Легенда американського джазу Бред Террі: Я граю на рівні п’ятирічної дитини

Американським джазменом Бредом Террі захоплюються за його особливу, неповторну манеру гри на кларнеті та віртуозний джазовий свист. Будь-яку свою партію Бред може також насвистіти, імітуючи ніжне звучання улюбленого інструмента. “ГК” дізнався, що 74-річний капітан Бред Террі живе на узбережжі у місті Бат, штат Мен, і у час, коли немає турів, ходить на яхті у море. Останніх 20 років Бред Террі працює в дуеті з польським піаністом Йоахімом Meнцелем та проводить багато семінарів і майстер-класів.

Днями франківчани слухали Террі на фестивалі «ДжазБез». Ймовірно, наступного року джазмен завітає до Івано-Франківська ще раз і вчитиме своїй особливі манері імпровізації маленьких франківчан.

- Ви вчите імпровізувати маленьких дітей, але хіба не треба мати хоч якусь музичну освіту, щоб грати джаз?

Не знаю, чи треба. Я, наприклад, не маю ніякої освіти. Я мав дуже великі проблеми у школі. У мене була дислексія (нездатність оволодіти навиками читання - авт.). Я не міг читати ноти, тому й не міг вчитися по нотах. Просто я чую звук і намагаюся грати те, що чую. Ось і все, що я роблю.

- Музика йде від серця?

Приблизно так. Це як з мовою. Є свої правила граматики. Певні акорди, схеми, свої правила. Як у мові. І є хтось, кому 5 рочків. Він не знає граматики і правил, але може говорити. Дитина знає слова, може вимовляти їх, чує мову. Я граю музику на рівні п’ятирічного пацана.

- Хто мав на Вас найбільший вплив серед легенд американського джазу?

На початку - Бенні Гудмен. Він був сусідом моєї родини. Моя мама якось поскаржилася йому, що у мене страшні проблеми в школі: “Він цілими днями лише сидить і слухає магнітофон і не хоче ходити до школи. Що я маю робити?” - “Купіть йому кларнет”, - відповів Бенні Гудмен. Мені тоді було десь 13 років, коли батьки купили мені перший кларнет. У музшопі тоді була якась акція, і мені подарували три безкоштовних уроки гри на ньому. Оце і вся моя музична освіта. Кілька років я слухав записи Бенні Гудмена і намагався грати, як він. Коли мені виповнилось 17, я зрозумів, що просто копіюю, те, що я граю, звучить, як Бенні Гудмен, ось і все. І я покинув це робити. Це було добре для розвитку моєї техніки гри на кларнеті. Це було добре для моїх рук, але не для моєї голови. Я роздав усі записи Бенні своїм друзям і почав слухати піаністів, саксофоністів, барабанщиків, гітаристів - усіх, окрім кларнетистів.

- То Ви граєте й на інших інструментах?

Ні, ціле життя граю на кларнеті. Але для мене усе має значення.

- Є така концепція, що в мистецтві вже усе винайдене і вигадане, сучасникам залишається лише інтерпретувати те, що зробили до них. У джазі те ж саме чи він відкритий?

Наступного року буде 20 років, відколи ми почали грати з Йоакимом Менцелем. Ми робимо такі імпровізаційні діалоги. Кожного разу це виходить по-різному. От ми з Вами можемо зустрітись завтра і сидіти на цьому ж дивані у Пасажі, і Ви будете ставити ці ж самі запитання, але розмова буде інакшою. Вона не буде такою ж, як тепер. У музиці для мене все так само. І те, що ми граємо з Йоакимом, міг би зіграти хтось інший, там немає нічого складного. Але ні в кого не вийде те ж саме. За 20 років, відколи ми граємо разом, ми ще жодного разу не зіграли однаково. Джаз відкритий. До речі, за своє життя я грав і в човні, і в автобусі, і на кузові вантажівки, у церкві та ще багато де. Але в Пасажі я не грав ніколи. Треба собі це запам’ятати (сміється).

- В Америці можна сьогодні прожити, граючи джаз?

О, ні. Джаз був колись американською музикою, але більше не є. Ми заробляємо гроші, лише коли робимо великі тури, переважно Європою. Нас дуже добре сприймають у Польщі. В Америці джаз зараз переживає не найкращі часи. Я б сказав, що вже 20 років все котиться донизу. Немає достатньо добрих місць, щоб грати джаз. Є кілька місць у Нью-Йорку, але там занадто дорого жити. Здається, що людей уже не цікавить ця музика. Останні роки ми граємо з Йоакимом в Європі, і це непогано. Але коли я вертаюся в Америку, у рідний Бат, залишається сидіти і чекати наступного туру.

- Доводиться заробляти чимось іншим?

За своє життя я робив багато чого. Був водієм автобуса, різав дерева - вже й не згадаю усього. Але зараз я вже не експериментую.

- А чому, на Вашу думку, так сталося з американським джазом?

По-перше, економічна ситуація. По-друге, людям сьогодні хочеться чогось яскравого і голосного - рок-н-ролу, одним словом. В Америці ще досі дуже багато старого джазу типу “Диксіленд”, але його люблять і слухають такі старі люди, як я. Старі мають гроші і ходять на свій улюблений старий джаз. А молодь не має грошей і ніяких сентиментів до старої музики. Мій перший гурт був типу “Диксіленду”, коли мені було 15 і я слухав Бені Гудмена. А тепер я навіть не знаю, як назвати те, що ми робимо.

- Доводилось грати з Гудменом?

Ні, але я знав його. У нас було щось на зразок уроку. Я провів з ним десь три години. Він хотів від мене ось такого рівня (показує високо рукою - авт.), а я був ще дуже низько. Він дуже сердився і нервувався. Гудмен зовсім не був добрим вчителем. Але я був молодий і дуже захоплений.

- Ви грали з Діззі Гіллеспі, Бадді Тейтом, Ленні Брю та багатьма іншими. Хто найбільше Вас вразив і чим?

З Діззі ми працювали по гранту - мали місію донести джаз у школи штату Мен. Ми провели з ним тиждень. Він просто чарівний. У нього своє бачення світу, дуже дотепний і веселий чоловік. Прекрасний музикант.

Бадді Тейт вплинув на мою долю. Він був першим саксофоністом у “Сount Basie Orchestra” впродовж 13 років, а потім створив свій гурт. Він привіз мене у Нью-Йорк і вперше вивів на сцену з власним гуртом. Мені було 19 років. Я ще тоді не знав, хто я і ким буду. Він сказав мені: “Давай, рухайся далі, грай джаз!” Він дав мені найбільший поштовх у житті.

Ще одна людина, яка зробила мене, це гітарист Ленні Брю. Ми разом записали диск “The Living Room Tapes” Для гітаристів дуже важливо знати про Ленні. Він уміє грати на своїй гітарі так, що здається, ніби звучать одночасно три партії.

- Манеру Вашої гри на кларнеті вважають унікальною.

Майже усьому, що я знаю, я навчився сам, тому мій кларнет звучить так, як жоден інший у світі. Це моє особливе звучання і мій індивідуальний спосіб гри. Ніхто не грає так, як я. Не знаю, чи мій спосіб гри добрий, чи поганий, але він мій.

- Маєте якісь секрети?

Та де там! От дуже люблю вчити студентів, але вони хочуть певної методики, хочуть щодня розучувати якийсь один певний момент. А я так не вмію, я навіть не знаю, як це можна зробити. Коли у мене є відкриті майстер-класи з дітьми і серед публіки є кларнетисти, я кричу їм, щоб відійшли назад, щоб вони не бачили всіх моїх помилок. Не дивіться на мене! Я не хочу, щоб ви бачили, як я неправильно граю на кларнеті!

…Ой, а Ви що, це все записували? (Бред помітив у моїх руках диктофон). О Боже, я ж просто немилосердно брешу! Ні, це все правда. Або не все (сміється).

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА