Історія визвольного руху крізь призму українського диссидентства

Споконвіків українці боролися проти різношерстих зайд виборюючи для своєї держави незалежність і волю. XX століття в цьому не стало винятком. Саме в тому часі на вівтар України було покладено більше жертв, ніж за всі попередні сторіччя. На теренах Західної України до середини 50-х років точилася збройна національно-визвольна боротьба. Після того боротьба набрала мирних форм.

Це яскраво продемонструвала група юристів, що створила в 1958 році на Львівщині організацію з назвою «Українська робітничо-селянська спілка». Організація повинна була перетворитися в партію, але перед своїм другим з’їздом у 1961 році всіх її членів було арештовано, а її керівника Левка Лук‘яненка навіть було засуджено до смертної кари. Однак після того, як засоби масової інформації, в тому числі й радіо «Свобода», заговорили про справу Лук’яненка, смертний вирок замінили на 15 років ув’язнення. Цей термін Левко Лук’яненко відбував у радянських концтаборах від дзвінка до дзвінка.

Але нині мало знають про інших нескорених патріотів, які гуртувалися в підпільних організаціях. 1958 р. судили станіславську групу Богдана Германюка, уродженця села П’ядиків на Коломийщині; 1960 р. — підпільну організацію Ярослава Гасюка, відому під назвою «Об‘єднання»; 1962 р. — ходорівську групу Федора Проціва, якого після суду розстріляли. Того ж таки 1962 р. відбулася розправа над «Львівським національним комітетом» чисельністю 20 осіб. Його керівників — Коваля, Грицину, Гурного та Ґнота засудили до розстрілу, двох перших таки стратили. В цьому ж 1962 р. викрили тернопільську групу Богдана Ґагуся, якого засудили до страти, та згодом замінили цей вирок на 15 років ув’язнення.

Це були найбільші підпільні організації впродовж 1958-1962 рр.

Із початку 60-х років опозиційний рух починає зароджуватись і на сході України. Відсоток «східняків», яких колонізатори засуджують за національну агітацію і пропаганду, ставав усе більшим. Натхненником патріотичної молоді, що згодом здобуде назву «шістдесятники», був Борис Антоненко-Давидович. Його київське помешкання вечорами було заповнене вщерть. Молоді люди, об’єднані «Клубом творчої молоді», проводили цікаві тематичні вечори, читали свої вірші, поеми, новели і тут же азартно обговорювали їх. Ці молоді люди ще не загострювали своєї програми до вимоги створення незалежної України, як це робила група Левка Лук’яненка. Вони обмежувалися вимогою просвітянства. Перші вертепники з колядою з’явилися на вулицях Києва в 1964 році. То був страшний вибух, якого влада не чекала. 1965 року вертепники знову колядують, але вже у квартирах українських письменників. Їх радо зустрічають і приймають не лише письменники, а й прості кияни, а згодом колядує вже весь Хрещатик. Це було щось неймовірне і грандіозне. Саме тоді В’ячеслав Чорновіл просто на вулиці серед колядників, зустрічаючи Новий рік, сказав: «Віхи нашої історії змінюються через кожних 12 років. Якщо відштовхнутися від подій 1905 року, то через 12 років маємо Жовтневу революцію, яка істотно змінила життя нашого народу. Ще через 12 років, у 1929-му, розпочалась колективізація, сталінські репресії, які штовхнули наш народ у вир страхіть. Ще через 12 років, у 1941-му, розпочалася бойня між фашистською і більшовицькою імперіями, яка подвоїла страждання і муки нашого народу. І ще через 12 років, у 1953-му, помирає тиран нашого народу Й.Сталін і український народ, зітхнув… Ще через 12 років ми, українська інтелігенція, зустрічаючи Новий рік, ходимо з колядою по Києву, а це вже щось значить. Я сподіваюсь, що наступний рік принесе нашому народові демократичні покращення».

Та, на жаль, сподівання В.Чорновола не збулися, хоч і Новий 1965 рік колядники зустріли весело й романтично. Розпочалися повальні арешти української інтелігенції.

Але простежмо цікаву думку В.Чорновола. Які події ми мали ще через 12 років? В листопаді 1976 року було створено в Києві під орудою Миколи Руденка Українську Гельсінську Групу, яка розпочала боротьбу за права українського народу. Про цю подію заговорив увесь світ. і ще через 12 років, у 1989-му, на вулицях Львова, Тернополя, Івано-Франківська замайоріли національні жовто-блакитні прапори. Розпочалася безкомпромісна боротьба за права України і вихід її з-під ярма Москви. Ця боротьба розтягнулася на кілька років і завершилася проголошенням незалежності України. А тепер відштовхнемось від Біловезької Пущі — і через 12 років маємо Помаранчеву революцію.

Однак повернімось у 1965 рік.

У серпневі й вересневі дні близько 30 викладачів ВНЗ, художників, науковців «перебралися» з-за кафедр, письмових столів, з лабораторій у помешкання з подвійними ґратами на вікнах, а в їх родинах розпочалися повальні обшуки: кагебісти забирали книги, листи, рукописи. Суди відбувалися за зачиненими дверима. Влітку 1966 р. засуджених було направлено в мордовські концтабори. Їх було порівняно небагато, але вони істотно змінили старе життя в таборах. Старі в’язні дотримувалися підпільної конспірації, боялися зв’язків з закордоном і не признавалися про закордонних родичів. В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Іван Гель, Валентин Мороз, Богдан Горинь та інші в’язні зробили виклик тюремній адміністрації, відверто заявили про зв’язки з еміграцією. Вони ознайомили табори з українським «самвидавом» і розпочали збирати факти брутального ставлення адміністрації до політв’язнів і передавати цю інформацію на волю, яка потім потрапляла на радіо «Свобода».

У 1967 р. почався суд над львівською підпільною організацією з назвою «Український національний фронт». Перший у справі Дмитро Квецько був засуджений до 20 років неволі. Натхненник організації Зіновій Красівський — на 17 років. Ця організація до шістдесятників не належала, бо стояла на позиціях підпільної боротьби.

А шістдесятники розширили географію визвольного руху на всю Україну. Скрізь почали наростати самостійницькі настрої. Колонізатори в 1972-му арештовують і. Світличного, Є.Сверстюка, І.Дзюбу, В.Чорновола, В.Стуса та багато інших. Боротьба триває, хоч у тому ж 1972 р. судили коломийську групу Дмитра Гриньківа та чортківську групу Степана Сопеляка. На зміну підпільному журналу Зіновія Красівського «Воля і Батьківщина» з’явився журнал В’ячеслава Чорновола «Український вісник».

У листопаді 1976 року в Києві було створено Українську Гельсінську Групу, яка заявила, що буде боротись за права і захист української нації. Фундаторами були письменник Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, юрист Іван Кандиба, юрист Левко Лук’яненко, інженер Мирослав Маринович, студент Микола Матусевич, учителька Оксана Мешко, письменник Микола Руденко, біолог Ніна Строката, учитель Олекса Тихий, а також Петро Вінс, Ольга Гейко-Матусевич, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Віталій Калинеченко, Михайло Горинь, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Михайло Мельник, Василь Овсієнко, Леонід Плющ, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Василь Романюк, Петро Рубан, Надія Світлична, Ірина Сеник, Василь Січко, Петро Січко, іван Сокульський, Богдан Горинь, Василь Стрільців, Василь Стус, Стефанія Шабатура, Данило Шумук та Юрій Шухевич. Очолив групу Микола Руденко, а оголошеними членами її були 40 чоловік.

Тут хочеться згадати дружину Миколи Руденка — Раїсу, яка за свою діяльність дістала п’ять років суворого режиму, або Олену Антонів — дружину В. Чорновола, яка тривалий час була розповсюджувачем фонду допомоги політв’язням, чи Стефанію Петраш з Долини — дружину Петра і матір Василя Січків. Коли чоловіки і сини пішли за ґрати, вони взяли на себе важку правозахисну ношу, їх звільняли з роботи, викидали з черг на квартиру, їхніх дітей не допускали до інститутів, зрештою, їх просто тероризували, але вони вистояли.

Незважаючи на те, що всю УГГ було заарештовано, її члени мужньо захищають права людини на свободу думки і слова, а також право України на незалежність. Наприклад, у 1979 році з мордовської в’язниці вони передали заяву до генерального секретаря ООН про реєстрацію в ООН України як колонії. Документ підписали 18 в’язнів. За цей документ чекісти жорстоко карали. Смерть Андрія Турика, Олексія Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса було прискорено саме цим документом. і попри те, що в 1985-му розпочалася горбачовська перебудова, жорстокість і насильство в таборах не припинялись. На початку вересня цього ж року адміністрація Кучинської політичної в’язниці замордувала поета

В.Стуса, але українські політв’язні не поступалися своїми принципами. і тільки в 1987 році настало деяке послаблення, репресії в Україні пішли на спад. Під тиском світової громадськості совєти почали випускати політв’язнів на волю, а ті з подвоєною енергією відновили свою політичну діяльність. Вже 7 липня 1988 року УГГ було реформовано в Українську Гельсінську Спілку, до якої стали долучатися нові члени, а згодом вона стала масовою. З ініціативи українських письменників та УГС виникли інші організації, а саме: Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Народний рух України, «Меморіал» і т.д.

29-30 квітня 1990 року відбувся установчий з’їзд, на якому УГС розпустилась і проголосила себе Українською республіканською партією, яка успадкувала традиції правозахисту. Першим її головою було обрано Левка Лук‘яненка. А потім були мітинги, панахиди на могилах січових стрільців та воїнів УПА, і все це відбувалося під жовто-блакитними та червоно-чорними прапорами.

Свідомість українців зростала день у день, але революційні події розгорталися переважно на заході України. Східна Україна продовжувала дрімати… Україна хоч і повільно, але просувалася до своєї незалежності. і момент, на який очікували понад 300 років, для українців таки прийшов.