Чому наш гумор невеселий

Розкішне, грунтовне видання “Український гумористично-сатиричний календар-альманах”, упорядковане Миколою Савчуком, - єдине такого типу в Україні. Перше враження від книжки, ще не прочитаної, а лише переглянутої, - це очікування свята, щось схоже на те, як у дитинстві брала до рук щорічник “Дванадцять місяців”.

Книжка Миколи Савчука - міні-енциклопедія українського гумору, де кожен день року представлено днем народження якогось українського гумориста, карикатуриста, коміка, коротенькими розповідями про нього, жартівливими афоризмами, коломийками, усмішками, байками чи бувальщинами. Її чудово проілюстрував молодий, та вже відомий коломийський карикатурист Ігор Бежук.

Відтепер прикарпатці і, мабуть, не лише вони, зможуть щодня брати наснагу з цієї книжки, дізнаватися більше про український гумор, який набагато вищий інтелектуально від того примітивізму, що його так заповзято пропагують засоби масової інформації.

Маємо нагоду поговорити з укладачем цієї книжки - відомим прикарпатським поетом-гумористом, заслуженим артистом України Миколою Савчуком.

- Пане Миколо, цікаво передусім дізнатись, як виникла ідея укласти енциклопедію українського гумору, скільки часу забрала її підготовка? До речі, соромно визнати, та я не здогадувалася, що в Україні стільки творців перлин гумору.

- Як і звідки з’являється ідея - це ж таємниця, вічна загадка. Можливо, щось її плекає на підсвідомому рівні, аж поки не визріє в ідею. Спочатку плани були значно більшими, тож вважайте, що це перша маленька спроба великої ідеї. 

Матеріали про українську сміхову культуру я збираю від 1995 р., а гумористично-сатиричний календар забрав у мене рік часу. Не хотілося когось пропустити, для цього гортав стоси книжок і часописів, не раз зазирав до своєї картотеки, відтак підібрав невеличкі твори, а це було важко, бо на кожен день я мав лише сторінку, а якщо того дня народилося три-чотири гумористи, то місця було замало. Тож трохи захекався і наприкінці робив поспішно корективи, що призвело до кількох недоглядів. За це перепрошую. 

Щодо вашого “сорому”, то, гадаю, лише купка літераторів знає приблизно щось на тему вітчизняної сміхової культури. 

- У вашій книжці є визначення: “Український гуморист, сатирик, карикатурист, комік, клоун - це та людина, яка вдома розмовляє українською мовою”. Невже все так просто?

- Безперечно, що ні. Але людина, яка розмовляє українською вдома й мислить українською, є носієм української ментальності як такої. Автори, які пишуть українською, однак удома нею не розмовляють, є україномовними, але не українськими, бо їхнє мислення та знання дещо відмінні від наших. Вони читали іншу літературу іншою мовою, слухали інші казки, дотримувались інших традицій або не дотримувалися жодних. Тобто їхнє мислення є іншим. Це не означає, що вони гірші чи кращі. Вони просто інші, як інші й ми, хоча живемо на одній території. 

У кожного народу розрізняють національний гумор та гумор, який творять мовою корінного народу. У нас, скажімо, в писаному гуморі й сатирі переважає український гумор над україномовним, у росіян - навпаки. Ми - народ постколоніальний і маємо шукати свого місця серед постколоніальних народів. Гадаю, в сміховій царині ми на перших позиціях. А панівні народи мають значно ширші потуги в гуморі й сатирі сучасного виміру - маю на увазі різні телешоу, кабаре, ревю, видання часописів і книжок. Їх підпирають держава і заможні бізнесмени…

- Кого зі світових та українських письменників вважаєте ідеалом, авторитетом для своєї творчості?

- Зі світових кінокоміків, карикатуристів та письменників хоча б Броніслава Нушича, Герлуфа Бідструпа, Жана-Батіста Мольєра, Аркадія Аверченка. З українських - авторитетом номер один для мене є реніальний Едвард Козак, блискучий карикатурист-імпровізатор, вигадник, добрий іронічний поет і назагал перша величина нашої сміхової культури. 

Феноменом нашого авторського сміху вважаю культурно-мистецьке середовище Львова 30-х років минулого століття. Такої плеяди потужних карикатуристів, письменників і видавців ми не мали і, мабуть, не матимемо. Потім більшість із них опинилася в еміграції й витворила унікальність нашого еміграційного гумору, сатири і карикатури 40-80-х рр. Паростки національного самобутнього сміху з’явились у Києві в період УНР, але не встигли розквітнути через відомі причини.

Надзвичайно поважаю як національного митця народного художника України Анатолія Василенка, невтомного карикатуриста, чудового шаржиста, який працює в журналі “Перець” та інших часописах. “Перець” мав також гроно талановитих карикатуристів, та, на жаль, сучасні працівники журналу не засвоїли їхніх традицій, які ррунтувалися на національному мистецтві. Натомість їхні карикатури майже всі “американські”, хоча наші карикатуристи належать до першої п’ятірки найсильніших у світі. Мабуть, вони більш зрозумілі світові, ніж рідній нації.

З виконавців гумору найвиразнішими національними постатями були кіноактор Микола Яковченко, в діаспорі - естрадний виконавець Микола Понеділок і видатний актор Йосип Гірняк. Безперечно, найбільшою величиною сучасної української естради є народний артист України Анатолій Паламаренко. Самобутніми й блискучими акторами-коміками є брати Богдан і Петро Бенюки, наші краяни, народні артисти. Однак у нас немає кіно, в якому могли б потужно виявитися ці два таланти. Дуже сильна сатира була у світлої пам’яті Павла Глазового в останній період його творчості…

- А взагалі, з чого сміятися українцям, щоб їхній гумор не принижував їх перед іншими народами?

- У моєму календарі-альманасі є визначення: ми сміємося з себе, і це добре, ми сміємося з інших - і це теж добре. Мабуть, це сказано про всі народи. Євреї теж сміються із себе. Сміятися треба із себе, але там, де це правдиво, приміром, з наших хиб і вад, а не штучно і підло. А які українські головні недоліки? “Запізнився”, “забув”, “якби знаття”, “я так і казав”! Тобто наші традиційні забудькуватість, байдужість, безлад у думках, мовленні й діях. Це треба висміювати! Натомість нам хтось підкинув дурну ідею, а ми за неї вчепилися, як пес за штанку, і сміємося з того, що ми - нація пияків, ледарів і захланних скупарів. Переважно кепкують з цього наші сусіди, ніби переводячи стрілки: це ж не ми, мовляв, це українці - пияки, розпусники, злодії, брехуни. На обкладинках сучасних книжок із народними усмішками - неодмінно куми з бутлею самогону, в телепередачах - куми і самогон. Ця “хохлячина” й “малоросійщина” в нашому гуморі має коріння ще в передреволюційній Україні, яка була в складі Російської імперії. Тоді якийсь Гулак у Києві випустив лубочні листівки малоросійського покрою з українськими пияками, ледарями і розпусниками. Задана ним мода ожила буйним цвітом у незалежній Україні - від сувенірів до телешоу та дурнуватих пісеньок. Куми з самогоном, козак зі свинею, кум з кумою - ось уся примітивна панорамаѕ Хто є їхніми натхненниками, хто це все варить? Ті продюсери, режисери, сценаристи, котрі вдома не розмовляють українською! Потрапила, приміром, мені до рук книжка про Михайла Поплавського, де є скупі рядки про те, що “піарники” від шоу задумали проект ректора, що співає, але не вказано, хто ті вигадники. Неважко здогадатися, якою мовою мислять і на якій культурі виховані ці режисери Поплавського, якщо проект назвали “Поющій ректор” чи “Маладой арьол”. Бо навіть на українську не вміли перекласти те, що задумали російською. Правильніше було б “Ректор-співак”, а не “Ректор, що співає”. Отака це “малоросійська” і “хохляцька” живуча традиція. іноді в мене закрадається крамольна думка, що в Україні треба ввести ще одну національну меншину - “хохли”…

Натомість галицька сміхова культура вихована на європейських зразках: в ній ніколи не було принижень щодо мови, там уміли пошанувати героїв, хоч бештали різні галицькі партії і вождів. Але хто про це знає? Україна ще не відкрила галицький гумор і, мабуть, не хоче цього робити, бо тоді довелося б розкласти інші акценти в нашій культурі. Взяти хоча б до уваги те, що наш сміхотворець Е. Козак (ЕКО) закінчив Стрийську гімназію, вчився в Європі, читав європейські часописи, а головний сміхотворець Східної України Остап Вишня мав лише фельдшерську освіту і невідомо, що читав з гумористики. Я вже не кажу, красна пані, що досі наші науковці не проаналізували поняття смішного в творчості українських письменників-гумористів і сатириків.

- Напевно, є якісь глибші причини того, що українці відмовилися від свого добродушного, світлого гумору й перейшли на жарти, які виставляють їх перед світом як тупу, примітивну націю. Колись таким символом в СРСР були чукчі, тепер великою мірою такими роблять українців. Я вважаю, що навіть у жартах повинно бути щось святе, недоторканне…

- Ой, це окрема тема для дискусії! Так, за Союзу головними негативними героями були чукчі, але в світовій практиці це не виняток, наприклад, у США ними є польські емігранти. 

Українці ні від чого не відмовилися, вони просто не знають своєї сміхової культури, їм насильно перетяли тяглість сміхових традицій, особливо західноукраїнських. Чи багато сучасних митців можуть впізнати карикатурні почерки Охріма Судомори, Миколи Бутовича, Романа Чорнія чи Ореста Слупчинського? А чи знають письменники стрілецький гумор Антона Лотоцького і Рибака (наразі я ще не встановив, чи це псевдонім, чи справжнє прізвище), іронічні вірші Богдана Нижанківського (Бабая)? То як народ може розбиратись у гуморі, та ще й в добу телевізійної й комп’ютерної мішанини?! Я взагалі не знаю, в чому він може розбиратися. У марках авто? В напоях? У серіалах? За 20 років незалежності ми не лише не побудували нових автомагістралей, але не пізнали свого унікального культурного спадку, зокрема діаспорного, не переклали досконало Біблію й стародруки про Україну, не створили єдиного реєстру народних пісень, мелодій і танців…

- Чи можна змінити психологію сміху народу?

- Її можна змінити двома способами, як і все решта, - державним (як у Росії) або громадським (як у Європі й Америці). Нашу державу це наразі не турбує, а громадянського суспільства в нас нема. Що таке громадські інституції, громадський дух, громадянське суспільство? Це те, що було в нас до 1939 року. Це коли тисячі людей, освіченіших і активніших, ніж решта, своє дозвілля присвячують загальнонародній справі - організовують збори, лекції, фестини, скликають віча, радяться в організаціях чи партіях, вчащають до людей та пропагують, збирають кошти і т. д. і головне - роблять усе свідомо й задарма! Чому? Бо мають велику мету! А яка тепер мета в українців? Підіть на вулицю і поцікавтеся…

- Український гумор здебільшого асоціюється з тими передачами, які так щедро транслює телебачення: “95 квартал”, “Наша раша”, “Золотий гусак”, “Розсміши коміка”, більше назвати не можу, бо подібні до них навіть не вмикаю. Що можна зробити із зомбуванням українців таким гумором?

- Ну, ці передачі ж не українські, їх не можна асоціювати з українцями. Вони почасти україномовні чи суржикові, почасти російськомовні, це один із поглядів на українців. Вони так про нас думають і так нас оцінюють. Ми ж теж маємо про них свою думку, просто не можемо її донести до мас. Свідомий українець, звичайно, повинен розуміти, що ці передачі про українців, але вони не українські. Однак, якщо в них є елементи демократії, є авторська й виконавська сміливість, то за це їм треба подякувати…

Ну а як боротися нам із зомбуванням? А як боротися чоловікові, який має в руках косу, з тим, який косить механічною косаркою?! Сили не рівні, кохана паніѕ

Було б неймовірно, якби на тих 30 чи 20 мільйонів українців в Україні знайшовся б один український магнат, який дав би гроші на український гумористичний телепроект, знайшовся б один сценарист, який зумів би написати сценарій українського гумористичного телешоу, знайшовся б один український режисер, який умів би це смішно поставити і знайшовся б один український оператор, який умів би це оригінально сфільмувати. За 20 років таких не знайшлось. А як є кілька авторів гумористичних творів і добрих виконавців, то хто їх шанує, не кажучи про фінансову винагороду чи премії? 

Ага, ми забули про ще одну нашу погану рису - заздрість. Її треба теж висміювати…

- І традиційно хочемо дізнатися про ваші творчі мрії, задуми та ідеї.

- Їх, звичайно, багато. Але наприкінці розмови я хотів би наголосити на двох моментах. Торік я надіслав до редакції журналу “Перець” два чи три матеріали звичайними листами, однак звідти, в дусі наших пофірістських часів, навіть не надійшло відповіді. Написав електронною поштою листа до “Літературної України” і запропонував давати упродовж 2013 року щономера дві колонки моєї “Веселої української енциклопедії”. Звичайно, без гонорару. Мені знову не відповіли, хоча скільки того часу забрали б два-три речення на комп’ютері? Скажіть-но мені, світла пані, як це назвати - байдужістю, заздрістю, нехлюйством? Отже, замало межи нами любові, на жаль…

Тепер про приємне: книжка, про яку ми так мало говорили, тобто мій “Український гумористично-сатиричний календар-альманах”, видана в рамках державної програми “Українська книга” на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Отже, його видала влада Віктора Януковича та ще й розіслала по всіх бібліотеках України. Я за це, звичайно, дуже вдячний. А ще я вдячний Михайлові Андрусяку, і його колегам із коломийського видавництва “Вік”, які подбали, аби книжка з’явилася на світ.