Ні права, ні віри

З метою заволодіння душами молоді «підгорецькі» сектанти, що називають себе «правовірними греко-католиками», вдаються до зомбування і прямого порушення конституційних прав громадян.

В одному невеличкому прикарпатському містечку жила-була дівчина: гарна обличчям, чуйна до близьких, привітна до перехожих. З найперших днів життя дівчини весь світ навколо здавався їй яскравим, теплим і добрим. І від того хотілося їй вирости і робити людям лише добро, щоби світ цей був ще яскравішим і добрішим. Прагнучи зреалізувати свою мрію, дівчина добре навчалася у школі, з гарними оцінками закінчила коледж. Отримавши гарну і потрібну спеціальність медика, всім своїм єством прагнула допомагати людям. Та світ насправді виявився не таким яскравим, світлим і добрим. Батьки дівчини розлучилися, а колеги по роботі замість того, щоб самовіддано, невідступно дотримуючись клятви Гіппократа, допомагати тим, хто цього потребує, все більш дбали про власну кишеню… І таке розчарування охопило дівчину, що не знала вже, як і бути далі… А потім до дівчини підійшли певні люди і сказали: «Навіщо тобі цей світ – з його прикростями і розчаруваннями. Забудь його: забудь батьків – вони тобі нічого хорошого не дали і не дадуть, забудь друзів – вони тебе нічому хорошому не навчать, забудь колег – вони брехливі і заздрісні… Ходімо до нас – ми навчимо тебе любити Бога…»

Так або приблизно так виглядає в двох слова історія про те, як покинула батьків, мирське життя і пішла до монастиря невизнаної і незареєстрованої в нашій державі Української правовірної греко-католицької церкви, відомої також як «підгорецька братія» чи «секта Догнала», донька мешканця одного з районних центрів Прикарпаття пана Миколи (чоловік все ще сподівається, як то кажуть, по-доброму вирвати свою доньку з рук сектантів, тому попросив змінити його ім’я і не вказувати місця проживання).

«Що ж тут такого? – запитає дехто, - Адже щороку в Україні сотні молодих дівчат йдуть до монастирів і переважну більшість з них жене подалі від мирського життя недосконалість навколишнього світу».

Воно-то, звісно, так. Більше того: це їх право, закріплене Конституцією України. Зокрема, стаття 35 Основного закону проголошує право кожного на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

От тільки діяти такі монастирі повинні виключно в правовому полі: при зареєстрованих в установленому порядку релігійних організаціях і при суворому і неухильному дотриманні прав і свобод людини, в тому числі (і особливо!) права на свободу і особисту недоторканість (ст. 29 Конституції), права на повагу до гідності людини (ст. 28), права на вільний розвиток особистості (ст. 23) та, зрештою, наведеного вже права на свободу світогляду та віросповідання.

Як же всі ці речі ув’язуються в діяльності УПГКЦ? Ми вже зазначали про те, що вказана релігійна організація в установленому порядку не зареєстрована. Її лідери мотивують це гоніннями, які нібито чиняться на УПГКЦ як з боку держави, так і з боку традиційних християнських конфесій і навіть від преси. Якось не дуже віриться у безпідставні нападки на «білу і пухнасту» «церкву», але зробимо вигляд, що повірили. Бо ж робити з себе жертву сьогодні модно. І якщо таких жертв сьогодні з себе роблять окремі політики, бізнесмени, фірми і цілі парті, а ми їм щиро віримо, то чому б не повірити також окремо взятій релігійній організації?

Та на відміну від людей, які знають про УПГКЦ з газет та поширюваної її активістами агітаційно-пропагандистської продукції, в нашому розпорядженні є факти. І факти ці, чомусь, малюють нам не «білу і пухнасту» спільноту людей, які щиро прагнуть служити Богові і творити добро людям, а агресивну, абсолютно не толерантну до інших, насамперед християнських, конфесій, секту тоталітарного типу, функціонери якої, нехтуючи природнім правом людей на особисту свободу, використовуючи методики банального зомбування, ламають особистості своїх адептів, перетворюючи їх на слухняні механізми у досягненні якихось химерних – відомих лише одним ієрархам УПГКЦ цілей.

Коли донька пана Миколи пішла до «правовірних греко-католиків», її батько не сидів, склавши руки. Втім, і битися головою у стіну він не став. Він вирішив більше дізнатись про секту зсередини, а принагідно і спробувати переконати доньку повернутись. Такою нагодою стали реколекції, які регулярно проводяться «підгорецькими» монахами у пригороді Львова Брюховичах, де на вулиці Сосновій діє спеціальний реколекційний центр.

Там же пан Микола зустрів і свою доньку. Монахи не ховали її від батька. Втім і спілкуватись сам-на-сам не дозволяли. Дівчину всюди супроводжувала монахиня, яка рішуче припиняла усі розмови про можливий перегляд дівчиною своїх планів щодо чернецтва. Пояснювалось це правилами послуху. Такий послух, мовляв, триває в монастирях УПГКЦ від шести до дванадцяти місяців, протягом яких керівництво нібито визначається, наскільки «відповідає» кандидат вимогам статуту монастиря. Насправді ж нам невідомі випадки, коли б завербований «підгорецькими» адепт покидав секту з ініціативи ченців. Схоже на те, що отой так званий «випробувальний термін», коли людина практично 24 години на добу перебуває під пильним контролем особистого куратора-монаха використовується сектантами для більш щільної ідеологічної обробки адепта, його огородження від будь-яких чинників – будь то батьки, родичі, друзі, - які можуть вплинути на людину у невигідному «церкві» плані. Частково це підтверджує і та обставина, що протягом останніх трьох місяців «послуху» майбутнім ченцям взагалі забороняють будь-які контакти з колишнім оточенням, в тому числі з батьками і рідними, в тому числі і по телефону. Ну звісно. А раптом адепт «зіскочить з гачка» у найвідповідальніший момент? І тільки повним обмеженням його контактів з навколишнім світом можна зробити з людини цілковитого зомбі. Згадайте легенду про Будду, який перебував у постійній ейфорії, поки не глянув у щілину в паркані на навколишній світ… До речі, і «плаваючий» термін послуху насправді, скоріш за все, зумовлений не часом на визначення керівників монастиря (насправді вони всі вже визначились, коли знайшли чергову «заблудлу душу»), а психологічними особливостями кожного адепта. Бо ж кожна людина – індивідуум і на перетворення кожного конкретного індивідуума на робота-зомбі потрібен різний час.

До речі, як стверджують фахівці, новіціат, тобто кураторства, існує і в монастирях традиційних християнських конфесій, проте там він означає не тотальний контроль, а допомогу в осягненні християнських цінностей. Так само ніхто не обмежує там послушника (а в подальшому і монаха) у контактах з ріднею та друзями, адже посвята себе Богу – це справа добровільна, це дуже відповідальний вибір. І робити цей вибір людина має сама: обдумано і зваживши все, в тому числі і поради рідних. Якою є ця «добровільність» і проголошена Конституцією особиста свобода у «підгорецьких», було зазначено вище.

Варто відзначити, що цей процес у «правовірних греко-католиків» відбувається в умовах тотальної пропаганди релігійної нетерпимості. Навіть пан Микола, який якихось два дні прожив у «підгорецьких» не як монах, а всього лише як учасник реколекцій відчув цю атмосферу напруги і агресії по відношенню до представників інших релігій. А ще – атмосферу постійного пошуку ворогів: в особі преси, яка постійно розкопує нові і нові факти протиправної діяльності УПГКЦ, в особі влади, яка не хоче реєструвати вказану церкву, а найбільше – у якійсь ефемерній світовій змові геїв і лесбіянок з політиками Євросоюзу. Останні нібито сплять і бачать, як би то, використовуючи механізми ювенальної юстиції, забрати усіх українських дітей від їх батьків і передати їх на усиновлення закордонним геям і лесбіянкам. «Якщо це відчував я – всього лише паломник на реколекціях, - висловлює припущення мій співбесідник, - Залишається лише здогадуватись під яким пресингом негативної інформації перебувають монахи і послушники». Останні ж не тільки перебувають під пресингом самі – вони ще й змушені поширювати весь цей негатив серед людей. Зі слів пана Миколи, йому навіть у присутності кураторки-монахині жодного разу не вдавалось спокійно поспілкуватись з донькою, оскільки та постійно поспішала на мітинг. Виглядає так, що мітингова діяльність посідає у житті монахів і послушників УПГКЦ значно більш значуще місце, ніж молитва і допомога стражденним. Об’єктами мітингів є усі ті «вороги», які були перелічені вище. Чи треба нагадувати читачам, що єдиними заходами адептів церкви, якими «підгорецькі» запам’ятались на Прикарпатті, чомусь були не молебні чи прощі і не благодійні акції на допомогу інвалідам, нужденним чи жертвам стихійних лих, а протестні мітинги і походи, а ще образливі агітки проти Української греко-католицької церкви, до якої усі засновники УПГКЦ належали ще буквально кілька років тому.

«Я їм неодноразово казав, - говорить Микола, - ваша церква агресивна. Я говорив з їхнім отцем Маркіяном Гітюком – він сам з Прикарпаття, з Долинщини (всі решта «правовірні» «єпископи» - громадяни інших держав, зокрема, Чехії і Словаччини – ред.) І я йому сказав: я сам християнин і поважаю усі релігії: будь то християнство чи іслам, чи ще щось – головне, щоб людина була хороша. То чому ж ви пропагуєте нетерпимість не тільки до іновірців, а й до своїх же братів греко-католиків? Він же мені відповів: «ви як простий віруючий і повинні жити саме так. Я ж є священиком і вірую в Ісуса Христа. А тому я зобов’язаний переконувати мусульманина, євангеліста чи представника будь-якої іншої віри, що їхня віра є неправильною».

Найгіршим в цій ситуації є те, що в монастирях УПГКЦ у людей відбивають здатність тверезо мислити. Люди постійно перебувають у стані ейфорії – навіть тоді, коли вигукують заучені образливі для інших віруючих гасла на мітингах або віддають настоятелям останні свої гроші.

Яким чином це досягається? Не будемо стверджувати про використання якихось психотропних засобів чи гіпнозу – у нас на сьогоднішній день немає таких даних. А от елементи психологічного зомбування присутні на багатьох богослужіннях УПГКЦ. Це, зокрема, багаторазове повторювання різного роду релігійних догм, як наприклад фрази «Ісус сказав: свершилося!» Відповідною технологією активно послуговуються більшість тоталітарних сект та харизматичних церков. Користувались нею і лідери сумнозвісного «Білого братства».

На щастя, на Прикарпатті сьогодні ані монастирів, ані храмів чи реколекційних будинків «секти Догнала» немає. Тим не менш своє коріння «церква» в нашій області все-таки пустила. Секта представлена в наших краях кількома невеликими спільнотами, об’єднаними у громадські організації духовно-релігійного спрямування. Найактивнішими з них є івано-франківська «Спільнота Святого Духа» та зареєстрований в Тисменицькому районі Благодійний фонд «Тиса». Перша, очолювана екс-керівником благодійного фонду «Карітас – Івано-Франківськ УГКЦ» Орисею Іваночко, орієнтується у своїй діяльності переважно на старше покоління – в основному жінок віком 50 – 60 років. Поширюючи серед них тематичну літературу та видану власними силами газету «Світло істини», активісти організації намагаються переманювати до себе вірних Української греко-католицької церкви. Свою причетність до «правовірних» ні пані Іваночко, ні її колеги по організації не афішують, проте радо приймають у себе «підгорецьких» монахів під час їх перебування на Прикарпатті та беруть найактивнішу участь у всіх протестах під егідою УПГКЦ. В свою чергу функціонери очолюваного колишньою працівницею Тисменицької РДА Світланою Кривенчук БФ «Тиса» намагаються робити наголос на роботі з молоддю. З цією метою навесні цього року вони відвідали низку навчальних закладів Івано-Франківська і Тисмениці, де їм вдалося залучити чимало студентської молоді до участі в кампанії проти засилля гомосексуалістів і ювенальної юстиції. При цьому кампанія виявилась досить успішною, якщо враховувати той факт, що її ініціаторам навіть вдалося змусити депутатів Івано-Франківської міськради засудити вказані явища у відповідному зверненні до керівництва держави. Тисменицькі «благодійники» також не афішують свою причетність до «підгорецьких», проте це не заважає їм брати в УПГКЦ кошти на свої кампанії і поширювати серед прикарпатської молоді розроблену «сектою Догнала» агітпродукцію.

Крім зазначених нібито світських структур, чимало священиків УГКЦ симпатизують своїм «правовірним» колегам, а в Тисмениці зареєстроване на приватну особу вірне УПГКЦ закрите жіноче згромадження святого Пророка Іллі навіть активно використовує приміщення та майно місцевого греко-католицького монастиря св. Василія Великого – власності УГКЦ.

В керівництві УГКЦ про ці факти, вочевидь, знають. Більше того, з уст ієрархів Греко-католицької церкви все частіше звучать заклики шукати «ноги» розколу за північно-східним кордоном нашої держави. Втім, наразі, як полюбляв казати перший Президент України, «маємо те, що маємо»…