Колесо байдужості

Я, гість з малої і «багатої» Швайцарії, приїхав в гості до великої і «бідної» України. Для мене тут все нове, тому дивлюсь на світ широко відкритими очима. Живу у близьких в Івано-Франківську, у величезнім будинку з часів радянського «раю». Щоденно і на кожнім кроці подивляю якість життя в бетоннім монстрі, який також від того часу ще не зазнав ремонту, чи спроби бодай щось підлатати – повідпадані штукатурки, викривлені, стоптані і повищерблювані сходи, заржавілі поручні, криві стіни, на яких неможливо догледіти жодної прямої лінії…

Мою особливу увагу привертають балкони, пригадують вони мимоволі як не африканські, то принаймні сламси (нетрі) з Ріо-де-Жанейро. Власники попереробляли їх власноруч на комірки, на міні-склади, на «оранжереї» і ще на бозна-що. Вийшло строкате самовілля – одні обгороджені заплямленим картоном, другі забиті дошками, треті тьмяно поблискують ніколи не митим склом, четверті – обшальовані азбестними плитами – видно страху перед рокотворною дією цього матеріалу люди, мабуть, не знають, або просто, як все навколо – ігнорують. Запитую сам себе: «І це дозволено, ось так, приватно, щось змінювати в загальному вигляді будинку? Де якийсь нагляд міських влад? Якісь контролі чи заборони?»

Мешканці будинку, які мене вже знають, виявляються дуже привітними, часто на моє здивування ерудованими, культурними в поведінці, роблять вигляд цілком нор-мальних європейців. Гірше виглядає натомість справа з незнайомими. На мої приві-тання реагують витріщеними очима, замикають перед носом брутально двері, на най-менші непорозуміння відповідають по-грубіянськи, від них тхне, як одуром самогоном, готовністю до силових розв’язань. Тут бачиться намацальне втілення в життя старо-римської максими Homo homini lupus est – людина людині – вовк! Відчуваю тому через шкіру, що, мабуть, більшості мешканців цього будинку зловісна римська мудрість рішуче припала до серця. А може також їхній, як на мене, хворій психіці.

- Чому вночі на сходах темно? – питаю якось старшу, вже заздалегіть збентежену питанням паню, – то як ви тут ходите, з нафтовими ліхтариками?

Пенсіонерка розглядається полохливо навколо, відповідає пошепки: «Йой, бо кожну нову жарівку відразу вкрадут!»

- Але хто вкраде? Адже злодій і сам користає з цих сходів, щоб дійти до своєї квартири.

- Та всьо одно вкраде! – довідуюсь від бабці, яка по цій «розмові» дослівно десь зникає з поля зору.

В міжчассі на подвір’ї лунає американська гіп-гоп музика. Якийсь молодик виставив у відчиненім вікні своєї квартири два величезні голосники і «ощасливлює» оточення своїм смаком. Високодецибельна «музика» заглушує вмить всі звуки життя навколо, ловлю себе на думці, що і власних думок також більше не чую: «Чи кожний має право так робити, – знову запитую наївно тепер моїх близьких, – чи це вам не заважає?»

- Звісно, що заважає, але хто б це мав заборонити?

- Ну, як хто? – я вже гарячкуюся, – та перш за все самі сусіди і мешканці цього будинку, адже цей тип тут не живе сам, він тероризує всіх поголовно!

Мій родич бачить справу більше прагматично, як я: «Бачиш, – каже, – ось тут по ночах на подвір’ї збираються банди п’яних підлітків. Ревуть, регочуть, товчуть пляшки від випитого пива, горланять і нема на них ради.

- То закличте міліцію, так само, як на цього хама з голосниками!

- Міліцію? – дивується родич, – та вона навряд чи приїде, а до того ж ніхто її не

закличе, бо бояться, що ці шмаркачі про це довідаються. Тоді кінець твого життя тут.

- Довідаються? – я не піддаюсь з моїми питаннями, – але від кого?

- Та від самої міліції, адже не одне оте «дитятко» походить з сімей VIP-ів чи чиновинків. Ти цього не розумієш…

На брудному, запущеному і засміченому подвір’ї відкриваю одного дня промінь сонця – сім’ю бездомних собак. По якійсь радянській будові залишився там азбестний дах на чотирьох трубах-палях. Під цим дахом, в куряві і пилі хтось помістив величезне тракторне гумове колесо, в нім поселилась вихуджена сука з п’ятьма цуценятами.

Сиджу на дошці колишньої лавки і спостерігаю, як діти бавляться цуценятами. Інколи роблять це досить безцеремонно, малі пухнаті кульки не мають сили вирватись з їх рук, плачуть або попискують від болю. Але також тільки ці діти з цього будинку годують собачу сім’ю. Питаю 6-літнього Михайлика: «А що тут їм приносиш?»

- Та, що мама з кухні викине, всілякі відпадки.

- А чи знаєш, що і собаки, особливо цуценята, не можуть їсти буть-що, бо можуть захворіти?

Михайлик, звичайно, цього не тямить. Рівно ж 12-літня Наталка вперше чує, що собаки також хворіють і не знає відповіді на питання, а що станеться, як такий песик захворіє, хто його має лікувати і платити за це: «А чому ніхто з вас ці собачки не візьме додому, щоб тут не мучились?» – питаю групку згромаджених навколо мене дітей. – Вони – наші молодші брати, також хочуть мати свій дім. Їх треба вимити, доглядати, годувати…»

Якусь хвилю діти стоять безрадно заскочені таким питанням. Потім чую майже одноголосно: «Та батьки це не дозволять!»

Є десь третя година вдосвіта. Через вічинене вікно на сьомому поверсі чую жалісний плач якогось цуценятка. Його писк розноситься в нічній тиші голосно і чітко, чую його вже декілька годин. Одягаюсь, сходжу на темне подвір’я, іду до колеса. Бачу причину плачу – одне цуценя якось випало з колеса назовні і не може дістатись до мами всередині «приміщення». Підношу голову, дивлюсь на непривітний будинок – всі вікна темні: «Хоч і всі чують плач малої тваринки, – думаю мимоволі, – ніхто з живучих тут людей не пройнявся співчуттям чи жалістю до долі цих чотириногих бідаків!»

Присів, взяв на руки маленьке створіння, яке з вдячністю і довір’ям відразу втиснулось в мої груди. Вмить повстало перед очима власне убоге, босоноге дитинство в селі Майдані (нині Міжгір’я). І там були собаки, але не дивлячись на важкі повоєнні, повні голоду і небезпек часи, ніхто з мешканців з ними так жорстоко не обходився – кожний мав свого господаря: «І що це сталось з моїми земляками, – подумав спонтанно і з болем, – чому, чому вони стали такими черствими до долі ближніх – як людей, так і тварин?»

З тяжким серцем я виїхав з Івано-Франківська.