Чи зуміють українці й росіяни зробити те, що не зуміли більшовики?

«Україна виборола незалежність, - запевняє в газетному інтерв’ю депутат міськради, - тепер лише потрібно захиститися від Росії». «Якщо вас там не буде, - попереджає глядачів телеканалу НТК відомий співак, - то ви, напевно, з Молдавії». Такі публічні висловлювання, замішані на нелюбові, а то й погорді, до сусідніх народів, можна наводити й наводити. Чи означають вони, що й депутат, і співак є правдивими українськими патріотами, націоналістами? Зовсім ні. І ось чому…

Про Росію і російський народ

Поміркуймо, отже, замість депутата, який не зволив детальніше пояснити читачам газети, чому, як саме і від якої Росії нам потрібно боронитися хоча б на коломийському рівні. Таке пояснення конче необхідне, щоб не бути звинуваченим у зоологічній ненависті до сусідів, у розпалюванні національної ворожнечі й інших тяжких гріхах.

Ще теоретики ОУН, зокрема О. Горновий, Й. Позичанюк, наголошували, що ставлення до Росії потрібно розмежовувати на ставлення до російських народних мас і ставлення до російських імперіалістів. І в кожному з цих двох окремих питань воно різне. «У принципі наше ставлення до російського народу нічим не відрізняється від нашого ставлення до всіх інших народів, - писав, наприклад, О. Горновий. – Воно випливає з основних наших ідейно-політичних засад: Воля народам! Воля людині!»

Це дуже принципові речі, тому що кидати в маси антиросійські лозунги – лише шкодити українській справі. Ніколи ОУН не заявляла, що бореться проти російського народу. Проти гніту російсько-більшовицьких загарбників – так, але в жодному разі не проти народу, який, вірмо, здатний на те, щоб підтримувати національно-визвольні прагнення українців.

Й. Позичанюк узагалі був налаштований стосовно цього жорстко, вимагаючи рішуче викидати з ужитку в пропаганді такі вислови, як «одвічний московський ворог», «лапотники» і т.д. Це ніщо інше, як ідеологічний мотлох, запевняв він, нам потрібний не націоналістичний галас, а націоналістична мета. «Знайшли час нагадувати москалям усі історичні кривди!» - нещадно глузував Позичанюк з войовничих націоналістів, навіть з Д. Донцова. Нехай собі розмахує, мовляв, Донцов паперовим мечем, у нас зовсім інша мета й інші завдання, ми здаємо собі справу з того, що наш кінцевий успіх залежить і від позиції російського народу. Іти цією дорогою, розпалювати антагонізм – значить грати на руку більшовикам.

Хто нам заздрив на Майдані

Наскільки мають рацію оунівські теоретики, можна було переконатися рівно сім років тому, на Майдані. Пригадую, щойно я зайшов, весь такий помаранчевий, у київський тролейбус, як дві інтелігентні з вигляду дами окинули мене приязними поглядами. «Маладци еті украінци, - промовила одна з них до подруги, - прямо такі маладци».

Захопливі відгуки про нас від корінних росіян можна було чути і в час Помаранчевої революції, і після неї. Думаю, не перебільшу, якщо скажу, що вони тоді покладали на нас неабиякі надії. Якби ми, повернувшись з Києва по домівках, не стали чекати, поки нам піднесуть справедливість на тарілочці з блакитною облямівкою, а наполегливіше взялися за наведення порядку в своїх авгієвих конюшнях, - цілком могли б бути сьогодні в авангарді Східної Європи.

Маю багато підстав твердити про те, що, натхнені нашим прикладом, пересічні росіяни взялися б влаштовувати свої майдани в Москві й Санкт- Петербурзі. І повторився б, можливо, 1917-ий, лише штаб революції - Смольний на цей раз розмістився б у Києві.

Шкода, але 2004-ого ми втратили більше, ніж можемо собі нині уявити. Від нас також залежало, щоб Росія не сприймалась як духовна спадкоємиця колгоспу імені Сталіна.

Не зорієнтувались, не зорганізувались, не були вимогливі… То нарікаймо тепер на себе. Путінська Росія робить те, що робила б на її місці будь-яка нерозумна імперія, прагнучи втриматись і вижити в складні часи.

Надмірна войовничість тільки шкодить

Проте трапляється ще й крайній, ідіотський вияв войовничого націоналізму – заклики, явні чи приховані, до боротьби з Росією. Їх можна знайти навіть у художніх творах сучасних українських письменників, не кажучи вже про балачки псевдополітиків.

Тим часом ще згадані теоретики ОУН ставилися до таких закликів різко негативно. Думати, що можна змагатися з більшовизмом, оголосивши війну цілому російському народові, -це хоробро, але нерозумно, повчали вони, мов малих дітей, надто войовничих націоналістів. Бо хіба ми й справді маємо діло з ордою дикунів? Якби ж то. Маємо діло з вишколеною масою, яка зуби з’їла на різних ідеологічних теоріях. Як би комусь це було неприємно визнавати, проте російський народ має майже досконалий державний апарат, знаменито вишколений провід, потужну збройну промисловість.

Так, Росію роздирають внутрішні протиріччя, там далеко не все гладко. Але ці протиріччя в жодному разі не стануть на перешкоді нашому нищівному розгромові, якщо б ми забажали з доброго дива повторити битву під Конотопом.

Треба бути все ж реалістом і визнати, що вже сама думка про якийсь збройний зудар з Росією шкідлива. Тому що це закінчиться тільки зміцненням чинної влади, яка легко поширить свою улюблену вертикаль і на українські території.

Бити більшовиків їхньою зброєю

Мусимо визнати ще одну не зовсім приємну для декого річ – виняткова роль у розвалі імперії Романових належить саме російському народові. Саме від нього залежала значною мірою доля ленінського вчення, більшовизму. Він і стер, зрештою, на порох своїх власних ультранаціоналістів – денікіних, колчаків, юденичів, врангелів… Росіяни виконували, по суті, роль каркасу, на якому тримався весь СРСР.

Чи розуміли це більшовики? О, прекрасно розуміли. Тому й всіляко підносили його як націю, приписували йому керівну роль, обов’язки «старшого брата», що випливають начебто з якихось вищих, благородних якостей цього народу. Певна річ, частина людей піддалася пропаганді, дозволила перетворити себе в сліпе знаряддя політики гноблення України.

Частина, але не весь народ. Як і росіяни, українці також трощили царат 1905-ого, 1917-ого, сподіваючись на соціальну й національну справедливість. З того, що українці були поневоленими і за царату, і за диктатури Сталіна, прості росіяни не мали жодного зиску. Режим їх так же експлуатував, як і українців, і далі експлуатує. Ніяким гегемоном російський народ, звичайно ж, не був, а був, як і український, звичайним кроликом для сталінських експериментів, гарматним м’ясом у боротьбі за «диктатуру світового пролетаріату». Якось забулися слова великого російського патріота Олександра Герцена, який ще добрих півтораста літ тому попереджав: якщо Росія миритиметься з визиском і експлуатацією, вона не матиме майбутнього. І петербурзький шлях, і повернення до московських традицій здатні хіба сприяти тому, що вона постійно накидатиметься на Європу, руйнуватиме цивілізовані країни й врешті сама загине серед загального спустошення. То невже немає передумов для існування двох вільних самостійних держав і дружби двох найбільших слов’янських народів?

Український народ, якщо не брати до уваги кількох збоченців, не ставить собі за мету будувати якусь проблематичну українську імперію від Хусту до Казахстану. Щастя народу зовсім не в величині імперії, добре підтвердження цьому – приклади Данії, Швеції, Фінляндії, Чехії, Швайцарії… «Ми протиставляємо більшовизму, який сам сів на націоналістичного коника, - писав Й. Позичанюк, - не «зоологічний» націоналізм, за який вони привчили маси ненавидіти нас, і не інтернаціоналізм, що його маси ненавидять після всієї більшовицької практики, а поступову ідею національної співпраці, миру й єдности на принципі волі, незалежности та дружби народів, як рівний з рівним».

А далі вже йдуть зовсім убивчі для сучасних правителів слова: «Отже ми виступаємо в ролі реставраторів і носіїв найбільшої, так і незреалізованої в жовтневій революції, але найбільш рушійної в ній, ідеї дружби й братерства народів… Ми повертаємо більшовицьку зброю проти них самих».

Мабуть, зайве повторювати, як багато залежить тут від позиції самого російського народу, від того, на чий бік він стане. Якщо на бік ідеї дружби й братерства, то вільна Україна має всі шанси йти пліч-о-пліч з вільною Росією. І вигідно це буде, без сумніву, обидвом народам. Глибока неправда була в твердженні Леніна, нібито Росія не зможе обійтися без України, неправда імперіаліста, що сховався за маскою інтернаціоналіста. Російські землі настільки багаті, а російський народ настільки працьовитий, талановитий, що прекрасно дасть собі раду і без сусіднього багатства.