Якщо нарікаєте, що вам важко, немає грошей - сходіть до інвалідів

Ніхто з них не збирався бути інвалідом

Коли місцевий Карітас запросив мене разом із соціальним працівником завітати додому до кількох інвалідів, якими опікуються карітасівці, я погодилась. Читати про життя неповносправних практично завжди нудно. Хотілося побачити це життя на власні очі, поговорити з людьми у їхніх домівках, подивитися, як вони дають собі раду.

…Я витримала лише чотири візити. Від стресу просто відібрало мову. Якщо ви нарікаєте, що вам важко, немає грошей або життя не має сенсу - сходіть до інвалідів.

На порозі власної квартири нас із координатором проекту Карітасу “Домашня опіка” Ольгою Соляник зустрічає на вигляд молода і приваблива жінка у темних окулярах. Це мама Мирося, як її називають у Карітасі. 57-річна Мирослава Єльцова соціальних працівниць кличе своїми дітьми і надзвичайно тішиться, коли вони приходять до неї додому. Щойно заходимо до кімнати, Мирослава хапає Ольгу за талію і буквально обмацує: “Хочу подивитися, яка ти стала худенька, відколи я тебе не бачила”, - жартує Мирося. Жартує, бо вона не може бачити. Жінка осліпла внаслідок цукрового діабету. “Я Олю ніколи не бачила, але я її собі уявила, і такою вона мені й сниться”, - розповідає Мирося, коли Оля виходить на кухню зробити нам кави. Мирося, звісно, п’є без цукру. Через діабет їй ампутували палець на нозі. Карітасівці приходять до неї майже щодня міряти тиск та робити аналіз на рівень цукру у крові - лише на тест-смужки йде 10 гривень на день. Приносять медикаменти, продукти, ставлять крапельниці та роблять ін’єкції, коли потрібно. На пенсію 900 гривень Мирослава не може купити навіть половини усіх необхідних їй ліків.

“Я в Карітасі ще з 2002 року. У мене син мав ДЦП, спочатку вони допомагали йому. Коли син помер, я стала на його місце”, - розповідає Мирослава. Доглядати за сином було важко. Двоє чоловіків Мирослави, в тому числі батько дитини, покинули її. З третім, також незрячим, Мирослава, здавалося, нарешті знайшла своє щастя на ціле життя. “Ви би бачили, як вона розцвіла! Вони постійно удвох гуляли по місту. Мирослава просила нас робити їй гарну заічску, манікюр. Хотіла гарно виглядати, хоч він її й не бачив”, - згадує Ольга Соляник. Але чоловік невдовзі помер. “Дівчата тоді мені дуже допомогли з похороном. Прийшли до мене усі, зробили все, що треба було. Що би я робила без Карітасу? Я без нього не жила би!” - Мирослава розповідає усе це без смутку. Переконана, що не можна себе жаліти і нарікати на долю, треба жити далі. Ольга називає її великим оптимістом, поспілкувавшись з Мирославою, розумієш, що це справді так.

“Я раніше думала собі, як думає кожна жінка: якою я буду у 50 років? Бачила якийсь образ, але що я буду інвалідом, що я буду незрячою - такого я собі навіть не уявляла!” - каже Мирослава. “Тут кипить буряк, вимикати?” - кричить Оля з кухні. Дивуюся, що Мирослава ще й щось готує. “Зроблю цвіклі. Я все вмію готувати. Правда, як перший раз варила насліпо борщ, то вийшла суцільна каша. Але я додала води - і нічого, було смачно. Тепер точно знаю, скільки різати картоплі, яка має бути за розміром головка капусти. Ой, скільки я разів обпікалася, скільки на себе баняків поперевертала, поки навчилася! А що я мала робити?” Мирослава показує мені флешку з навушниками - з неї вона слухає аудіокнижки. Читання та готування є найбільшою втіхою на щодень. А ще великий рудий кіт. Коли потепліє, Мирославу будуть виводити на прогулянку.

Четверо працівників проекту “Домашня опіка” допомагають аж 57 інвалідам. “Бігаємо цілий день по цілому місті. Деколи людина телефонує, що й по 2-3 рази на день треба поміряти цукор, якщо дуже скаче. Когось треба підмити, винести судно, хтось не може сам сходити в туалет, то ми промиваємо кишківник через катетер. Робимо усе. Якщо приходимо, а в хаті брудно - миємо підлогу, прибираємо. Перемо білизну у Карітасі і розвозимо людям додому вже чистеньку, попрасовану. Перед святами миємо вікна. Дівчата ще й з дому постійно беруть якісь закрутки чи печиво, щоб зробити нашим підопічним хоч трохи приємно, бо вони майже всі молоді, а вже прикуті до ліжка”, - розповідає Ольга Соляник дорогою до помешкання наступної підопічної. Оля дуже любить свою роботу, але зізнається - коли приходить додому, до чоловіка та дітей, довго не може переключитися. Перед очима її вже рідні інваліди зі своїми болями і проблемами. “Домашні хочуть, щоб я була усміхнена і весела, а я не завжди можу”, - каже вона.

Римма Геннадіївна Мезенцева не встає з ліжка вже 17 років. Зараз їй 85. В обласній лікарні під час операції їй пошкодили хребет, відтоді світ для цієї красивої жінки з величезними чорними очима обмежується її кімнатою, де лише велике ліжко з залізною перекладиною, яка допомагає підтягнутися руками, щоб сісти, та телевізор. Побачивши гостей, Римма Геннадіївна жваво повідомляє нам, що сьогодні останній день перед постом, коли можна їсти м’ясо та пити алкоголь. Про свою недугу їй говорити нецікаво. Більше розповідає сусідка Поля, єдина людина, хто, окрім працівників Карітасу, допомагає бабці час від часу. Кілька разів на тиждень до неї приходять робити перев’язки, адже пролежнів з лежачим способом життя не уникнути. З Карітасу їй приносять бинти, лейкопластир, усі необхідні ліки, а також продукти.

Римма Геннадіївна помічає у мене фотоапарат і просить зробити їй знимку з українським прапором. “Та нащо тобі того прапора?” - не розуміє сусідка Поля. “Римма Геннадіївна - великий патріот, - каже Ольга, сміючись.

Попозувавши та взявши з мене слово, що фотографії будуть, пані Римма питає, чи я одружена. Оля сміється: “Недавно до неї приходив хірург перед операцією на пролежні і мав подивитися її та виписати направлення. Питаю, де направлення. Римма каже - нема. Як тільки хірург прийшов, Римма Геннадіївна замість того, щоб показувати свої пролежні, почала його розпитувати, чи він одружений, чи є в нього коханка, розказувала про своїх чоловіків. Так хірурга заговорила, що той навіть забув її оглянути. А кілька років тому приїжджали наші меценати з Німеччини і хотіли подивитися, як ми допомагаємо хворим. Прийшли до Римми Геннадіївни, а вона відразу почала їм розповідати, що в неї був гарний коханець з Німеччини, і попросила, щоб вони його розшукали!”

Потім я завітала в гості до 40-річного Олега Корсюкова. 10 років тому Олег випав з 3-го поверху на каналізаційний люк, і йому відняло ноги. Надії на одужання не було ніякої. Дружина пішла, Олег не бачив сенсу продовжувати життя, в якому, як він переконаний, нікому не потрібний. Перед нашим візитом Світлана з Карітасу зробила Олегові перев’язку на місці пролежнів, замінила підгузник і помила його. Олег не хотів би, щоб ці принизливі процедури бачив хто-небудь іще. Без допомоги сторонньої людини цей молодий чоловік вже ніколи не зможе обійтися, і це його дуже гнітить. З тумбочки навпроти ліжка дивиться фото красеня-блондина з великими блакитними очима. Його могли б знімати у кіно.

Цілими днями Олег лежить у ліжку і дивиться телевізор. Деколи сідає на інвалідний візок і їде на кухню щось приготувати, але каже, що останнім часом майже не вистачає на це сил. Щоб хоч якось підбадьоритись, раз на 4-5 днів п’є каву. Частіше не може, бо шлунок не витримує. “Це постійні проблеми лежачих хворих. Коли людина не рухається, шлунок і легені дуже погано працюють”, - каже Ольга і показує Олегові, як робити лікувальну гімнастику у ліжку. Олег охоче слухає. Він вже хоче жити далі, бо повірив у Бога. Дуже чекає, коли потепліє і його друзі з сусіднього дому, з якими дружив ще до травми, винесуть його на візку надвір.

Таких історій лише серед підопічних Карітасу понад півсотні. Деякі хочуть розповісти усьому світові про те, як перебороли страх жити “неповноцінним” життям, а дехто не хоче афішувати свою недугу і не терпить жалісливих поглядів.

P.S.Проект “Домашня опіка” виконується на базі Благодійного фонду “Карітас Івано-Франківськ УГКЦ” завдяки фінансуванню Карітас Німеччини та Карітас єпархії Трір (Німеччина).