Параска Кушляк - остання майстриня, яка вміє робити весільні пір’яні вінки

Параска Кушляк з села Великий Ключів Коломийського району — остання майстриня, яка вміє робити весільні пір’яні вінки та заплітати молодих за давнім звичаєм. Колись у Великому та Малому Ключеві дівчата виходили заміж лише у таких вінках, бо те пір’я символізувало легке подружнє життя. На жаль, у сучасних наречених інша символіка легкості.

Шедевр із шухляди

У селі сімдесятип’ятилітню Параску Кушляк знають всі. «Отам вона живе, на горі, — показує зустрічна жінка. — На даху з черепиці бачите три вікна? Вам туди».

Майстриню застали за роботою. Сиділа у просторій, світлій вітальні за довгим столом і щось вишивала. Низенька, усміхнена, в окулярах. Чужим аж ніяк не здивувалася. Коли почула про віночки, то вмить забігала по хаті, принесла чимало альбомів зі старими фото, із шафи дістала велику коробку та два красиві пір’яні вінки.

«Оце маєте вінок дружки з бусинками, — підносить один за одним. — А цей — для князівни, так у нас називають молоду. Але він ще недороблений. На вінку дружки багато бусинок, а в молодої всередині пришито позолочений віночок».

Красивезні — нема слів! Масивні, як корони. Багато пір’я, бусинок, стрічок, позолоченої фольги, саморобних листочків, паперових квіток і бантиків. Одним словом, розглядати можна дуже довго та дивуватися, як із таких дрібничок, які нерідко валяються у шухлядах, можна зробити такий шедевр.

Свої старого не хочуть

Цікаво, що мода на пір’яні вінки була лише у селах Великий і Малий Ключів, хоч тутешні ніколи не тримали гусей. Тримали їх у селі Сопові, там ключівські майстрині й закуповували пір’я. На жаль, з 1970-х років люди почали спрощувати традиції, про такі вінки майже забули. Не забула лише ця позитивна бабуся. Та нині вона єдина, хто їх робить.

«Мене ніхто тому не вчив, — розповідає бабця Параска. — Просто любила призиратися, як то колись робили старші жінки. А раз із родини дівчина йшла у дружки, то її так заплели, що все розсипалося, то я по пам’яті переплела».

З того часу вона почала робити такі вінки. Каже, що один може зробити за два тижні.

Бабця дістає з коробки білосніжне пір’ячко та складає з нього квіточку. «Вибирати треба лише те, що з шиї гуски, таке загнене, як плюстки, бачите? — показує та розказує Параска Кушляк. — І з гусей, яких розводили коло ріки, бо його не можна було мити. А означав той вінок із пір’я – легке життя молодим».

Нині уже ніхто не хоче тих стародавніх вінків. Роблять простіші, з готових квітів, які оптом закуповують на базарі. Один такий для своєї онуки зробила й пані Параска, бо та йде у дружки. Але каже, геть не те — нема якоїсь енергетики.

«Свої старого не хочуть, — зітхає майстриня. — Якщо хтось і цікавиться, то більше чужі. Раз йшла заплітати молоду, бо якесь кіно знімали, але то все одно не так. Маю зараз лише ці два вінки, які час від часу беруть наші хористи на фестивалі. Було здоров’я, то й сама їздила з ними. А скоро наш ключівський хор поїде до Туреччини виступати, то далі будуть зичити. А один купили для Ніни Матвієнко, нині він у Києві, у музеї її чоловіка».

Намастили мухи медом

Бабця Параска впевнена, що весільних традицій у Великому Ключеві більше, ніж у Космачі чи Шешорах. «Йой, так багато, що дайте спокій, — відмахується вона. — Вже й сама багато забула. Але як плести добре пам’ятаю, навіть те, як мене плели. Одна плетільниця мені аж волосся видерла, то пляма була на п’ять копійок».

Отож, найперше приготування до весілля починалось у четвер. Сходилися жінки, аби плести окремий віночок-стрічку. Це мають шити хресні, сестри та всі жінки, які щасливі у шлюбі. На тому віночку має бути дуже важлива квіточка.

«Зрізають з яблуньки молоденький одноліток, акуратно зсувають кору та в середину ставлять жито, цукор, відрізають маленькі кінчики з грошових купюр, — розповідає майстриня. — Усе обвивають золотом і зверху пришивають дев’ять ґудзиків. То все на багатство. Коли молоді йдуть до шлюбу, то батьки прив’язують ту стрічку князівні поверх пір’яного вінка, а молодому — на солом’яний капелюх, або солом’янку. Потім ту квітку зашивають у подушку».

Вже у п’ятницю молоду починають заплітати. Якщо нині пані Параска робить ті вінки на старих капелюхах, то колись їх плели одразу на волоссі. Плетіння обов’язково супроводжувалося співами. Наприклад: «Намастили мухи медом, аби солоденький. Віночок позліткою, аби золотенький» чи «Не плач, не плач Марієчко, але будь утішна. Кого собі полюбила, за того і пішла». Під час співів батько ставив посеред хати крісло, мати клала на нього подушку, молода сідала, і плетільниця почитала свою роботу.

«З волосся брали дві тоненькі пелюсточки, називали — «мухи», зв’язували ниткою та в’язали по голові, — жестикулюючи, розповідає майстриня. — Пелюстки мастили медом, то називалося — «намастити мухи медом». Тоді на голову ставили клаптик вишиванки, до неї пришивали ряд червоних ружечок, далі — ряд жовтих листочків (драшпанів). Потім один ряд білих косиць із пір’я, другий, третій. Плелося все години зо дві. До шлюбу молодій ззаду лишали розплетене волосся, яке заплітали, коли зав’язували в хустку. Мама, сестри плели дві кіски, в які вплітали гроші».

Отака була корона. Бідній молодій до весілля навіть спати доводилося, поклавши голову на руки, щоб не зіпсувати вінок.

Як князівна

З тої побаченої та почутої краси захотіла відчути все на собі — все приміряти та пофографуватися. Заплітати бабця мене не стала, але у весільний одіж та вінок вдягла. І вдягаючи, знов розповідала, як то робили колись.

Отож найперше — вишивана сорочка з лляного полотна. Бабця каже, сорочка ще доньчина. Зверху допомагає надягати сукню, підв’язує величезною хусткою з тороками, з боку ще одною, але значно меншою. По ній, збоку, зазвичай ще підв’язували калача, та мій, певно, ще не спекли. Обійшлися без нього. До речі, і молодому, і молодій той калач — на добро та багатство.

«А це молодої «фіст», — пані Параска показує намисто з кольорових ниток. — Його зав’язують князівні так, аби ті нитки лягали на плечі. Поверх — ще ці «політички»(кольорові стрічки)». А тепер вінок». З якоюсь урочистістю бабуся натягає його мені на голову.

За хвилини дві стало якось не по собі, бо ні повернути голову, ні розслабити шию. Але рухи одразу стали поважними, майже князівськими. А ще на обличчі з’явилася дивна посмішка.

Шкода, що ми забуваємо традиції. Шкода…