Як мистецтво лікує від суспільного жлобства

Справжній митець завжди має бути актуальним. Відчуття часу - одна із складових великого таланту. Київський художник Іван Семесюк започаткував новий жанр у живописі - «жлоб-арт». Що може бути актуальнішим зараз? Як мистецтво лікує від суспільного жлобства - в інтерв’ю з Іваном Семесюком.

- Чим Вам допекли так звані жлоби, що Ви навіть жанр, у якому працюєте, назвали жлоб-арт?

Ну, не можу сказати, що аж так допекли. Тому це, все-таки, не жанр, а радше, проект, який не надто затягнеться в часі. Можу зауважити, що фінал проекту вже наближається. Сказати, що мені допекли жлоби, - це те саме, що сказати, що мені допекла Україна в цілому. У нас тут королівство Жлобланд зі своїми сюзеренами та васалами. Нами керують жлоби, відповідно, керують вони також жлобами і аж ніяк не родовою аристократією чи гербовим лицарством, інакше всіх цих парламентсько-кулуарних бурмил давно б підняли на списи. Для мене це очевидно, але це не заважає мені люто любити наш край і сприймати жлобство як цікаве культурне чи соціальне явище.

Воно пишне і фактурне, воно є одним із наших облич, яке не сховаєш. Зрештою, це є явище тимчасове, як і все на світі, тому я не ставлюся до цього аж так серйозно. Жлобство - це просто сучасний український спосіб мислення і спосіб життя, і він по-своєму цікавий. А от коли вищезгаданих бурмил піднімуть на списи, це буде початком кінця ери жлобства в Україні, я так гадаю.

- Україна - це батьківщина жлобства?

Ні, думаю, це явище виникає час від часу всюди за певних обставин, але концентрація в нас на сьогодні, можливо, одна із найвищих. Справжня батьківщина жлобства схована у людських серцях, у жадібності й одержимості самим собою, у відсутності самоіронії й у кволій уяві та фантазії. Фортеця жлоба - це дві ідеї: «я» і «моє».

- А в собі щось жлобське помічаєте?

Звичайно, ніде правди діти. Я один із тих жлобів, хто чекає замість того, щоб взятися за сокиру. Але виправдовуюся тим, що принаймні у мистецькому середовищі продукую щось соціально активне й, можливо, для декого соціально корисне. Замість дослідження через мистецькі проекти проблем одностатевих шлюбів (погодьтеся, яка дурниця!) я фіксую співвітчизників в їх кумедній потворності. Явище треба спочатку побачити, зафіксувати, а образотворче мистецтво є найліпшим майданчиком для цього. Митець тут виступає у ролі артилерійського навідника.

- Ваш живопис повний іронії і навіть любові до персонажів. Щось у жлобстві є добре?

Дякую! Звичайно, певний шарм жлобства в тому, що воно є тимчасовим явищем, як театральна вистава. Очевидно, що актори вічно грати не можуть і прийдуть новий режисер, нові виконавці. До того ж, це не найгірша вистава у світі, адже вона пронизана нашим аграрним колоритом і українською флегмою. Саме тому я вважаю, що український жлоб - це найкращий жлоб у світі, і тут нам поталанило, бо існують варіанти набагато гірші, як-от жлоб російський чи, наприклад, кавказький.

- В Україні можлива нежлобська влада, якщо так - за яких умов?

Звичайно, можлива. Все циклічне, і з’явиться нова українська шляхта, яка дасть раду країні. Але жлобів при владі вмовлянням до стінки не приперти, бо вони люди прості і тонких речей не розуміють. Вони знають тільки щось грубе й очевидне, наприклад, фізичний біль або ж загрозу власному життю. Тут потрібна або кров, або страшний переляк і публічне лінчування. Можливо і напевно, серед депутатів чи різних провладних партійців таки трапляються непогані люди, але адекватними їх не назвеш, бо адекватна людина не полізе в яму з гнилим лайном, хай навіть і за гроші.

- Чи можливо, на Вашу думку, вбити в собі жлоба? Яким чином?

Із жлоба мусить в муках народитися нова аристократія, нова шляхта. В муках громадянського вчинку. Перші пологові конвульсії відбулися у 2004 році. А нещодавно ми мали нагоду побачити чудову репетицію народження у вигляді смачної колотнечі, яку вчинили ветерани афганської війни під парламентом. І дехто з депутатів, як відомо, немало пересрав (даруйте). А взагалі, найліпший спосіб вбити в собі жлоба - це практика самоусвідомлення себе як жлоба. Тоді порочне коло розмикається і, зрештою, розривається.

- Ви намацали дуже болючу і правдиву точку українського характеру - яка реакція на Вашу творчість мистецького генералітету?

Гадаю, що такого генералітету не існує, а отже, нема і реакції. Генерал - це не той, хто годується європейськими грантами (хоча я і сам не проти), а той, хто вивчає диспозицію на мапі сучасності і вміє зазирнути трохи у майбутнє. Реакція йде якраз більше з кіл немистецьких. Більшість митців схильна до малювання грушок та яблучок або ж кольорових плямок. Справжніх глашатаїв сучасності в українських мистецьких колах майже нема, а є багато соціал-демократичних рефлексій, запозичених з соціал-демократичної Європи, тобто колупання проблем, які не є для нашого суспільства проблемами.

- Ви якось сказали, що Вам пощастило з галеристом Антіном Мухарським - повне взаєморозуміння і взагалі. З Ваших картин відчувається, що Ви людина позитивна — як гадаєте, чому Вам так таланить у житті?

Я про це часом думаю. Звичайно, щасливчиком мене не назвеш, ніщо з того, що я маю, не впало з неба. В чомусь таланить, а в чомусь ні, і не все так гладенько, як хочеться. Але у найголовнішому дійсно «пруха» - в людях. Це просто колекція діамантів, і чому так відбувається, я не знаю, але це мені подобається.

- Після такого вибуху в останній час, пов’язаного з Вашим мистецтвом, Вас ще не тіпає від слова ”жлоб”?

Та ні, це слово дуже смачне і соковите, тема жлобства ще може надихнути багатьох творчих людей. Мене ж не тіпає від слова “олівець” чи від слова “Семесюк”, бо це все моє життя.

Мене більше тіпає від слова “духовність”, а ще більше - від слова “єпархія” - це дійсно кумедні слова, як на мене. А щодо вибуху… Це звучить приємно, але має місце просто жвавий інтерес і лише тому, що я не один, хто грається у жлоб-арт. Нас є невеличка, але люта купка митців, які гостро реагують на життя, а гуртом і батька легше бити. Я пишаюся тим, що маю змогу робити спільні мистецькі акції з такими художниками, як Андрій Єрмоленко - краще за нього тему махновської вольниці поки що ніхто не розкрив, Олекса Манн - розумна людина і майстер інфернально-гумористичного живопису, Сергій Коляда з його душевними і по-дитячому зворушливими шльондрами, намальованими кульковою ручкою, Роман Мінін - справжній Гомер шахтарського міфу, Ніна Мурашкіна, яка, відкинувши дівочу стриманість, відверто змалювала таке, про що без матюків і не напишеш, Сергій Хохол - від Бога наділений чудовим почуттям гумору та прекрасний майстер. А головне, що життя нас всіх звело з Антіном Мухарським, чудовою людиною, яка має світогляд, близький нам за духом, і океан енергії, яким вміє вправно керувати.

- Може, радісний погляд на світ і є антижлобським щепленням?

Найкраще щеплення від жлобства - це самоіронія, несприймання себе самого як чогось найголовнішого у світі. Не варто носитися з ідеєю про власне існування, а треба дивитися на себе з гумором, адже перша ознака жлоба - це сірий та сердитий писок замість радісного обличчя.