Останній романтик української революції

Талановитий український поет і публіцист, вояк армії УНР Євген Маланюк писав: “Дійсним життям нації є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних”. Незаперечним носієм вічних ідей українства був народжений наприкінці грудня розстрільного 1937-го В’ячеслав Чорновіл, який наперекір долі ще за життя став пророком у своїй безталанній Вітчизні, багатій не лише героями, а й зрадниками. Розмірковуючи з приводу народжуваних нацією “чорних рад” та “чорних волів”, героїв та “перекинчиків”, наш краянин, у минулому рухівець, поет і публіцист Богдан Томенчук якось підмітив: “Вчитуючись у рядки Чорноволової книги “Пульс української незалежності”, починаєш розуміти, чому “Полтаву” Пушкіна прочитали всі, а “Мазепу” Сосюри — одиниці…”

Нині, у переддень його ювілею, коли від трагічної смерті цього великого чоловіка на бориспільському шосе нас відділяє майже 14 літ, а виховані на “Полтаві” Пушкіна малороси знову штовхають українців в обійми Москви, починаєш заново усвідомлювати, за що саме підступно й жорстоко було вбито В’ячеслава Чорновола. Убито — як убивали всіх українських національних провідників: Мазепу, Петлюру, Грушевського, Коновальця, Бандеру, Стуса та інших.На Чорновола імперія полювала все його життя. Затуляла йому рота, виривала з рук перо, арештовувала, морила голодом, паплюжила… Та їй не вдалося його зламати. Це правда, що “зеківський генерал” не став президентом України. Але він став національним Героєм — посмертно. Його талант публіциста і політика шліфували мордовські табори. Там В’ячеслав Максимович став філософом і стратегом.

Чорноволів дебют політика і дисидента відбувся 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі “Україна” під час прем’єрного показу фільму “Тіні забутих предків”, де він разом з Іваном Дзюбою і Василем Стусом виступив із протестом проти арештів української інтелігенції. У листопаді 1967-го він уже сам опинився за ґратами, де уклав документальну збірку “Лихо з розуму” (Портрети 20 “злочинців”), яка потрапила на Захід.

Вийшовши на волю, В.Чорновіл започаткував випуск підпільного часопису “Український вісник”, в якому друкував матеріали “самвидаву”, хроніку українського національного спротиву тощо.

1972-го під час так званої української “зачистки” КДБ знову запроторює В’ячеслава Максимовича в мордовські табори, де на нарах ПКТ (приміщення камерного типу) минула половина його табірного строку, там він разом із Борисом Пенсоном пише новий “зеківський” бестселер — “Будні мордовських таборів”…

Зі спогадів про Чорновола одного із засновників НРУ в Косівському та Верховинському районах О.Кобилянського.

“Навесні та влітку 1970-го пан В’ячеслав гостював у пароха Космача, колишнього політв’язня і майбутнього українського патріарха отця Василя Романюка, який охрестив його в місцевій церкві Петра і Павла. Хресними батьками його були Пазуня Трутяк та Михайло Косів. Від о. Василя Романюка я довідався, що його гість готує до друку у Львові самвидавний часопис “Український вісник”. Невдовзі я тримав його у руках. Космацькі “сексоти” запропонували мені та ще кільком космачанам організувати його колективне читання. Та ми відмовилися.

Невдовзі кадебісти заарештували Валентина Мороза, Василя Романюка, В’ячеслава Чорновола та інших, а Аллу Горську вбили в будинку її батька під Києвом. Ми ж, “космацькі шістдесятники”, залягли у глибоке підпілля, підтримуючи зв’язок зі Львовом та Києвом через В. Зарецького, з яким таємно зустрічалися.

3 липня 1988-го я знову побачив В.Чорновола разом із З.Красівським на відкритті пам’ятника Олексі Довбушу в Космачі. Вони привезли із собою зі Львова два синьо-жовті прапори. Та аби не зашкодити дорогим його серцю космачанам, пан В’ячеслав та його побратим пан Зеновій не розгорнули ці прапори над Космачем й відмовилися од виступів на цьому святі”.

Авторові цих рядків теж поталанило бути особисто знайомим з останнім романтиком української революції, за рекомендацією якого він став кореспондентом української служби радіо “Свобода” на теренах Івано-Франківщини. Та із Прикарпаттям В’ячеслава Чорновола пов’язують не лише справи, так би мовити, службові, а й узи побратимства. В Івано-Франківську довгі роки жив і творив його сердечний приятель, художник і в’язень сумління Опанас Заливаха, а також тітка його дружини, подруга легендарного оунівського бойовика Миколи Лемика, довголітній в’язень сталінських та брєжнєвських концтаборів Люба Возняк-Лемик та багато інших дисидентів.

Уперше “зеківський генерал” виступив перед нашими краянами на вічі в обласному центрі в липні 1989-го. Прорвавшись крізь кордон міліціонерів та кадебістів на подіум цього зібрання, він закликав іванофранківців до активного спротиву тогочасній компартійній системі.

Побратими В.Чорновола, ряди яких з кожним роком рідіють, вважають його не лише останнім романтиком української революції, а й стратегом нашого національного самоусвідомлення, структурованим революційною практикою філософом дисидентства. і це справді так. Однак важко не погодитися зі словами згадуваного Богдана Томенчука, який десять років тому під час урочистостей з нагоди 65-ї річниці від дня його народження сказав: “Не хочу, щоб ми колись канонізували В’ячеслава Максимовича, не хочу, щоб пам’ятники йому стояли на кожному перехресті і кожному майдані. Але дуже прагну, аби його незнищенна віра, його синівська любов до рідної землі залишилися спадком у наших душах. І тим же закличним спадком передалися дітям, онукам і так — у вічність…”