Загублені сліди першої галицької еміграції

Найдавніші предки нашого народу не раз через природні, економічні, військові чи політичні обставини змушені були покидати батьківщину і вирушати в тимчасову чи довічну еміграцію. Політична боротьба, яка розгорнулась у Галицькому князівстві в середині ХII ст., спричинила до утворення вільної республіки “галицьких вигнанців” — Берладського князівства, що простягнулося від Покуття аж до гирла Дунаю. Одного з їхніх володарів — прославленого князя Івана Берладника підступна смерть наздогнала в далекому візантійському місті Фессалоніках /1161/.

На сліди наймаcштабнішої галицької еміграції в княжі часи ми натрапили, зовсім не ставлячи перед собою такої мети. Нас цікавила одна археологічна пам’ятка, відкриття якої мало значний науковий і суспільний резонанс на початку 80-х років минулого століття, але результати її вивчення так і не опубліковано до нинішнього дня. Влітку 1981 року археологічна експедиція під керівництвом відомого археолога Вітольда Ауліха натрапила в давньому Галичі-Крилосі на сховище-комору невідомого галицького ювеліра. Досі практика всієї європейської археології не знає випадку, щоби було виявлено наявність такого велетенського бронзоливарного та ювелірного виробництва в епоху середньовіччя. Якщо з усіх ювелірних майстерень Київської Русі ми маємо не більше 20 знайдених на розкопах глиняних посудинок-тигельків, призначених для плавлення благородних металів, то тут на одному об’єкті їх було знайдено понад 160 штук.У сховищі майстра-умільця ХIII ст. виявилося п’ять іконок такої дивовижної краси і художньої досконалості, що окремі дослідники стали зараховувати їх до творів романського мистецтва. інші вчені вважали їх витвором грецького майстра, який начебто оселився в Галичі після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р., де налагодив ювелірне виробництво.

Наше завдання, власне, полягало в тому, щоби довести місцеве, галицьке походження високохудожніх творів та їх належність до української сакральної традиції. Реальну підказку міг дати особливий вид знахідок, так званих хрестів-енколпіонів, яких у ямі-сховищі виявлено 17 фрагментів, причому чотири вдалося реконструювати майже повністю. Однак іконографічних зображень на них не вдалося прочитати, оскільки сильне вогнище, в якому спочатку перебували пам’ятки, а згодом і корозія, майже повністю з’їли їхню поверхню.

Хрести-енколпіони — один із найпоширеніших видів християнських реліквій у Візантії та Давній Русі. Вони складалися з двох стулок: на одній було зображення Розп’яття, а на другій — Пресвятої Богородиці. Всередину такого хреста-складня клали мощі — частинки нетлінних рештків котрогось із християнських святих. Як правило, їх носили на грудях поверх сорочки, під плащем-корзном.

Російський академік Борис Рибаков, розпочавши ще в роки Другої світової війни свою працю над знаменитим дослідженням “Ремесло Давньої Русі”, звернув особливу увагу на енколпіони із поміщеним на них написом, який помилково був зроблений не в природному вигляді, а в дзеркальному зображенні — справа наліво. Науковець розумів, що звернення “Пресвята Богородице, допоможи” мусило з’явитися напередодні якоїсь очікуваної трагедії. і справді, вивчення показало, що виявлені археологами хрести-складні такого типу в Києві та на Райковецькому городищі перебували в культурному шарі землі 1240-1241 рр. У культурному шарі старої Рязані та інших міст Північно-Східної Русі, знищених татаро-монгольським нашестям 1237-1238 років, таких хрестів не траплялося. Таким чином, наявність на хрестах молитовного звернення по допомогу до Богоматері підтверджує, що їх виробництво було налагоджено незадовго до навали Батия або вже в період його просування Руссю.

Хрести-енколпіони зі зворотним написом зарубіжні археологи відкривали в містах Польщі, Румунії, Білорусі й Молдови. Вони є нині в експозиціях Афінського археологічного музею, Музею прикладного мистецтва в Бєлграді, Угорського національного музею в Будапешті, Музею християнського мистецтва у Ватикані. Але чомусь досі майже всі дослідники пояснювали їх появу в ХIII ст. у західних країнах як результат торгово-економічних, культурних чи релігійних контактів. Найбільш переконливим прикладом давньорусько-європейських релігійних зв’язків є хрест-енколпіон, який виявили польські археологи в процесі розкопок катедрального собору в Гнєзні — осідку місцевих архієпископів. Порівняння цієї пам’ятки з галицьким енколпіоном з комори-сховища ювеліра наводить на думку, що цілком імовірне його виготовлення в бронзоливарній майстерні княжого Галича.

Ще більше несподіванок нас чекало при дослідженні наступного хреста. Його вдалося, як і попередній, повністю ідентифікувати. Енколпіон розміром 7,8х7,3 см належав до найпоширеніших на Русі складнів-тільників. Лицевий бік релікварію прикрашений Розп’яттям. Фігура Христа майже пряма, руки трохи зігнуті в ліктях. Навколо голови — німб. Ноги стоять на прямокутній підставці — “голгофі”. Над Христом зображено святого з бородою, а з двох боків від Розп’яття розміщені Богоматір та Йоан Богослов. Зображення Богородиці-Одигітрії на зворотному боці виконано невисоким литим рельєфом. Лівою рукою Пречиста Діва тримає Дитятко, права рука притиснута до грудей. У верхньому медальйоні зображено архангела Гавриїла, а в бокових — святих апостолів Петра і Павла. Дослідники датують енколпіони такого типу досить широко, починаючи від ХII до ХIII ст. Знахідка хреста у виробничому комплексі галицького ювеліра дає можливість конкретизувати хронологію поширення цього типу релікваріїв саме 1240-1241 роками. Тільки з археологічних досліджень давнього Галича знаємо десятки аналогічних енколпіонів, крім того, вони відомі з розкопок Звенигорода, Львова, Теребовлі, Перемишля та інших міст Галицько-Волинської Русі.

Але жоден з інших давньоруських хрестів-енколпіонів не представлено у пам’ятках зарубіжної археології так масово, як складень із Розп’яттям та з фігурою Богородиці-Одигітрії на повний зріст. Його знайдено в місцевостях Дзіордзів, Спорвіні, Телятин, Червен, Ярослав /Польща/, Капучани /Словаччина/, Ракошаолота і Секешфехервар /Угорщина/, Ботошань, Браєшти, Ворнічени, ібанешти, Калараш, Сирет /Румунія/, Сороки /Молдавія/, Стамбул /Туреччина/, Велико Тирново, Відін, Каварна, Михайловград, Піленево /Болгарія/, Белград /Сербія. У дуже багатьох випадках археологи віднаходили в своїх країнах давньоруські релікварії саме в комплексах речових пам’яток, які датують другою половиною ХIII ст.

На нашу думку, всі ці знахідки дають змогу реконструювати науковцям шляхи найбільшої за всю середньовічну епоху еміграції українців. Навіть Галицько-Волинський літопис не спроможний був у повному обсязі показати трагедію, яка відбулася в 1241 році на Галицькій землі. Її криваві наслідки зримо прочитали археологи, розкопуючи руїни Десятинної церкви в Києві, Райковецьке і Колодяженське городище на Волині, при дослідженнях різних мікрорайонів княжого Галича. В одній із праць вченого Ярослава Пастернака знаходимо згадку про маловідомий факт, який стосується трагедії 1241 р. в княжому Звенигороді. У 1716 р., коли інженер Кампенгаузен здійснював будівництво оборонного замку на місці столиці Звенигородського князівства для дідича Адама Сенявського, то знадобилося сотні возів, щоби вивезти з дитинця загиблого міста черепи і тлінні рештки наших загиблих предків.

А ще цей, недостатньо вивчений епізод з минулого є вражаючим прикладом теплоти і взаєморозуміння міжлюдського спілкування. Бо, опинившись перед смертельною небезпекою на своїй Батьківщині, давні галичани знайшли притулок у чужих землях — від Повіслення аж до Балкан, де сусідні народи розділили з ними їхнє горе і страждання.