Михайло Кушнір: Село зачекалося на серйозних інвесторів…

Перспектива туристичної Мекки

Взагалі-то Петрів розташований на одній із круч Дністровського каньйону, звідки відкриваються мальовничі краєвиди вздовж ріки — як угору, так і вниз за течією. Скажімо, з південної околиці села добре проглядаються Підвербці, розміщені на одному з наступних крутосхилів над особливо різким вигином ріки. Це крайнє село Тлумаччини на шляху з райцентру до Городенки і на тлумацькому відтинку каньйону. З Петрова за ясної погоди добре видно не тільки його, а й колись чинний кар’єр білого вапнякового каменю при ньому, який здавен називають городищем. Очевидно, свого часу тут діяв форпост чи то короля Данила, чи когось іншого з галицьких князів.

Вгору ж по Дністру розташована Долина, відома народним Музеєм скульптора Михайла Бринського та неповторними пейзажами. Тобто веду до того, що Петрів стоїть у центрі своєрідної сакральної території, багатої на визначні місця. Куди б не проклав звідси піші маршрути чи й велостежки, кожен буде доволі пізнавальним, і не тільки. Скажімо, якщо вирушити з Петрова до тих же Підвербців берегом, то на півдорозі можна завернути до печери, в якій колись мешкав чернець-самітник. А якщо податися туди верхом каньйону, то не оминути плато, яке облюбували дельтапланеристи з Івано-Франківщини й сусідніх регіонів. Це місце, до речі, аж просить, аби на ньому звести тренувальну базу для шанувальників цього виду спорту. А якщо б така школа постала, то в ній би надавали послуги й туристам, охочим звідати всю чарівність ширяння на висоті пташиного польоту над Дністром.

Що й казати, тим же берегом чи й — ще краще — течією річки можна з Петрова помандрувати на екскурсію до руїн відомого Раковецького замку… Але хто годен перелічити всі ймовірні туристичні продукти, які фахівець з організації змістовного дозвілля може побачити на петрівських схилах?! Власне, в тому й привабливість села — в його рекреаційно-відпочинковому потенціалі. Зокрема і в чудових можливостях для розвитку в ньому та й по всій його окрузі зеленого туризму.

Саме в цьому і вбачають у сільській раді чільну перспективу Петрова, резерв для економічно-соціального розвитку громади. Причому не лише влітку тут може розквітати туризм, а й узимку. Принаймні є де прокласти лижні та канатні дороги. А коли Дністер замерзне, то, крім фігурних катань на льоду, можна влаштовувати й хокейні турніри. Справа, здавалось би, лише за малим стала — за розгортанням відповідної інфраструктури. Але…

— Село зачекалося на серйозних інвесторів, — розповідає сільський голова Петрова Михайло КУШНІР. — Десь на Заході в околицях такого гарного населеного пункту з вигідним розташуванням уже б давно процвітав курорт європейського взірця. Та в нас це наразі з розряду мрій. Ми все ще шукаємо грошовитих, ініціативних людей, які б оцінили наші можливості й посприяли в їхній реалізації. Правда, час від часу приїжджають підприємці, ознайомлюються з планами перетворення села на туристичну Мекку, заявляють про готовність працювати. Але вимагають в “інтересах діла” спершу надати їм у користування чималий земельний наділ, а там, мовляв, видно буде. Та ми на таке не пристаємо, бачимо, що ділків цікавить лише земля як товар на продаж.

Втім, є надія на проект з розвитку туризму в Дністровському каньйоні, який обласна рада спільно з Тлумацькою й Городенківською районними подала на розгляд на державному рівні. Якби вдалося його виграти, то, гадаю, оскільки село віднесено до тієї розробки, впорядкували б насамперед прибережну зону. Скажімо, облаштували б причали для плотів чи катерів учасників сплавів по Дністру, які рік у рік набувають популярності, розбили б туристичні стоянки й розробили б екскурсійні маршрути. А там недалеко й до появи кемпінгів, спорудження бази відпочинку чи пансіонату. Принаймні заклали б фундамент, на якому підприємливі люди могли б будувати туристичний бізнес, вигідний і їм, і нам, тутешнім жителям.

Проте в Петрові не лише вірять у туризм і пов’язують його з майбутнім села. Тут переконані, що їхні сподівання обов’язково збудуться. Таку впевненість дарують громаді та її чільникам в особі війта й депутатів сільради ті маленькі вікторії, які тут періодично здобувають. Уже кілька років поспіль Петрів перемагає на тих чи інших конкурсах проектів місцевого самоврядування. Приміром, ще 2007 року розробка за програмою “Встановлення енергозберігаючих металопластикових вікон” виграла грант проекту Євросоюзу та Програми розвитку ООН “Місцевий розвиток, орієнтований на громаду”. На отримані таким чином 150 тис. грн. у селі поміняли-утеплили 75 вікон — передусім у школі.

Той проект, як мовиться, став добрим на руку. Бо відтоді виграші посипалися наче з рогу достатку. Скажімо, завдяки успіхові на обласному конкурсі “Школа моєї мрії” обладнали в навчальному закладі комп’ютерний клас. У результаті ж участі у програмі “Бібліоміст” комп’ютеризували й сільську бібліотеку. А цього року стали переможцями аж двох: конкурсу ОДА з туристичних проектів і третього обласного програм місцевого самоврядування, який проводить обласна рада, в номінації “громада найкращого довкілля”.

— На ці кошти впорядкуємо насамперед центральну частину села та джерела забору води для потреб громади в урочищі “Кирниці”, — ділиться планами використання чергового виграшу М. Кушнір. — Адже в нас тільки півсела черпає питну воду з криниць. Для другої половини, де колодязі через ґрунтові особливості неможливо облаштувати, функціонує водогін. 2010-го поміняли всі труби на ньому — поставили нові. Тепер настала черга привести до ладу й територію самого водозабору.

Наша сільрада цілковито дотаційна. Тож лише через такі конкурси й можемо заробити додаткові й непогані кошти і використати їх з користю для села та людей. Тому як досі брали участь у всіх змаганнях, так і далі братимемо. Нічого ж складного немає в тому, щоби написати проект, — ми щоразу готували ті чи інші розробки власними силами. Головне — не лінуватися.

Однак і безробітні, і безземельні…

Водночас Михайло Федорович скрушно зітхає. Проблем у Петрові не бракує. Найгірше ж, що більшість його населення працездатного віку не має постійного місця праці. Як і всюди в українській глибинці, в селі роботи загалом ніякої. Крім школи, клубу з бібліотекою, ФАПу чи амбулаторії, сільради і однієї чи кількох крамниць, які й узяті разом спроможні працевлаштувати порівняно мізерну кількість охочих, приткнутися більше ніде. Правда, близько 40 петрівчан залучені до роботи в сільгосппідприємстві, яке обробляє на території сільради взяті в оренду селянські паї. А ще кільканадцять працює у стаціонарному відділенні для постійного проживання одиноких непрацездатних громадян, який постав у селі кілька років тому. Решта ж перебивається випадковими заробітками, змушена боротися за виживання.

“Цим людям навіть відмовляють у взятті на облік у районному центрі зайнятості, — бідкається сільський голова. — Річ у тім, що коли сільська родина володіє більш ніж 25-ма сотками продуктивної землі, — а таких сімей у нас більшість, якщо не кожна, — то всіх її членів згідно з законодавством у нашій державі вважають працівниками селянсько-фермерського господарства (СФГ), тобто особами зайнятими. Абсурдність цього порядку речей очевидна. Та наразі формалізм у підходах владного Олімпу в Україні щодо політики соціального захисту громадян бере гору над здоровим глуздом. і це триває роками. Люди йдуть до сільради, вимагають довідок про те, що вони не є працівниками СФГ, що “заробленого” на тих сотках не вистачає на елементарне проживання. Та відповідно до чинних нормативних актів, якими керуються у своїй діяльності органи місцевого самоврядування, ми не можемо видати такі документи. Тоді просять посприяти у працевлаштуванні. Але й тут що вдіємо? В результаті селяни — наче покинуті напризволяще: ні роботи, ні допомоги з безробіття”.

— Донедавна ще як було? — приєднується до розмови директор місцевої агрофірми “Дністер” Василь ДАВНЮК. — Я нерідко наймав одного-двох селян чи й групу, аби вони виконали ту чи іншу роботу — на господарстві ж завше знайдеться якийсь “підсобний промисел”. За це й відповідно платив їм — чи за попередньою домовленістю, чи згідно з обсягами зробленого або ж відповідно до норм виробітку, чи за відпрацьовані дні і т.д. Хоч як, а все ж людям була якась фінансова підмога з того. А тепер практикувати таке заборонено. Мусиш платити “найманцям” не менше від рівня мінімальної зарплати. А чим зайняти їх усі 22 дні на місяць, аби вони заробили ту суму? Треба півроку на те. Тож мусили відмовитися від трудових відносин на договірній основі. Тобто в державі перекрили навіть такий мізерний канал доходів для селян…

Однак, вважає В.Давнюк, найбільша проблема Петрова в тому, що село вимирає. Причому, за його словами, дуже швидкими темпами, особливо останніми роками відійшло багато. Втім, меншає жителів у ньому не лише внаслідок природних чинників. Досі триває й той відплив сільського населення в міста, що розпочався ще в 50-60-ті роки минулого століття. “Напевно, за чисельністю Петрів уже наздоганяє Сокирчин”, — зауважує пан Василь. Але М.Кушнір заперечує: “Ще ні, в нас — 780 жителів, а там лише 600”. Та стає зрозуміло, що в сільраді усвідомлюють: якщо тенденцію до такого не зупинити, то невдовзі великий Петрів справді зрівняється за кількістю населення зі своїм малим “супутником”.

Село Сокирчин, пояснимо, належить до Петрівської сільської ради. І то вельми самобутній населений пункт із власними релігійними традиціями, які істотно відрізняються від заведених у прикарпатській глибинці. Замість одного чи двох храмів — скажімо, УГКЦ й УПЦ КП, як зазвичай є в наших селах, тут діють осередки протестантських церков. До них належать чи не всі жителі села. Особливості вірувань сокирчинців зумовлюють і те, що в місцевих родинах виховують здебільшого по шестеро-десятеро дітей. Отож таких демографічних проблем, як у Петрові, тут не існує. Навіть навпаки — картина цілковито протилежна. Зате дається взнаки інше. Молодь переважно зостається в селі, виникають нові сім’ї, які хочуть мати своє гніздо чи й мусять оселятися окремо від батьків. Але зводити нові обійстя нема де. “В Сокирчині — ні земель запасу, ні фермерського фонду, щоби можна було, змінивши їхнє цільове призначення, роздавати під індивідуальну забудову, — каже сільський голова. — Кожен викручується сам, як може. Тільки й чекають, даруйте, коли в селі помре хтось одинокий і самотній, щоби по можливості придбати його двір. Така правда життя. Або ж будуються на своїх городах, якщо місце дозволяє. Звісно, селилися б і на паях, але в нашій державі це заборонено”.

Змінювати цільове призначення наділів, які перебувають у власності селян, в Україні справді немає права. і це теж зле. Життя ж підказує, що мали б бути якісь винятки з того правила. Скажімо, для таких випадків безземелля, як у Сокирчині.

“У Петрові натомість ділянок під забудову вдосталь, — стверджує Михайло Кушнір. — Вносимо зміни до генерального плану розвитку села й запрошуємо сусідів селитися на тутешній території — будуватися чи купувати обійстя, які пустують. Але вони категорично не хочуть. Сидять собі на своїх скелястих пагорках, де катма і осель, і городів, але тримаються рідної землі”.

Кому потрібен потужний плин?

Збираючись покидати туристично привабливий, але наче зморений життям Петрів, згадав, що ще якихось 20 років тому він славився піщаними і гравійними покладами на одному з пагорбів над Дністром. Тутешній пісок, зокрема, набагато кращий за своїми властивостями для мулярки, штукатурки, вапняної побілки стін і стелі в селянських світлицях, аніж популярний серед загалу рогатинський. Утім, і за Союзу то була радше кустарна розробка цих родовищ, ніж промислова. Останніми ж роками, коли в будівельній галузі області взялися впроваджувати новітні технології, кар’єри було занепали, почали заростати бур’янами й чагарниками. Але тепер “та слава” оживає. За словами пана Михайла, об’єкти взяло в оренду обласне управління автодорожних робіт, аби впорядкувати їх і завше мати “свіжу” сировину для потреб як своїх, так і всіх охочих. і сільська скарбничка матиме з того дещицю — і чинш за оренду землі, й надходження з продажу піску та гравію.  

А виїжджаючи з села, не міг не провести поглядом і млин на в’їзді до нього. Колись слава про цей переробний об’єкт гриміла на півобласті. До нього возили молоти збіжжя не лише з навколишніх сіл, а й з усієї Тлумаччини. Ба навіть з Городенківського та Коломийського районів тяглися сюди валки підвід і вантажівок. Млин працював цілодобово і борошно видавав вельми тонкого помелу, високоякісне. Але тепер він стоїть наче всіма забутий. і спричинилася до цього його гордість — потужне електричне обладнання, яке перемелювало щодоби по сотні тонн зерна.

Річ у тім, що коли на Прикарпатті почали виникати приватні пекарні й у селянських печах стали менше випікати власного хліба, петрівський млин опинився мовби в позачассі. Адже молоти щодоби навіть десяток-другий тонн зерна на такому устаткуванні — справа нерентабельна. Потрібні значно більші обсяги. Але на них уже годі сподіватись. Отак і стоїть млин, умовно поділений на майнові паї, й чекає того господаря, котрий зацікавився б його могутніми можливостями та знову спрямував би їх на службу людям.

Власне, на економічному становищі Петрова зле відбивається і його крайня віддаленість від районного й інших “центрів цивілізації”. Єдиним сполученням із ним слугує відгалуження від автомагістралі Тлумач — Городенка в селі Живачеві, звідки до Петрова їхати 12 кілометрів. Тому й не так часто завертають сюди охочі вкладати кошти в туристичні проекти. Та все ж останніми роками в селі побувало кілька іноземних делегацій. Учасникам цих поїздок демонстрували згадуване стаціонарне відділення, яке завдяки автономному енергоживленню на основі сонячних батарей унікальне в Україні. Про цю новітню окрасу Петрова піде мова в “Галичині” надалі. А зараз лише припустимо, що оскільки ті екскурсії ще триватимуть, то цілком можливо, що серед закордонних делегацій знайдеться і хтось, який зацікавиться розмаїтим потенціалом Петрова. Якщо, звісно, село доти не дочекається свого вітчизняного інвестора…