Михайло Андрусяк: Кобзар – повстанець

Вони стояли один навпроти одного, наче дзеркальні відображення. Обидва високі, стрункі, світлочубі, в обох у блакитних очах застигло здивування. Лише один у мундирі лейтенанта німецького вермахту і пістолетом у руці, другий у дещо зашироких чорних штанях і білій сорочці-вишиванці, з притиснутим до серця «Кобзарем». Обом за двадцять і обидва колишні студенти. Курт пішов до німецької армії з четвертого курсу філології. Тараса поляки запроторили до в’язниці з третього курсу Львівського університету. Курт не був «наці», більше того, – любив Ґете і Гейне. Тарас своє молоде життя офірував боротьбі за Україну. Курта гартували спорт і військові вишколи, Тараса – «Пласт» і тюрми – польські, радянські. Обвітрений і захмелілий від легких перемог молодий офіцер прибув у перших лавах переможної німецької армії. Блідий і спокійно-впевнений український підпільник-революціонер якимось незбагненним способом видобувся нещодавно з камери смертників більшовицької тюрми.

Коротка, мов спалах блискавки, мить мовчазного знайомства минула. Чорна цівка німецького пістолета вперлася в книжку на грудях в українця. «Was ist das?»* – добавилося від цікавості неба в лейтенантових очах. «Кобзар». «Kobsar?» – офіцерові очі поглинули ще більший шмат українського неба. «Так, «Кобзар». Тарас Шевченко – найбільший український поет». «Als Goethe und Heine?»**. «Ні. Більший!». Дві небесні блакиті скресались, ось-ось спалахне блискавка. Цівка лейтенантового пістолета чорною смертельною порожнечею вперлася в бліде чоло вчорашнього в’язня.

«Це ваш Ґете, а це наш Шевченко, Кобзар», – вхопився за рятівну соломинку Тарас.

Вже давно спочивав у шкіряній кобурі лейтенантів «вальтер», вже сягав прохолоди зеленого гаю Тарас з «Кобзарем» біля серця, а землю, від лугового буйноцвіття аж до самих небес, наповнювала потужна енергетика Кобзаревого слова.

…Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом!

Спливло 10 літ, десять років нерівної визвольної боротьби українців. Від села до села, з уст до уст ходять легенди про славного і невловимого повстанця «Кобзаря». Сотні вишколених, до зубів озброєних більшовицьких головорізів під орудою озвірілого від крові й ненависті до України полковника Захарова вдень і вночі полюють за «Кобзарем», безліч їхніх агентів-нічновидів мисливськими собаками винюхують поміж людей «Кобзарів» слід. Але все дарма! Повстанець «Кобзар», наче безтілесний і всюдисущий. Сигнали донощиків про його з’яву поступають водночас з кількох місць, проте схопити його ніхто не може. Сотні мисливців у червоних погонах облягають село, що й муха не пролетить, а «Кобзар», наче дух святий, проходить, ще й знак якийсь по собі залишає. Люблять і шанують люди повстанця «Кобзаря», бо вірять, що поки живе «Кобзар», житиме й Україна. З чорної і безсилої злоби полковник Захаров наказав своїм воякам вилучити з усіх хат Шевченкові «Кобзарі». А через кілька днів ледь власні чоботи з люті не згриз чекіст, бо Шевченко знову з’явився в кожній хаті. Його приніс людям повстанець «Кобзар».

Давним-давно немає на цій землі ні лейтенанта вермахту Курта, ні полковника МГБ Захарова, а «Кобзар» і досі поміж людей. Бо «Кобзар» – невмирущий! Вічний!

* «Що це?»

**«Як Ґете і Гайне?»

Михайло Андрусяк народився 5 грудня 1955 р. у с. Вербівцях Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. у сім’ї політв’язнів-повстанців. Після повстання в Угорщині (1956 р.) батьків з дитиною виселили в Кіровоградську обл. До Вербівців повернулися через декілька років. Навчався у сільській восьмирічці. З дванадцятирічного віку щоліта працював у колгоспі їздовим, теслею, допомагав батькові у ткацтві і столярстві.

Після восьмого класу навчався у Коломийському технікумі механічної обробки деревини, по закінченні якого працював керівником цеху на деревообробному підприємстві у Біличах біля Києва. Проходив службу в Радянській армії (1975-77 рр.). Навчався в морехідній школі в естонському місті Пярну (1978 р.). Працював майстром на Коломийському деревообробному заводі (1979-80 рр.).

У 1980 р. вступив на денне відділення факультету романо-германської філології (відділ перекладачів) Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Водночас працював двірником, сторожем, вантажником, теслярем-бетонником, тренером, перекладачем. Після університету працював учителем німецької й англійської мов, тренером, перекладачем.

Від липня 1988 р. до жовтня 1993 р. працював заступником головного редактора газети “Агро”. У вересні 1993 р. створив видавничо-поліграфічне товариство “Вік”, заснував газету з однойменною назвою. У листопаді 1993 р. очолив Коломийську друкарню імені Шухевича, керівником якої працює понині.

Одружений, батько трьох дорослих синів.

Член Національної спілки журналістів України (від 1991 р.), член Національної спілки письменників України (від 1996 р.). Автор книжок документально-художньої та художньої прози «Студені милі», «Ув’язнена скрипка», «Грані болю», «Біла душа», «Христос воскрес», «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів», «Сумління», хронікально-документальної повісті «Криваві роси сорокових», історико-біографічного дослідження «Командири 21-го (Коломийського) тактичного відтинку УПА «Гуцульщина», документально-художньої повісті «Останні з когорти «залізних», сотень публікацій у періодиці, перекладів з німецької, редактор і упорядник кількох сотень книжок. Лауреат літературних премій імені Василя Стефаника, Тараса Мельничука, Леся Мартовича. За трилогію «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів» у 2009 р. удостоєний Народної Шевченківської премії. 2010 року став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.