“Десятки “так” і сотні ”ні”…

Стоять на шляху поета до себе, до свого «я» у виборі засобів власних думок і почуттів.

Я виріс і живу край залізниці,
І залізничником, мабуть, тому я став,
Що кожну днину поїзд, наче птиця,
Мене гудком захоплено вітав.
Тут все знайоме – рейки, світлофори,
Вокзал – творіння розуму і рук,
І кличе у дорогу на простори
Коліс залізний, легкий перестук…

Впевнений, прочитавши ці рядки, скаже кожен – їх написала людина, для якої праця на залізничному транспорті стала долею.

І не помилиться. Цією людиною є наш краянин, поет, лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука Іван Війтенко.

При слові зауважу, в історії залізничного транспорту випадок далеко не поодинокий, коли той чи інший працівник галузі успішно поєднував свою основну трудову діяльність з любов’ю до красного письменства, а згодом ставав відомим майстром слова.

Зрештою, хіба такі випадки знані тільки в історії залізничного транспорту?!… Скільки, наприклад, ми знаємо талановитих літераторів з числа медиків: Степан Руданський, Михайло Булгаков, Антон Чехов, Юрій Щербак, Віталій Коротич… Серед наших прикарпатських письменників – Павло Добрянський, Неоніла Стефурак…

З числа залізничників хочеться назвати найперш відомого драматурга, етнографа, бандуриста, композитора Гната Хоткевича. Його шлях у велике мистецтво розпочався з Харківсько-Миколаївської залізниці, де він після закінчення технологічного інституту працював інженером.

На «колії» у Станіславі трудився поет Кароль Свідзінський, де, до речі, й похований (тепер Меморіальний сквер). Автор популярного у свій час твору «Тост на закінчення прокладання залізниці», яким митець відгукнувся на відкриття 1875 року нової сталевої вітки Станіслав – Стрий.

Іван Війтенко вчорашній працівник Коломийської дистанції сигналізації і зв’язку (Івано-Франківський відділок Львівської залізниці). Своїми поетичними збірками, які побачили світ, а це «Вибирай кольори», «Журавель на стерні», «Келих сонця», «Росяні перевесла», «Вишневі обрії» - автор потвердив, що поезія для нього не скороминуще захоплення, а стан душі, в якій горить іскра Божого вогню.

Якщо одним словом – то у поезіях Івана Війтенка живе, діє думаюча людина, перейнята глибинним болінням за все, що відбувається в оточуючому її світі, демон­струючи уміння естетизувати відчуття власної присутності у ньому та своїх з ним взаємин.

Коли перечитуєш вірші Івана Війтенка – найперш ловиш себе на думці: поет не просто їх пише. Поет, як мовиться, ними живе, думає. Вони є ніби частинка його єства, а він – їхнього. Майже кожен вірш – це живий вияв авторського пошуку таких засобів думок і почуттів, які допомагають читачеві відчути себе причетним до побудови твору.

Поза всяким сумнівом, Іван Війтенко уміє підібрати потрібне слово. І уміє залишатися у ньому таким, яким він є насправді. Вільним у власних почуттях. Незалежним і самостійним у всіх життєвих проявах та ситуаціях. Через які б тематичні поля не доводилось ліричному героєві прокладати шлях до себе і яким би цей шлях не видався важким, ліричний герой Івана Війтенка завжди приходить до нас збагачений творчим натхненням нових знахідок і нових відкриттів. Його серце, немов сейсмограф, фіксує всі розломи, що відбуваються в природі. В житті людини. В довколишньому середовищі.

Загалом, україноцентрична позиція ліричного героя – ось основна риса, котра об’єднує всі твори Івана Війтенка. Його залюбленість до України стимулюється, зміцнюється енергетикою незабутнього зв’язку з «величним і прекрасним» селом Коршів, де поет народився і виріс і під час кожної зустрічі з яким «серце радіє, радіє, співає». Бо «усе тут рідне, усі тут свої». З не менш сильним почуттям любові відгукується поет про рідну Коломийщину. Про Коломию, «місто багате на дива», «місто спасовини», до якого ліричний герой «вже назавжди всім серцем й душею приріс».

Як поет Іван Війтенко – тра­диціоналіст. У плані віршотворення, звичайно. Архітектоніка його поезій проста. Але це не заважає автору піднімати злободенні теми і проблеми, якнайпильніше прислухатись до слова, не забуваючи, через які «каруселі заперечень», сумнівів і розчарувань доводиться торувати шлях до себе. Коли «десятки «так» і сотні «ні» стоять на цьому шляху, нагадуючи –

Лише тоді поезія жива,

Коли оголена, мов бритва, а не в ризах…

Автор: Дмитро ЮСИП, письменник, лауреат премії в галузі літературно-мистецької критики ім. Олександра Білецького