Солдат української літературної критики

Євген Баран – літературний критик, есеїст, доцент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, голова Івано-Франківської Спілки письменників України. Його сміло та без будь-яких застережень можна назвати рибою у літературному потоці. Справа усього життя Євгена Барана – це «літературна обсерваторія». Його твори – це город, у якому є і м’ята, і васильок, і будяк, і кропива.

Пропоную вам ексклюзивне інтерв’ю з Євгеном Бараном.

- Пане Євгене, Ви відбулися як літератор, критик зокрема. Вже понад двадцять п’ять років Ви вірно служите українській літературній критиці, про що свідчать більше тисячі літературно-критичних статей. Щоб бути у курсі усіх літературних новинок, треба багато читати. Скільки читаєте Ви? 

- Буває по-різному. Колись у моєму житті був такий абсолютний момент, коли я почав вести читацькі щоденники (з 1982 року). Усе, що я читав протягом року, записував у зошит, давав короткі критичні коментарі, робив виписки з книжок, власні читацькі спостереження та аналіз. Так, у рік я читав близько трьохсот книг. Сьогодні я не можу з упевненістю сказати, що читаю стільки ж літератури, але зараз детально і поглиблено читаю рукописи, книги, які мені присилають, поезію, прозу, есеїстику, літературознавство, літературну критику тощо. 

Критика – це така примхлива пані, яка вимагає не так перечитування різного роду зразків літератури, як читацького досвіду, багажу знань з теорії та історії літератури, літературознавства, тобто потрібно мати свій вироблений естетичний смак. Одного разу до мене у Львові підійшов відомий поет-лірик Роман Скиба і запитав чому я не пишу рецензії на книжки. І тоді я почав пробувати себе у літературному процесі як літературний критик, а улюбленим моїм жанром стала рецензія. Так, активні свої відгуки я почав писати з 1988 року, власне  тоді і вийшов друком мій перший літературно-критичний есей. Наприкінці літа 1997 року Олександр Гордон запропонував видати мої матеріали у проекті «МОРЕНА: журнал одного автора». Я зібрав дев’ять своїх літературно-критичних есеїв і надіслав йому. У грудні того ж року я отримав пачку з примірниками (сто штук) і, перегортаючи сторінки книжечки, не міг повірити, що то я автор. Ось так почався мій шлях літературного критика, по якому я впевнено крокую і сьогодні. 

- Як літературний критик Ви завжди намагаєтесь дати оцінку тому чи іншому творові з погляду його художньої майстерності/немайстерності, тобто одних хвалите, а інших ганите. А от чи доводилось Вам стикатися з критикою на Вашу адресу, як то кажуть, «Попався, котрий кусався»?

- Ой, більше ніж треба (сміється). Критик у радянську добу – то був такий незаперечний літературний авторитет: все, що ним сказано і написано, сприймалося мало як не суддівський вердикт, який не підлягав жодному обговоренню. А після 1990 року кожен, хто вважав себе літературним критиком, що хотів, те й говорив. Саме тоді вже почали оцінювати і самих критиків: наскільки вони об’єктивні, фахові, професійні. Звичайно, я мав дуже багато негативних відгуків на літературно-критичні статті, особливо коментарі на літературних сайтах мережі Інтернет. Проте я їх сприймаю як написи на паркані: їх не обов’язково читати, бо здебільшого вони мають упереджену оцінку стосовно автора. 

А що стосується літературних дискусій, то кілька разів я брав у них участь. Перша дискусія була у 1996 році на сторінках львівської газети «Post. Поступ» з приводу антології. Я разом з Михайлом Бринихом виступали опонентами. Пан Михайло критикував, а я певною мірою захищав це видання. 

Друга дискусія була про часові рамці літературних дев’яностих і про дев’яності в цілому. Вона почалася у львівському альманахові «Форма[р]т». Дискусію започаткував Олег Соловей – письменник з Донецька; у цю дискусію підключився я і ще хтось третій. Цей «хтось» підписався не своїм прізвищем і навіть не псевдонімом, а прізвищем молодої київської літераторки. Обидві дискусії  через деякий час припинилися, так і не досягнувши якогось логічного завершення, - це було своєрідне перетягування канату, дешева, вульгарна, базарна сварка, яка вкінці з літературної проблеми переходила на особистості. 

- Критика – це досить тонка і делікатна справа. Тут треба проявляти свою кмітливість, обізнаність та врешті-решт професійність. Що повинен мати у своєму арсеналі літературний критик, аби правдиво та об’єктивно оцінювати художні творіння?

- Перш за все, критик повинен мати професійне та естетичне чуття слова. Хороший літературний критик має володіти внутрішнім саморецензуванням і мати в усьому міру, особливо в речах етичних. У критиці дуже легко перейти на особистості, а це недопустимо, і щоб не перейти межі особистого, треба вчасно зупинитися. Якщо ж будь-яка книжка у художньому плані не є вартісною, то відгук чи рецензію треба написати так, аби допомогти авторові уникнути літературних огріхів у майбутньому, а читачеві – краще зрозуміти і осмислити авторську ідею та зробити твір доступнішим читацькій аудиторії. Критик – це аксіома, це перший читач твору, який повністю йому відданий. Критика у свою чергу, - це мистецтво, яке захищає вічні цінності: любов і ненависть, добро і зло, життя і смерть. Сьогодні у літературних кулуарах можна почути, що критики як такої немає, що вона загубилася десь у ХХ столітті. Критика є, щоправда, вона спорадична, тобто мало людей звертається до критики як складової літератури, вона вже не стільки об’єктивна, скільки планова. У сучасній критиці виробилась тенденція, що критик відстоює літературні інтереси певної групи письменників чи певного літературного середовища. Взагалі критика – це невдячна і рутинна справа, вона вимагає неабиякої уваги до себе, а натомість дає розходження у поглядах на літературу, а у гіршому випадку – особисті образи та тривалі роки неспілкування письменників. 

- Пане Євгене, сучасна літературна продукція аж занадто рясніє вульгаризмами, матами та взагалі нецензурною лексикою. Наскільки виправданим є вживання такої групи слів письменниками у своїх творах з погляду літературної критики?

- У цьому, що ви кажете, є дві речі: етичний бік та літературний. Здебільшого літературний бік є аморальним, ба навіть більше – понадморальним. Це залежить від того, якою мірою розбещений чи нерозбещений письменник, з якою метою застосовано у творі той чи інший табуйований етикою вираз і яке у нього відчуття міри. На сучасному етапі літературного процесу, здається, не можна уникнути нецензурних слів, однак є письменники, які витісняють зі свого літературного вжитку подібні слова. На мою думку, не варто переносити у літературу оцей «словесний бруд», бо його і так вистачає у повсякденному житті. Але кожен автор має право писати твір так, як вважає  за потрібне, можливо, за цими гострими словечками криється авторська світоглядна позиція і розуміння. Де це виправдано стилістично, темо-сюжетно, то вульгаризми можна і вживати, але я би казав не зловживати. А от твори, де є дурний епатаж і такий же несмак, просто треба не читати. 

- Ви зарекомендували себе у літературі як беззаперечний літературний критик. Ви перечитали тисячі поетичних та прозових збірок багатьох авторів світової літератури. Якщо вірити чуткам, у Вас помалу «народжується» поетична збірка. Чи дочекається український читач від Євгена Барана збірку художніх творів: лірику чи епос? 

- Це буде тільки у тому випадку, якщо Ви, Олю, погодитесь стати моєю музою. Якщо так, то з завтрашнього дня я сідаю і пишу вірші (сміється). Дві справи – писати твори і критикувати їх – досить не прості. Це така собі сізіфова праця. З людини можна зробити непоганого ремісника, але ніколи вона на зможе стати справжнім професіоналом. Кожен, хто пише, повинен відчувати, що йому ближче – критичні матеріали чи художні твори. Я ж віддаю перевагу літературній критиці, вона – моя стихія. Пробував себе у різних жанрах, але роль критика мені найбільше імпонує. Я ніколи не ставив собі за мету бути великим ліриком, прозаїком чи критиком. Я просто відчував потребу писати і ділитися з читачами своїми міркуваннями з приводу того чи іншого художнього твору.

Спілкувалась Оля Полюк