“Дикі гуцули”: Ми працюємо, коли всі відпочивають, і відпочиваємо, коли всі працюють

Вони – молоді, позитивні, життєрадісні, креативні і зовсім не дикі. Ареал їх поширення – всюди, де весело, гамірно і там, де люблять щирий український гумор. Вони ті, хто вміють забезпечити хороший настрій і не дадуть вам нудьгувати. Кожен їхній жарт – це нова усмішка на вашому обличчі, а сміх, як ви знаєте, продовжує життя. Знайомтеся – гумористичний дует «Дикі гуцули»: Роман Кутя та Василь Гайдейчук.

– Хлопці, проект «Дикі гуцули» доволі молодий, однак ви вже встигли завоювати прихильність коломийської публіки і не тільки. Ви працюєте у комедійному форматі і є ведучими на весіллі, корпоративі, випускному вечорі, проводах, дні народженні тощо. От цікаво: як один дикий гуцул зустрів такого ж другого і як виникла ідея створити комедійний дует?

Р.К. – Усе почалося з того часу, коли я врятував Василя від нудного буденного життя (сміється). Насправді ми знайомі уже давно: ще з студентських років. Я навчався у Коломийському політехнічному коледжі і грав у команді КВН від нашого навчального закладу. Тоді ще зовсім молода і новостворена команда тільки-но «розкручувалася», тож якихось серйозних виступів на великій сцені у нас не було. Після навчання у Коломиї я вступив у Львівський національний лісотехнічний університет і уже там серйозно і на професійному рівні почав займатися концертною діяльністю. Виступав у команді КВН Львівського сценічного університету «Адреналін», з якою їздив на гумористичні фестивалі та конкурси. У 2009 році я повернувся до Коломиї і вирішив займатися розважальною діяльністю у рідному місті. Та для втілення задуманого мені потрібна була чиясь допомога і чиєсь таке ж почуття гумору як у мене. І тут я згадав, що знаю Василя Гайдейчука і запропонував йому нашими спільними зусиллями створити комедійний дует, який би виступав на різних концертних і розважальних заходах. Так, уже через місяць на арені так званого коломийського шоу-бізнесу з’явився комедійний проект за участю двох молодих хлопців.

В.Г. – Так, як ми працюємо як дует, то кілька слів скажу і я. Якщо Роман – коломиянин, то я з ближнього прикордоння: народився і виріс у селі Чорнолізці Тисменицького району. До слова, у моєму рідному селі багато корів, міліціонерів, медиків, священиків і один вчитель німецької мови, який побудував собі триповерхову хату. Моє життя у Коломиї розпочалося тоді, коли я навчався у Коломийському економіко-правовому коледжі. Під час навчання у коледжі я потужно займався КВНом у складі команди «Злюки бобри» і паралельно у збірній команді Коломиї «А і Б», яка стала чемпіоном 2007 року і виграла кубок «Кавалєрка». Після закінчення навчання я пішов працювати і під нудним буденним життям, як сказав уже Роман, від якого він мене врятував – це була моя робота. Тоді Роман запропонував мені разом попрацювати над створенням комедійного проекту. Результат не змусив себе довго чекати: 3 вересня 2009 року ми уже проводили весілля. Це був наш дебют, як ведучих. Звичайно, що це не було на професійному рівні, я би навіть сказав, що на дуже аматорському рівні, але відтак ми підійшли до цієї справи досить серйозно, удосконалювали свої уміння і навички, вчили та придумували нові жарти, щоб люди ні в якому разі не сумували.

– Романе, Василю, от ми зараз з вами сидимо і я бачу, що переді мною дуже розумні, комунікабельні і зовсім не дикі парубки. Чому ваш дует називається «Дикі гуцули»?

Р.К. – Ой, як на зорі нашої концертної діяльності ми тільки не називалися: «Рікі і Мартін», «Льолік і Болік», «Так сталось шоу». А от назву «Дикі гуцули» ми отримали зовсім випадково. Якось ми ми виступали у одному з нічних клубів Львова і ведучий сам оголосив нас, мовляв, зараз вас веселитиме дует «Дикі гуцули» з Коломиї. І ця назва-експромт швидко за нами прикріпилася і ми вже навіть не розглядали ще якісь варіанти стосовно назви нашого проекту, «Дикі гуцули», так «Дикі гуцули». Хтозна, можливо, у цьому і є родзинка нашого комедійного дуету та й люди, чуючи таку назву, щиро усміхаються, а це для нас найвища нагорода і бажання працювати ще краще.

– Дует «Дикі гуцули» існує уже два роки. Сьогодні ваш робочий графік розписаний мало не на рік наперед, що свідчить про вашу затребуваність. На що більше робите ставку у своїй концертній діяльності?

В.Г. – Проект «Дикі гуцули» успішно стартував на початку 2010 року. Ми себе бачили у творчості КВН, корпоративі, тобто робота у форматі камеді-клаб. Разом із друзями, а це компанія з тридцяти осіб, ми кожних вихідних збиралися у одному з розважальних закладів міста і нумо з Романом розказувати анекдоти, показувати якісь комедійні мініатюри, сценки. І це все з часом настільки захопило нас у гумористичний вир, що вирішили на досягнутому не зупинятися. Потім нас почали часто запрошувати проводити весілля. Власне на весіллях ми і робимо ставку, оскільки це наш основний заробіток. Щоб весілля сподобалось і молодим, і батькам, і гостям, ми вчили українські весільні традиції. Кожне нове весілля – це багатий досвід, тому що запозичували якісь елементи на одному весіллі і вносили їх у загальний сценарій іншого. Однак у своїй діяльності ми керуємось принципом: весілля – не похорон, треба набуватися. Тож для набутків ми готуємо для гостей різноманітні конкурси, аби люди уже навіть зранку зарядилися позитивом, хорошим настроєм і приємними емоціями.

Р.К. – Додам, що на весіллях ми виступаємо не тільки у класичних чорних костюмах, а й маємо свої сценічні костюми. Так, у нашій шафі-костюмерні є одяг справжніх українських козаків, костюм хитрого єврея та веселого клоуна. Тож за одне весілля ми переодягаємось три-чотири рази. Звичайно, це не така й легка справа як здається на перший погляд, адже постійно треба бути у строю, стежити за останніми новинами, щоб зуміти перевести їх на гумористичний лад, працювати, коли всі відпочивають, і відпочивати, коли всі працюють, і найголовніше – у душі любити справу, якою ти займаєшся. Якщо чесно, то ми дійсно отримуємо задоволення від кількагодинного виступу перед аудиторією, а оплески на нашу адресу – це усвідомлення того, що людям подобається те, що ми робимо.

– Ви, як гумористичний дует, маєте на меті веселити людей, своїми жартами піднімати їм настрій. А от чи траплялись з вами якісь кумедні випадки, коли і вам було смішно?

Р.К. – Ой, з нами стільки траплялось кумедних випадків, що зараз усіх і не пригадаєш. Нерідко доводилось на сцені й імпровізувати, і експромтом ставити якісь гумористичні сценки і сипати жарти на ходу. Для цього дійсно треба мати велике почуття гумору і вміння володіти ситуацією. Одного разу ми мали проводити концерт і я вже приїхав на місце чекаю Василя десять хвилин, двадцять, півгодини, - а його все немає. Як виявилось пізніше, у нього спізнився автобус. Щоб не затримувати людей, я розпочинаю вести концерт сам. Ну десь хвилин п’ятнадцять я розпинався на сцені і в один момент люди починають у залі щиро і голосно сміятися. Я дивлюсь по сторонах, нікого не бачу, тож не можу зрозуміти чому народ сміється. Я щось там віджартувався і продовжую далі вести концерт. Тільки-но я розпочав, і люди знову почали сміятися, я повертаюся і виявляється, що то Василь…

В.Г. – Що то я, спізнившись майже на годину, хотів якось так вийти на сцену аби глядачі нічого не запідозрили. Роман читав вітальні слова від організаторів і тут вийшов я і почав ходити туди-сюди, ніби щось шукаю. Уся ця прелюдія відбувалася за плечима мого колеги-гуцула і коли він уже втретє повернувся, я, ніби злодій, завмер на місці, а відтак уже разом почали проводити концерт. Однак ніхто з людей так і не здогадався, що це аж ніяк не було частиною нашого виступу, а моє спізнення.

Звісно у нашій роботі і бувають свої нюанси, але не зважаючи ні на що, вона є тією, якій ми віддаємося з любов’ю і яку ми хочемо робити.

Спілкувалась Оля Полюк