Чому, перетнувши західний кордон, люди почуваються безпечніше та комфортніше, ніж в Україні?

Чому, перетнувши західний кордон, люди почуваються безпечніше та комфортніше, ніж в Україні?

Для галичан Польща все ще залишається найближчим та найдоступнішим “закордоном”. Наші народи пов’язує багато спільного як у минулому, спогади про яке, щоправда, не завжди приємні, так і в теперішньому - з найближчою перспективою “Євро-2012”. “Так, ніби дві мови, але один народ”, - характеризують спільну з поляками ментальність деякі українці, які роками живуть на території Польщі.

Про те, що з поляками можна робити бізнес, галичани зрозуміли ще за радянських часів, коли на автотрасах, якими рухалися “малюхи” з Польщі, крутилися фарцовщики, перекуповуючи рідкісні в Радянському Союзі джинси, кросівки та жуйки. З відкриттям кордонів після здобуття Україною незалежності настала ера “човників”, які, як мурахи, торували дорогу до Польщі, але завжди поверталися додому.

Тепер дедалі частіше галичани порпаються у своїх родоводах, вишукуючи дідів-прадідів, хрещених у польських костелах, і подають заявки на “карту поляка”, яка дає можливість легально проживати, навчатися і працювати на території Польщі. Або в ще якийсь спосіб їдуть до сусідньої країни на заробітки і осідають там - назавжди.

Якби не та війна, та не ті “човники”…

“Мені часом здається, що з українцем зі Сходу галичанину важче порозумітися, ніж із поляком, - розмірковував у розмові з журналістом “ГК” 60-річний мешканець міста Любіна Михайло Вітушинський, який ще у вісімдесятих роках емігрував до Польщі. - У нас із поляками закладено багато спільних цінностей, загальноєвропейських, тому між нами є більше взаєморозуміння. На жаль, велику прірву між українцями і поляками збудувала Друга світова війна і всі ті збройні конфлікти, які її супроводжували”.

Образ українця-різуна з ножем за халявою активно закладали у свідомості поляків у післявоєнний час під час панування комуністичного режиму. Пропагандистські фільми та література про ОУН-УПА тоді в Польщі особливо тиражувалися. Через це багато автохтонних українців, які внаслідок операції “Вісла” були розсіяні південно-західними теренами країнами, боялися навіть розмовляти українською і визнавати своє походження.

“Українців після війни розселяли не компактно, а по 2-3 сім’ї в село, - розповідав Михайло Вітушинський. - Пізніше почалася міграція до міст і утворилися анклави українців у Шецині, Ольштині, Легниці, Вроцлаві, Зеленій Гурі. Я живу у місті Любіні коло Легниці, де є українська школа, ліцей і гімназія, зі складок вірян збудовані церкви, діють об’єднання українців. Після розвалу Радянського Союзу і занепаду комунізму нова влада почала лояльно ставитися до українців”.

Як не дивно, але нова українська еміграція, яка скористалася відкритими кордонами для виїзду в Польщу, слабо вливається в тутешні об’єднання українців. Нові емігранти, як свідчить практика, рідко з’являються на богослужіння в українських церквах, не бувають на фестивалях та святкуваннях, які проводять польські українці, а натомість активно полонізуються.

З боку пересічних поляків ставлення до українських емігрантів залежить виключно від того, як поводиться та чи інша людина. Загальне враження про українців суттєво попсували “човники” та заробітчани. Ще дотепер біля східного кордону Польщі туалети вздовж автотрас замикають на ключ, щоб “вандали зі Сходу” не повиривали “з м’ясом” рукомийники та унітази, як це бувало не раз.

“Наш пролетаріат часом поводить себе неадекватно, - розповідав Михайло Вітушинський. - Був випадок, коли двоє заробітчан з Тернопільської області напилися і вкрали у господаря, в якого вони працювали, гарний холодильник, і везли на краденому в нього ж “Мерседесі”, щоб заховати в лісі, та й дорогою перекинулися. А на допиті в поліції замість того, щоб покаятися і подумати, як відшкодувати збитки, зачали між собою сварку, хто візьме на себе вину за той злочин, бо один вже заробив, а другий ще не має з чим їхати додому! До таких людей ставлення всюди буде негативне”.

Разом з тим є багато прикладів із життя українських емігрантів, які здобули авторитет як спеціалісти, мають повагу за свою працездатність чи просто викликали співчуття своєю нелегкою долею. Але, щоб стати своїм серед чужих, українець, як і будь-який інший іноземець, мусить працювати набагато краще, проявити себе і заслужити симпатію більше, ніж поляк, бо він перебуває ніби під збільшувальним склом, на нього більше звертають увагу - через його мову, поведінку, побут.

“Дивує, що багато українців, які бажають емігрувати до Польщі, нехтують правовим аспектом у цій справі, - зауважив Михайло Вітушинський. - Буває хтось видумує, що поїде на роботу, там вчинить злочин, відсидить п’ять років в тюрмі, а як вийде, то йому вже належить громадянство. Такі дурниці часами говорять!”

“У нас так багато не святкують”

Найпростіше в легальний спосіб осісти в Польщі тим спеціалістам, на яких в цій країні є великий попит. Донедавна дуже популярними серед поляків були українські приватні клініки та медкабінети. Скажімо, складні операції на очах вони їхали робити до українських лікарів у Познані. Завдяки високому рівню підготовки, здобутої в українських вузах, доброю репутацією в Польщі можуть похвалитися наші стоматологи. Однак тепер, як зауважив співрозмовник “ГК”, перед українськими медиками поставили суттєвий бар’єр - свій диплом потрібно підтвердити, склавши додаткові іспити майже з усіх предметів польською мовою.

“Я думаю, міністерство охорони здоров’я перестало визнавати українські дипломи, бо вони бережуть свій ринок, - відзначив Михайло Вітушинський. - Відомо, що медицина - то каса. Тепер, до речі, багато поляків, які вчилися в Україні, переводяться в інші, європейські вузи, і при цьому шкодують за українськими професорами, у яких вони на практиці вчилися, як надавати допомогу пацієнтам”.

Нескладно знайти роботу в Польщі людям робітничих професій, які мають навички роботи на цифрових верстатах. Дуже багато товарів народного вжитку тут виробляються малими підприємствами, які часто є сімейним чи родинним бізнесом. Кажуть, саме тому Польща є однією з небагатьох країн Європи, яка стоїть на позитивному економічному балансі.

Для некваліфікованих робітників залишається робота на будівництві чи в сільському господарстві. Також у Польщі працює багато українських водіїв.

“Поляки поїхали до Німеччини, бо там більше платять, - пояснював Михайло Вітушинський. - А ті, що лишилися, не можуть простих речей в машині зробити. Натомість українець і повезе, і поремонтує, тільки би не пив”.

Для того, щоб прогодувати себе, в Польщі достатньо мати сто євро, при середніх заробітках від 500 до 1000. До двох тисяч євро заробляють шахтарі у легницьких мідних копальнях. Але на кожній роботі, як зауважив співрозмовник “ГК”, доводиться багато працювати.

“У нас люди стараються пильнувати роботу і бути обов’язковими, - відзначив він. - І, до речі, так довго не святкують, як тут. Ставлення до праці у поляків змінилося кардинально, коли вони зрозуміли, що це та пуповина, яка дає їм комфорт, можливість краще жити, дати ліпшу освіту дітям”.

Пережити глобальну фінансову кризу без відчутних для загалу наслідків полякам дуже допомогло “Євро-2012”. Усі об’єкти до футбольного чемпіонату будували польські фірми, створювалися нові робочі місця, була, між іншим, робота та заробіток і для українців. Обивателі наразі відзначають лише подорожчання квартплати (у місті - понад 200 євро за квартиру 80 кв. метрів) та енергоносіїв. Зате різко до найнижчого рівня за останні 20 років впали ціни на житло, особливо у невеликих містах.

“Велика дискусія зараз йде у нас про збільшення пенсійного віку до 67 років, - розповідав Михайло Вітушинський. - Тепер у нас жінки працюють до 60, а чоловіки - до 65 років. Про це сперечаються, але від того немає рятунку, бо німці вже працюють до 67 років і там ще збираються в зв’язку з демографічною ситуацією збільшувати пенсійний вік”.

Бізнес без перешкод

Михайло Вітушинський донедавна займався бізнесом і в Польщі, і в Україні. Порівнюючи умови, в яких доводиться працювати підприємливим людям по різні боки кордону, він каже, що це “небо і земля”. Найбільше, за його словами, втомлюють бюрократичні перепони, які українські чиновники та владоможці уміють створювати бізнесменам на голому місці, та часта зміна правил ведення бізнесу.

“У нас нема такого, щоб потрібно було для звіту заповнювати кожного разу якісь інші бланки, немає штрафів за ненавмисні помилки, немає такої бюрократичної тяганини, - зауважив польський бізнесмен. - Досить сказати, що в Польщі на митниці я пробув не довше, як годину, а тут чекаю на розмитнення вже п’ятий день, і ніхто не пояснює, чому так довго”.

Найуспішніше розвивається в Польщі так званий “гаражний” бізнес: процвітають фірми, які на невеликих виробничих площах з окремих частин збирають обладнання, машини та агрегати. Взагалі у сусідів добре розвинена кооперація, а відкритість до світової спільноти дозволяє полякам співпрацювати не тільки з місцевими виробниками, а шукати партнерів скрізь у Європі.

“Раніше у Польщі кожен намагався відкрити свою фірму, бо думали, що після того можна лежати під пальмою і отримувати дивіденди, - розповідав Михайло Вітушинський. - Але вже всі вигідні місця в Польщі зайняті, конкуренція велика, з’явився потужний бізнес. Якщо раніше можна було купити приміщення і з кіоску жити, то це вже вчорашній день. Тепер люди стараються працювати у великих фірмах, концернах, де високі заробітки, і триматися того місця”.

Україна недопрацьовує

Дуже часто люди, які спілкувалися з поляками в їхній країні чи поза її межами, відзначають великий польський патріотизм, на якому тримається і держава, і її економіка. Кажуть, за кордоном поляк відразу шукає польського середовища, а зіштовхнувшись із якимись проблемами, може розраховувати на потужну підтримку з боку держави. Такої допомоги від України, на жаль, закордонні українці фактично не отримують.

“У тому краї, де ми живемо, є села, де живе багато українців, - розповідав Михайло Вітушинський. - У Лисці солтис (голова сільради - авт.) за походженням українець, Зимна вода - наполовину українське. На початку дев’яностих багато фермерів звідси збиралося їхати в Україну, але коли подивилися, як там розвивається ситуація, - передумали. У 2004 році була надія, що щось зміниться, але Ющенко підвів. Тепер люди збайдужіли, інтересу до України нема, і прикро, що з боку Української держави інтересу до наших справ теж немає”.

Михайло Вітушинський каже, що вже кілька років чекає на вирішення справи із наданням йому так званого статусу закордонного українця, який так само, як “карта поляка” у Польщі, дає можливість легальної праці без особливого дозволу. Подавши всі необхідні документи, він дотепер без пояснень чекає на відповідь Української держави…

“На жаль, наша ментальність була сформована комуністичним режимом, ми всюди повинні доводити свою невинність, - зауважив Михайло Вітушинський. - Я тридцять років тому виїхав до Польщі і мушу сказати, що своїм теперішнім світоглядом, баченням стосунків між людьми, демократії я завдячую цій країні. Чомусь, перетнувши кордон, люди чуються комфортніше і безпечніше, ніж в Україні. Це пов’язано з тією поліцією на дорогах, сервісом у кафе. Західна людина звикла до усмішки, приємності, ввічливості. А тут цього немає. Чуєш тільки агресію, від якої західний чоловік має острах. Моя донька, приїжджаючи в Україну, йде в магазин і боїться неадекватної реакції продавців. Це ненормально. Найперше, що тут слід змінити, - це культуру спілкування”.