Між болем і гнівом

Шановна редакціє, прочитані мною книжки «Брати грому» і «Брати вогню» мого односельчанина Михайла Андрусяка, якого я востаннє бачила ще трирічним хлопчиком, здійняли в моїй зболеній душі цілу бурю почуттів і зворушили в закутинах моєї пам’яті спомини солодкі і гіркі водночас. Солодкі, – тому що з безтурботного і, незважаючи ні на що, щасливого дитинства. Гіркі, – бо в уяві постала моя мати-вдова з трьома маленькими донечками-напівсирітками в чужій хаті з дірявим солом’яним дахом і голими стінами…

«Братів грому» і «Братів вогню» до нашого помешкання приніс кум Василь Блонський. Він же й порадив написати ці слова. Перечитуючи Андрусякові яскраво і дуже правдиво написані повісті, ще і ще раз переживала ті події, фізично відчувала людські біль і гнів. У моїй пам’яті викристалізувалися до найменших дрібничок події, про які я, здавалося, давно і безнадійно забула. Завдяки книжкам я не тільки занурилася в літепло свого стражденно-солодкого дитинства, але й пережила все своє нелегке життя – від дитинства аж по сьогоднішній день. Жодна з прочитаних мною досі книг, а прочитала я їх за своє некоротке життя дуже багато, не мала на мене такої дії, як «Брати грому» та «Брати вогню».

У повісті «Грані болю», що ввійшла до книжки «Брати вогню», я із завмерлим подихом прочитала про той злощасний серпневий день 1945 року, описаний автором зі слів свого батька-повстанця Миколи Андрусяка, коли більшовицькі нелюди забрали життя в мого батька на нашій рідній землі, яку він з друзями жертовно захищав від кривавого ворога. Постріли, що забрали життя в мого рідного тата, якого я зовсім не пам’ятаю, любов і ласку якого я марно бажаю відчути з далекого дитинства аж по сьогодні. Свої почуття я навіть не беруся описати. Я зримо була там, у полі, чула зловісне гарчання чужинецького автомата, мене глушили гранатні вибухи, я бачила закривавленого батька… Таких епізодів у «Братах…» багато. Переді мною, наче живі, постали мої роботящі, добрі і героїчні краяни, яких автор змальовує з істинно синівською любов’ю.

Відходять у засвіти герої українських національно-визвольних змагань. Не збільшується і нас, дітей українських патріотів. Забувається не така вже й давня минувшина.

А не сміє! Все, чим жили українці, кожне місто і село, навіть мала дитина, – не сміє припадати пилом непам’ятства. Книжки Михайла Андрусяка не тільки не дозволяють нам забути української трагічно-героїчної історії, але й заставляють замислитися над непростим сьогоденням, сягнути помислами в майбутнє.

У моєму далекому дитинстві чи не єдиним джерелом інформації для нас, маленьких дівчаток, була наша ненька – Ганька Гайдичучка, як її називали в селі. Темними, холодними осінньо-зимовими довгими вечорами при світлі гасової лампи на печі за комином точилися безкінечні розмови на історичні та житєйські теми. Тишком-нишком читалися заборонені книжки Андрія Чайковського та інших опальних українських авторів. Наша мудра мама виховувала своїх трьох напівсиріток справжніми україночками. Тим і живемо сьогодні, неньчин незламний дух підтримує нас, її доброта і мудрість не дають нам зачерствіти душами. Андрусякові книжки повертають мене у те важке, проте солодке дитинство.

Вивезли нас із рідних Вербівців 1945 року. Восьмимісячну Іринку мама зуміла якось залишити в Олексія і Параски Віровських – добрих і мужніх людей, адже через маленьку «бандерівку» могли постраждати і самі. У невідому студену чужину силоміць повезли неню, мене і сестричку Миросю, якій до 10-ліття бракувало кількох місяців. Мені ж не було і трьох рочків. У пам’яті з того часу залишилися лише спалахи північного сяйва, дивитися на яке повибігали з бараків нужденні зморені люди, завезені в селище Няндому Архангельської області українці.

Нені надали роботу в дитячому садку, оскільки я була ще мала. Проте це рятувало маму від лісоповалу лише на короткий час, бо мене невдовзі перевели в старшу за віком групу. Важка праця в лісі, сніги і морози доконали би тридцятирічну жінку, в якої лікарі підозрівали початкову стадію туберкульозу. Ні на хворобу, ні на дітей-напівсиріт ніхто не зважав, адже система мусила доводити чужою працею, що соціалізм (радянський) – найкращий у світі.

Щоби вижити і не осиротити донечок наша мужня і рішуча мама прийняла рішення втекти з Няндоми. Весь свій домашній скарб – продукти, кожухи, подушки – вона віддала якомусь Мєркушеву, за що той мав відвезти санами нас із Миросею на залізничну станцію. Проте трапилося інакше, підступний Мєркушев речі забрати забрав, а підвозити дітей відмовився. При 40-градусному лютневому морозі мама несла мене на плечах, а сестричка Мирося пробивалася глибокими снігами по неньчиних слідах. Ледь не позамерзали ми дорогою. Мама безнастанно молилася, просила в Бога, щоби за нами по свіжих слідах не кинулася погоня. Вона втекла з нами в суботу, щоби перевірка виявила нашу пропажу аж у понеділок.

І важка, наповнена страхом дорога, і наше повернення до рідного села стерлися з моєї дитячої пам’яті. У Вербівцях нам з мамою повелося ще гірше. Нашого дядька Ярослава Гайдичука за мамину втечу емгебисти заарештували і піддавали тортурам. Якимось дивом вирвався живий, не обмовившись про втікачок жодним словом. Я ночувала ледь не щоночі в інших людей, про маму і сестру нічого не знала. На все життя запам’ятала, як мене схопили в хаті Михайла Малярчука, який бухгалтерував у колгоспі. Наче небезпечного злочинця, привезли до господи Юрчуків, де намагалися вивідати в мене щось про маму. Хтось із односельців навчив мене, маленьку, казати, що тато і мама мої повмирали. На тому я й стояла твердо, хоча від неньки знала, що брехати – гріх. Лайливих чоловіків у погонах я тоді боялася більше, ніж Бога. Адже Бог не загрожує моїй неньці, а галасливі дядьки її заберуть і вб’ють. Вони багатьох людей у селі вбили.

Відвезли мене до дитячого будинку в неподалекому Гвіздці. Всі чомусь розмовляли там російською мовою, якої я зовсім не розуміла. Я захворіла на вітрянку і опинилася в ізоляторі. Важко передати словами той жах, який я пережила сама-самісінька в маленькій темній кімнатині на горищі цегляного будинку.

Одного сонячного дня в гурті дітвори я гралася під пильним виховательским наглядом у дворику, що сусідив із садом. Повсякчас намагалася триматись якомога дальше від виховательки зі злобливим обличчям і колючими очима, яка називала мене на кожному кроці «бандєровскім вилупком». З-за дерева почувся ніжний неньчин голос, який снився мені ледь не щоночі. Я попрямувала туди і за яблунею побачила усміхнену і заплакану маму. Тільки страх перед злющою вихователькою стримав мене від голосного проявлення своєї дитячої радості. Ненька принесла мені червоних черешень. Поки я ласувала солодкими ягодами, вона повчала мене, як маємо з нею втекти з цього страшного і ненависного, переповненого людською злобою дитячого будинку.

Дитяча наївність і моя щира радість, що нарешті знайшлася мама, спонукали мене поділитися частинкою свого щастя з найближчими подругами. Через кілька днів, коли в дитбудинківському садку з’явилася моя мама, всі діти голосно закричали: «Ира, твоя мама приехала!». Вони неймовірно раділи, що першими побачили мою маму. Я ж її, сердешну, не встигла і одним оком побачити. Тікала, бідна, поміж дерев загнаним зайчиком, адже гурми емгебистів вовчими зграями нипали покутськими селами в пошуках «бандерівки». Мене охопив неймовірний розпач, здавалося, що втратила неньку назавжди.

Для навчання в школі мене перевезли до села Жовтневого. Розмістили нас, «бандерівських» дітей, у колишньому монастирі. Запам’ятався великий образ Ісуса Христа, що несе на собі важкого хреста на Голгофу. Хтось із дітей спонукав інших кидати в Христа глиною. Я цього жодного разу не зробила, адже мама навчила мене змалечку молитися. В моєму маленькому серці жив Господь. Він допомагав мені виживати в голоді, холоді, біді, стійко витримувати знущання. Щоночі я чула постріли, знала, хто стріляє і в кого. Не могла зрозуміти лише, чому прийшлі чужинці вбивають людей. За віщо вбили мого татка?

Вчилась я дуже старанно, вивчила російську мову, якою відбувалося все спілкування в школі і поза нею. Мене любила вчителька Ніна Степанівна, яка зі всіх сил намагалася виховати мене на «патріота совєтской родіни». Звідки їй було знати, що в маленькій і чистій дитячій душі місця для «совєтской родіни» просто не могло бути, адже любов до України мама влила в мене разом зі своїм молоком. Ту, справжню любов, яку не випалити розпеченим залізом і не вихолостити облесливими солодкими словами.

Вічно голодні, ми всепоїдаючою сараною налітали на чужі сади, а після покотом лежали хворі. Шматочок хліба нам давали тільки після того, як вихлебчемо пісну капустяну юшку. Всім нам поголили голови, щоби в разі втечі виділялися серед ровесниць, і видали шапки-вушанки. У мене її хтось зі старших учнів украв уночі, щоби виміняти на кусень хліба. Жорстока вчителька погрозила мені, що ходитиму цілу зиму з голою головою, якщо не знайду шапку. Куди і до кого мало звертатися за допомогою шестирічне дівча?

Та недарма в моїй душі поселився Господь. Чисто випадково мене побачив у Жовтневому односелець Петро Шумин – хай буде благословенна земля, в якій він спочиває. Чомусь статечний господар звернув увагу на худюще дівча з лисою, мов макогін, головою. Деталей вже не згадаю, але я, либонь, розповіла доброму чоловікові про себе. Через кілька днів я вже здригалася худим тільцем в обіймах моєї згорьованої матінки, що втративши надію розшукати свою середульшу донечку, змушена була зголоситися на МГБ і випросити дозвіл на розшуки дитини. Я вхопилася тендітними рученятами за маму і не відпускала її від себе ні на мить. Колючим терням застрягли в пам’яті адресовані мамі дошкульні директорові слова: «Какая ты мать, если твои дети по детдомам скитаются?»

З гіркою бідою забрала мене мама зі страшного дитбудинку. Моє дитяче щастя сягало небес. Сльози радості, мої і неньчині, текли вперемішку. Я призналася матусі пошепки, що це Боженько мені допоміг, бо я його люблю. Бачили б ви вираз обличчя моєї матері тоді! Того щасливого для нас з мамою дня я твердо і назавжди усвідомила, що є Господь Бог на світі і людина завжди мусить надіятися на його поміч. З тим і живу сьогодні.

У Вербівцях влада відвела нам стару хату-розвалюху, оскільки нашу добротну збудовану татовими руками хату забрали перед вивезенням нас на Північ. Більша частина людей жила в селі в страшних злиднях, а ми з мамою були чи не найбідніші. Односельці здавалися мені, малій, якимись дивними, говорили якоюсь не такою мовою, як ми в дитбудинку. Невтямки було мені, що то з мене вихолостили рідну мову прийшлі вихователі і розмовляю я чужою, російською, мовою. Радянська влада штампувала з маленьких українців чужомовних яничарів. Чи не це є сьогодні однією з причин мовних «викрутасів» на Сході?

У нашому народі завжди були і, надіюся, будуть люди, готові стати в обороні рідної мови, батьківської землі, знедолених краян. Пам’ятаю, як вони поверталися з північних концтаборів, відбувши важку неволю і не покорившись злочинній системі. Перед очима постає красуня-дівчина з ангельською посмішкою і добрими очима, мама Михайла Андрусяка Параска Левко, яка повернулася першою зі страшної Воркути. Пригадую Ганну Петрущак, що так рано пішла з життя, тяжко захворівши в концтаборах, Наталку Гайдичук, її чоловіка Сашу Тука з Житомирщини, Марію Несторак… Поверненці з комуністичної неволі були для мене і моїх ровесників надзвичайними людьми, справжніми героями – добрими, мужніми, скромними.

Поява на сільських вуличках інопланетянина не була б для мене більшим дивом, аніж з’ява легендарної людини – Миколи Андрусяка. У селі пошепки розповідали про його подвиги в сотні УПА, про мужність і стійкість у концтаборах. Таким я уявляла собі і нашого вбитого енкаведистами батька. У селі він відразу ж став захисником бідних і знедолених від знущань колгоспних посіпак. Не один колгоспний урядовець чи дільничний міліціонер відчули на собі його незвичайну силу. За це повстанець потрапив під прес КГБ. Так і жив між гнівом і болем, добром і злом. Люди любили й поважали Андрусяка за справедливість і відчайдушність, працьовитість і майстровитість, готовність допомогти і жертовність. Коли його з дружиною і маленьким сином Михайликом виселили 1957 року з рідного села, не тільки я, але й усі бідні люди у Вербівцях відчули важку втрату. Не стало народного оборонця. Колгоспні песиголовці, які тільки його й боялися, почали ще більше знущатися над людьми. Я часто запитувала в мами, чому ми не маємо права жити вдома, на рідній землі, в батьківській хаті?..

Ось такі спогади викликали в моїй душі книжки Михайла Андрусяка «Брати грому» і «Брати вогню». Україну від чужих зазіхань в УПА захищали не тільки західноукраїнці, як про це прийнято було говорити, але й представники усіх регіонів України. З Андрусякових книжок довідуємося про повстанських командирів Івана Кулика з Донеччини, Костянтина Петера з Хмельницької області, Андрія Злобіна і Тарасенка з Дніпропетровщини, Миколу Шкарупу та Івана Прядка з Чернігівщини, Івана Скляновського-Гордієнка з Київщини та багатьох інших справжніх українців. Герої його повістей, пройшовши вогні і води в УПА, підпіллі ОУН, концтаборах, вчать нас сьогодні бути кращими – мудрішими, мужнішими, правдивішими…

Хотілося б, щоб і Президент, і всі високопосадовці в Україні сприяли з’яві й широкому поширенню таких потрібних для українців книжок, адже у них не просто описана наша недавня трагічна й героїчна історія, у них тісно сплелися героїзм і зрада, добро і зло, мужність і підлість, радість і біль…

Сьогодні я, пенсіонерка, прошу у щоденних молитвах у Бога для України й українського народу кращої долі, закріплення здобутої численними жертвами і поламаними долями незалежності, вимолюю у Всевишнього мудрості, мужності, стійкості українським державним достойникам.

Автор: Орися Гайдичук, м.Ужгород