний бізнес і кількість перевірок. Але мусить бути баланс. Якщо приймають закон про надання преференцій, пільг з оподаткування, зменшення податкових платежів і спрощення системи оподаткування, то водночас мали б ухвалювати і суворий закон, що передбачав би серйозну відповідальність за порушення. Аж до кримінальноїѕ Аж до конфіскації майна. Щоб ніхто не наважувався ризикувати за тисячу гривень виплаченої у конверті зарплати нелегально найнятому робітникові втратити все, що він сам заробив важкою працею за 10-20, а то й ще більше років. Переконаний, що і в уряді, і в органах державної виконавчої влади це теж бачать і розуміють. Та, напевно, комусь вигідно, аби було саме так і аби нічого не змінювалося.

У цьому зв’язку дозволю собі навести як приклад США. Власникові бізнесу чи керівникові компанії, який приховував прибутки, аби зменшити податкові платежі, у Сполучених Штатах надзвичайно важко отримати фахову правову допомогу. Жодний справді впливовий адвокат за цю роботу не візьметься, бо знає, що програє державі в суді. А свій імідж і репутацію він втрачати не хочеѕ і громадська думка в таких ситуаціях - на боці держави, бо не може бути так, що держава забезпечує громадянам демократичні свободи, дає волю займатися власною справою, бізнесом, створює сприятливі умови для праці, а громадянин хоче в неї красти гроші.

Про це не заведено говорити вголос, але у нас сьогодні орієнтовно 60-70 відсотків працюючих, за винятком тих, хто працює в державних бюджетних установах, - це люди, офіційно на роботу не оформлені. Це ті, хто отримує нелегальну зарплату, не сплачуючи жодної копійки до місцевого бюджету. Це аналіз по Ворохті, бо про інші селища і міста говорити, звісно, не можу. 

Але попри те, що вони не сплачують жодної копійки до місцевого бюджету, ці люди користуються всіма тими ж благами і правами членів територіальної громади, як і ті, хто легально оформлений на роботу і чесно сплачує податок зі своїх заробітків. Бо немає для них якихось інших, особливих умов, аби стати на квартирну чергу, отримати земельну ділянку чи пільги, допомоги і дотації, які сьогодні спроможна гарантувати держава.

Прес дотацій на бідність

Загальновідомим у громадах фактом є й масове нецільове використання батьками коштів, які держава виділяє на новонароджених дітей. Селищна рада намагається моніторити цю ситуацію, і ми бачимо, що гроші, які мали б іти на високоякісні молочні суміші для малюків, на памперси й інші потрібні їм речі, батьки тратять, наприклад, на купівлю комп’ютерів чи іншої орг- або побутової техніки. Це, так би мовити, в кращому разі. Але, на жаль, непоодинокими є приклади, коли державну допомогу на дітей батьки просто-напросто пропивають, при цьому діти залишаються недоглянутими та голодними.

Дуже часто люди працездатного віку намагаються оформитися на будь-яку роботу, незважаючи на те, яка там ставка та умови праці. Аби тільки пропрацювати півроку, щоб можна було звернутися до центру зайнятості і вже незалежно від того, чи є у власності земельна ділянка, чи нема, стати на облік та якийсь час отримувати допомогу із безробіття. і жодна особа, я наполягаю, жодна, яку центр зайнятості направляє з обхідним листом для пошуку роботи, прийшовши, не сказала: “Візьміть мене на роботу”. Кожен приходить і просить: “Напишіть мені тут, будь ласка, що у вас немає вакантних робочих місць”. Сьогодні ми стикаємося з парадоксальними ситуаціями. Трапляється, що важко знайти і найняти за кошти, виділені з бюджету громади, людину або людей, які взялися б попрацювати над впорядкуванням старих могил на селищному цвинтарі, де спочивають ворохтянці і з їхніх родин вже нікого не залишилося в живих, аби за ними доглядати.

Ці приклади, власне, свідчать про те, що кошти, які нині витрачають на центри зайнятості, напевно, на 70-80 відсотків використовують не за цільовим призначенням. Точніше кажучи, не з тією користю, яку міг би принести цей фінансовий ресурс і людям, і громадам, і державі. Адже їх можна було б спрямувати на безпроцентні кредити фізичним особам, які спроможні стати підприємцями і взяти на себе зобов’язання перед державою про те, що впродовж наступних п’яти чи десяти років вони не ставатимуть на біржу праці, а позики використають за цільовим призначенням - на створення робочих місць для себе, своєї сім’ї, можливо, і найманих працівників.

Позику - чековою книжкою

Яким бачиться мені один з можливих механізмів наповнення і бюджетів громад та держави, і заохочення людей до праці та до самопорятунку?

Наприклад, людина, яка погодилася на ці умови, отримує, умовно кажучи, безвідсотковий кредит у сумі мільйон гривень. Але не готівкою на руки. А лише чекову книжку. і якщо вона планує відкрити туристичну садибу, невеличкий готель, магазин чи ресторанчик, то, купуючи цеглу, дошки, цемент та інші товари чи то на базі, чи то в селищному магазині “Будівельні матеріали”, вона розраховуватиметься за товар чеком. А отже, наші продавці вимушені будуть показати у своїх звітах і прихід цих товарів у повному обсязі, і їх реалізацію. А далі майбутній власник бізнесу муситиме найняти будівельників - організацію, яка має ліцензію на ведення будівельних робіт і яка також легально працює і, відповідно, може прийняти до оплати поданий чек. Тоді й будівельна організація вимушена буде автоматично зазначати в кошторисі свої видатки, в тому числі і на заробітну плату робітникам. А нарахувавши її, підприємство автоматично сплатить всі податки - і зі свого прибутку, і з доходів найманих працівників. Але всі розрахунки мають вестися лише через чекову книжку.

Зауважу, що держава виграє на кожному з етапів, які назвав. Виграє в тому, що конкретна особа взяла зобов’язання перед нею впродовж десяти років не звертатися до центру зайнятості і не просити в неї допомоги. Бо вже сама поставила перед собою завдання, що мусить рятуватися і робити це якнайшвидше. Держава ж, окрім того, що надала людині безвідсотковий кредит, не взяла перед нею жодних зобов’язань і вже не тратить гроші на виплату допомог із безробіття через біржу. Це по-перше. По-друге, підприємець за допомогою чекової книжки зобов’язав декілька установ і організацій працювати легально. і тут держава теж виграє, бо отримує податкові надходження, які за інших умов вона б ніколи не отримала.

І, нарешті, є кінцевий результат: людина збудувала котедж для туристів, ресторан чи торгові площі і вже має робочі місця і для себе, і для сусідів, а в майбутньому - і для дітей. А держава скинула зі своїх плечей купу проблем, бо це родинний бізнес, який розвиватиметься за рахунок власних прибутків. Якраз у цей момент власник бізнесу повинен би почати погашати наданий йому безвідсотковий кредит - ті гроші, які держава нині щорічно викидає на біржу, а могла б видати їх підприємливим людям серед безробітних наперед як позику на розвиток. і тут держава мала б, образно кажучи, ще й підстебнути цього підприємця. і взяти на себе ще одне зобов’язання: якщо людина, взявши кредит, не лише виконала всі умови угоди, а й успішно розвиває свій бізнес та збільшує кількість робочих місць, то держава, зі свого боку, поетапно, не на початках, а саме поетапно, за власний кошт зменшує для нього саме “тіло” кредиту.

Це є, на мій погляд, одним з дієвих засобів наповнення бюджетів - і територіальної громади, і обласного та Державного, який до того ж, на моє переконання, міг би ще й мотивувати наших людей рятувати самих себе. А заодно бодай частково привести до відповідальності і тих підприємців, які сьогодні ведуть бізнес у різних галузях з бажанням приховувати робочі місця, не сплачувати податків, сидіти в “тіні”. Навіть незважаючи на те, що держава підійшла до них з дуже великою поблажливістю. Це кажу відповідально як керівник одного з найстаріших приватних підприємств в області - його я створив ще в 1989 році, ніколи не закривав і незмінно очолював до 2008 року (у 2008 р. П. Кермощук указом Президента України був призначений головою Верховинської райдержадміністрації. - Ред.). Торік, як відомо, в інтересах підприємців ухвалили закон, яким, по-перше, зменшили ставку оподаткування - вже не 10 відсотків єдиного податку, а лишень п’ять. І, по-друге, дозволили залишатися на спрощеній системі оподаткування, маючи не мільйон гривень товарообігу, а вже п’ять мільйонів. Та надали право наймати до 50 працівників. Це є, скажу відверто, нормальний підхід.

Своє бачення подолання бідності — і родин, і наших громад - я виклав на прикладі туризму, бо ця галузь у нашому краї нині домінує. Але цей метод, переконаний, можна так само успішно застосувати і в інших галузях. Сьогодні дуже багато місцевих людей хотіли б узяти кредити, аби започаткувати свою справу і жити в достатку, як і наші сусіди з Європи, частиною якої є й Україна. Але система, на жаль, вибудувана так, що умови отримання будь-якого кредиту, чи то для бізнесу, чи іпотечного, явно кабальні для українця. Коли сьогодні немає ринку землі, коли немає цін на землю і є криза, в умовах якої ніхто нічого не продає, лишень розумні все скуповують. Людина, яка хоче започаткувати свій бізнес, чи молода сім’я, якій ніде жити і вона хоче сама будувати собі житло, не сподіваючись на державу, приходять у банк, а там їм пропонують позику під заставу землі. і якщо на чорному ринку ця земельна ділянка коштує, умовно кажучи, мільйон доларів, то банк позичить щонайбільше 250 тис. дол. і випише такі договірні умови, які б забезпечили йому максимальні шанси забрати ту землю, що власникам банку відразу ж принесе 750 тис. дол. чистого доходу.

А тепер подумаймо: скільки років треба працювати не покладаючи рук тій людині чи сім’ї, навіть якщо вона створить успішний бізнес, аби заробити 750 тис. дол. чистого доходу? Ось це і є та відправна точка, з якої починається наш занепад. Бо ініціативні люди, які мають життєвий досвід і здоровий глузд, зіскакують з цього потяга. Вони розуміють, що не треба старатися, не треба займатися бізнесом, бо їх відразу ж затягують у кабалу. То як за цих обставин можна залучити людей до праці і до самозабезпечення? Це може зробити лише держава. Власне, уряд, сівши і прорахувавши, що вигідніше - дати шанс людям самостійно дбати про свій добробут, чи й надалі все зводити до пільг, субсидій, субвенцій і дотацій.

Нічого не зробив і знову балотується

Знаєте, я сам дуже часто задумуюся над тим, яким, власне, має бути добрий селищний голова, керівник. Очевидно, це не той, хто не вміє керувати. і не той, на моє переконання, хто поблажливий або ж хоче всім догодити. Бо це нереально…

І доходжу до парадоксального висновку: всі ми прагнемо змін, але при цьому хочемо, щоб особисто нас вони не зачепилиѕ Громаді треба усвідомити, що чистота й порядок повинні починатися з батьківського гніздечка, власного подвір’я, присадибної ділянки, придорожніх та прирічкових смуг, місць, де поховані наші діди і прадіди. Сьогодні за нас чистоту і порядок підтримують бюджетні організації - комунальні підприємства, ЖЕКи та ін. Тому й виходить так, що ліпше, якщо голова сидить у кабінеті, підписує довідки і нікого ні за що не питає. А коли приходить час чергових виборів, то всі запитують одне одного: “Кого будемо обирати? Його? Та він нічого не зробив. і знову йде на вибориѕ”. Йде, хоча й справді нічого не зробив. і найстрашніше, на мій погляд, що виробилося у переконаннях наших людей, - це те, що у відповідь чуєш: “Але й нічого поганого нікому не зробив”. Можна це збагнути? і я собі думаю: що ж потрібно зробити українцеві таке, щоб він нарешті усвідомив: я - не бидло, я - нормальна людина, європеєць?! і маю жити гідно. Але нас привчили до іншого, весь час тлумачачи: “Українці - це дуже добрі люди. Працьовиті. і не войовничі. Вони воювати не стануть”. Це нам, до речі, розповідають з телеекранів ті, кого ми обирали, наші, власне, слуги, про те, якими маємо бути і як маємо поводитися. Аби приспати нашу увагу. Аби ми продовжували на запитання, як живемо, й далі відповідати: “Та Богу дякувати, аби не гірше”. А нині всі кажуть, що погано. Але йду до старших людей, спілкуюся з ними, а вони кажуть: “Богу дякувати, що ще не гірше…”.

Але хтось мусить почати вголос говорити те, про що всі знають і мовчать. Щоби громади прокинулися і зрештою побачили очевидне: далі падати вже нікуди…