Церква в списку ЮНЕСКО

Нижній Вербіж може стати відомим у світі

Гарна новина надійшла зі львівського інституту «Укрзахідпроєктреставрація» - серед відібраних українськими й польськими науковцями дерев’яних церков для занесення до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО значиться й церква Різдва Пресвятої Богородиці в Нижньому Вербіжі. «Фантастично прекрасною, - запевнив недавно в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» провідний науковець згаданого інституту Василь Слободян, - є п’ятибанна гуцульська церква в с. Нижньому Вербіжі. На жаль, вона чи не остання з такого типу церков. Але й її перекрили бляхою, а не ґонтами, як раніше. І все одно, коли церкву побачили поляки, то були вражені її красою, бо думали, що в Україні таких храмів уже не збереглося».

Історія побудови Божого храму в Нижньому Вербіжі вартує того, щоб розповісти про неї трохи детальніше. Поставлена церква на місці давнього городища, де стояв колись монастир. За власні кошти збудував її 1808 року Григорій Семенюк, якому на той час виповнилося сто літ. Семенюка називають то скарбником опришків Олекси Довбуша, то взагалі останнім опришком… Нова церква навіть тоді настільки вигідно вирізнялася з-поміж інших навколишніх храмів, що цісар Франц ІІ розпорядився видати майстрові Малу золоту медаль. Ця приємна для Семенюка подія сталася 1812-го, а невдовзі місцевий Мафусаїл помер, маючи 114 років.

Трохи псує враження від нинішньої нижньовербізької церкви не лише бляха замість ґонтів. За словами знаного шанувальника старовини Івана Лудчака, загадково зник під час горбачовської «перебудови» образ Ісуса Христа, перенесений сюди зі старої церкви, яку спалили татаро-монголи. Тоді ж замалювали синьою фарбою розпис розп’яття Ісуса при вході. Навряд чи доцільно також було міняти в храмі добротно зроблену дерев’яну підлогу на паркетну.

Але навіть ці втрати, що з ними вступила пам’ятка сакральної архітектури в ХХІ століття, не змогли затьмарити мистецького витвору майстра Григорія Семенюка. І вже в січні наступного року церква в Нижньому Вербіжі значитиметься в поданні до штаб-квартири ЮНЕСКО серед інших семи українських дерев’яних церков.

Коломия свій шанс утратила

Разом з церквою в Нижньому Вербіжі до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО мала бути подана й церква Благовіщення Пр. Богородиці в Коломиї. Вона вважається однією з найкращих пам’яток гуцульського типу дерев’яного сакрального будівництва, хоча дату її побудови, 1587 рік, деякі науковці ставлять під глибокий сумнів. Так, той же В. Слободян стверджує, що ця дата з’явилася в шематизмах Станіславської єпархії після Першої світової війни, ввів її тодішній коломийський парох Олександр Русин задля того, щоб надати містові ще більшої ваги. З теперішньою церквою на старому міському цвинтарі Монастирку ця дата не має нічого спільного, вона стосується попередниці. Теперішня ж церква збудована 1709 року, про що красномовно засвідчує напис на надпоріжнику південних дверей у давній бабинець. Як описує її візитатор 1745 року, « одна церква під посвятою Благовіщення Пр. Богородиці, з однією середньою банею збудована, невелика, в усьому добра».

На час візитації церква Благовіщення була ще порівняно нова. Окремі її елементи вже тоді видавалися надзвичайно цікавими, наприклад південний вхід у бабинець і відсутність західного входу. До речі, всі відомі випадки південного розв’язку входу в бабинець укладаються в територію Львівської єпархії і Радівецько-Ясської митрополії Румунської православної церкви, храмів з південним входом у бабинець зовсім немає на теренах Холмської, Перемиської, Володимирської, Луцької єпархій, Київської митрополії. Якщо припустити, що такі церкви, як коломийська церква Благовіщення, зведені в ХVІ-ХVІІ ст., зберегли давнішу будівельну традицію, то можна зробити висновок – таке архітектурне вирішення храмів практикувалося вже в ХІІІ-ХІV ст. Отож територія поширення церков з південним входом належала до галицької частини Галицько-Волинської держави.

А що могло вплинути на характер наших прадавніх церков? Тільки ще давніше язичницьке храмове й громадське будівництво слов’янських племен, які тут проживали. Тим паче що в історії добре відомі факти пристосування давніших храмів до нових релігійних канонів. Під церкву, наприклад, пристосували в Афінах після християнізації Парфенон, а турки на основі константинопольської Св. Софії витворили свій стиль побудови купольних мечетей.

Звідси можна йти ще далі, припускаючи, що Галицька Русь прийняла християнство раніше від інших земель Київської держави. На інших землях будівництво храмів було орієнтоване на вхід із заходу, тобто з дотриманням загальнохристиянської традиції, а в нас витворився специфічний вид храму. Християнізація Галичини відбулась, імовірно, під час місії Кирила і Мефодія (ІХ ст.). І саме через посередництво Галичини прийшла пізніше нова віра до Румунії. Де, стверджують учені, богослужебною мовою аж до ХVІ ст. служила давньоукраїнська в її галицькому варіанті.

Отже, саме коломийська церква Благовіщення Пр. Богородиці до того часу, поки її не перебудували, є тією ланкою, якої так бракувало науковцям у їхніх дослідженнях. Адже церков з південним входом у бабинець немає тепер ні в Коломийському, ні в Косівському чи Снятинському районах, оскільки походять нинішні церкви здебільшого з ХІХ ст.

Та перейдемо до історії значно ближчої до нас і з’ясуємо, що ж завадило дерев’яній пам’ятці на Монастирку потрапити в список ЮНЕСКО. Ще в першій половині минулого століття громада про неї дбала, утримуючи в належному стані завдяки поточним ремонтам. У 1940-х тут було виконано орнаментальний стінопис олійними фарбами, про що свідчив напис над хорами: «Під проводом о. А. Русина малювали під час боїв 1944-1945 років Ксеня Кічура і Жиґмонд Оріховський». Однак на початку 1960-х комуністична влада зняла церкву з реєстрації і закрила. Вона поволі руйнувалася, аж поки українські науковці Г. Логвин і П. Юрченко не вдарили на сполох. Церкву під керівництвом Г. Логвина 1968 року обстежили й визнали нарешті унікальною пам’яткою гуцульського типу сакральної архітектури, яка потребує державної охорони. За проєктом і під наглядом львівських архітекторів церкву, а також іконостас, реставрували, а щоб зберегти пам’ятку державного значення, вдалися до найлегшого в тих умовах способу – відкрили в ній 1987 року музей писанкового розпису.

Отепер ми впритул наблизилися до відповіді на питання: чому ж не судилося бути храмові на Монастирку в Реєстрі історичної спадщини ЮНЕСКО? Тільки тому, що Коломийська міськрада першого демократичного скликання не придумала нічого кращого, ніж передати на початку 1990-ого церкву та її вистрій, серед якого царські двері, іконостас з 27-а іконами, павук і кивот з ХVІІІ ст., представникам православної громади Московського патріархату Д. Гуцулякові й М. Деркачеві. Відтоді й почалися біди. Нові попсуй-майстри замазали цементним розчином кам’яний підмурівок і продухи під підвалинами, оббили внутрішні стіни диктою, ще й пофарбувавши її, вентиляційні отвори позакривали мінватою, спорудили під дахом церкви цегляну котельню й налагодили систему опалення…

Звичайно, депутати міської ради обурювались нехлюйським ставленням до пам’ятки. Вряди-годи це обурення виливалося в письмові протести, звернення, декларації, а зовсім недавно справу навіть розглядали на сесії Івано-Франківської обласної ради, обговорюючи можливість залучення до неї нашого найгуманнішого в світі правосуддя. Та й як не тривожитись, особливо після того, як пам’ятка архітектури в Коломиї ледь не згоріла. Якби не згаданий уже І. Лудчак, який якраз проїжджав разом з братом неподалік і побачив дим, залишилася б від споруди купа попелу.

Навряд чи є після сказаного потреба нагадувати, що церква Благовіщення Пр. Богородиці вже не відповідає критеріям ЮНЕСКО.

Чого ж воно хоче, це ЮНЕСКО?

А критерії всесвітньої організації, покликаної піклуватися про культуру, цілком нормальні. До уваги беруть автентичність пам’ятки, її стан, матеріали, використані для реставрації, збереження історичного ландшафту… Велике значення має також туристична привабливість об’єкту, тобто щоб турист міг доїхати до нього добротною дорогою, мав де спокійно переспати й ситно пообідати. Адже занесення храму в список ЮНЕСКО означає, що ним зацікавляться в усьому світі й туристи не обминуть нагоди, буваючи в Україні, заїхати до Нижнього Вербіжа. Розповідаючи потім знайомим, яке гарне враження зробила на них тутешня церква.

Трохи розчарую місцевих урядовців, але виділяти гроші на утримання пам’ятки ЮНЕСКО не може. Навпаки, це міжнародна організація ставить вимогу до держави, на території якої розміщено занесений у списки об’єкт, - належно дбати про нього. Вимога для нашої держави, на відміну від Польщі, де пам’ятки вміють зберігати, вельми сувора, поки що це вдається їй погано, за останні 20 років на збереження дерев’яних церков з державного бюджету виділено 0. 00 коп. Чомусь вони, дерев’яні церкви, в незалежній Україні чимраз більше горять, лише на Львівщині за останні 20 років пішло з димом близько тридцяти.

Так що будемо вболівати за те, щоб нижньовербізька церква поповнила український список пам’яток ЮНЕСКО, в якому, нагадаю, наразі лише три культурні об’єкти: Києво-Печерська лавра з Софійським собором, ансамбль історичного центру Львова і резиденція буковинських митрополитів у Чернівцях. Весь наступний рік у ЮНЕСКО піде на ухвалення рішення про внесення нижньовербізької й інших семи українських церков у Реєстр історичної спадщини, і якщо пощастить, за півтора-два роки з Парижу надійде приємне повідомлення. Чекаймо.