Івано-Франківська обласна організація НСПУ святкує 40-ліття

Далекого 1971-го на Прикарпатті відзначали 100-літній ювілей Василя Стефаника і до цієї події приурочили створення письменницької організації, першим керівником якої було обрано Миколу Карпенка. 10 травня в колишньому приміщенні театру (тепер облфілармонія) відбулися історичні установчі збори. Їх відкрив Олесь Гончар. Прибули також Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Іван Драч та багато гостей з України й інших республік.

Сьогодні Івано-Франківська спілка налічує 53 літераторів. Має власну домівку — будинок на вулиці Тараса Шевченка, 95, де тривалий час жив син Івана Франка Тарас. 40 років тому серед перших письменників, що отримали членські квитки на зорі створення спілки, були наші сучасники — Галина Турелик, Степан Пушик і світлої пам’яті Павло Добрянський.

Павло Добрянський, лауреат премій імені В.Стефаника, І.Франка.

Павла Добрянського немає з нами вже дев’ять днів. Останнє, що він написав і що опубліковане у свіжому числі “Перевалу”, — це спогади під назвою “Спадкоємність творчих здобутків”. Відповідальний секретар спілки з 1975 по 1990 рр., душевний чоловік і Богом обраний гуморист Павло Казимирович поблагословив на літературну працю не одного письменника. Він залишив нам півтора десятка книг, зокрема автобіографічні повісті “Чоколядовий капелюх”, “Веселий аптекар”, добірки гуморесок, усмішок, коротких діалогів і “всіляких придибенцій”, вибране “Що маю, те й везу”, шовковистий баритон, котрий співав для друзів і побратимів та щасливі миті неповторного спілкування.

Як на мій погляд

У наш “бурхливий і неповторний” час є дещо складніша справа, аніж знайти голку в копиці сіна: це знайти її в руках більшості сучасних дівчат.

* * *

Предивна штукенція — отой телевізор. В один і той же час він навіває на нас глибокий і солодкий сон — і при тому вхитряється не давати спати нашим сусідам!

* * *

Еволюція моралі в нас сьогодні — наяву. Раніше дівчата червоніли, коли чогось соромилися. Тепер соромляться, коли червоніють…

* * *

Господиня-оптимістка — це жінка, яка не миє посуду ввечері, сподіваючись, що їй захочеться це зробити завтра вранці.

* * *

Кожен лікар має собі затямити: якщо хворобу вчасно не лікувати, вона може перейти…

* * *

Усі звітні доповіді на письменницьких зборах кожен письменник поділяє на дві категорії: доповідь, у якій згадано його заслуги, — вдала і розумна, а ось та, де про нього нічого не сказано, — бездарна й беззмістовна…

* * *

Багатьом людям, які скаржаться, що вони не отримали всього того, що заслужили, слід було б вознести хвалу Всевишньому за те, що Він таким чином виявив до них Своє милосердя…

* * *

Що дала вам Спілка письменників і що дали їй ви? із таким запитанням ми звернулися до письменників — Галини Турелик, Степана Пушика, Василя Добрянського, Неоніли Стефурак та Євгена Барана.

Галина ТУРЕЛИК, заступник головного редактора журналу “Перевал”, лауреат премій імені Василя Стефаника, В. Свідзінського

Спілка письменників для мене — це побратимство людей, яким Бог дав від народження талант бачити те, чого не помічають інші, говорити так, як не вміють інші, творити між обкладинками своїх книг такий світ, яким би він мав бути насправді — чистим, красивим, гуманним. Як жаль, що чимдалі все менше людей відчиняють двері у світ Слова — життєві будні замальовують сірими барвами і гидкими словами, які на вулицях наших міст лунають з вуст молодиків, дівуль і навіть сивих вуйків уже так звично, що ніхто й не зиркне гнівно у той бік. І сталося це на пам’яті одного покоління. Не зітхаю скрушно за тим, як було, скажу лише, що 40 років тому, коли народжувалася наша обласна організація СПУ, саме письменник, художник, композитор, артист, вчитель були елітою нації, хоч терміну такого ми не вживали. Само собою розумілося: Слово — це те, що первинно було великим, з чого все постало…

Спілка для мене — це насамперед друзі, багатолюдні літературні вечори (до речі, деякі з них були платними і платня за них, так само, як і немалі гонорари за книжки, була чесним зарібком письменника, який не міг собі тоді уявити, що в наші дні ходитиме з простягнутою рукою, випрошуючи кошти на видання книжки). Спілка — це егіда наших геніальних і талановитих предтеч, духовний прихисток, хоч, правду кажучи, не завжди — у задушливі часи і звідси іноді “махали пальцем” на дисидентів, але частіше захищали, як, наприклад, Тараса Мельничука рятували Степан Пушик, Ніна Гнатюк, тодішній відповідальний секретар обласної організації СПУ, на превеликий жаль, уже покійний Павло Добрянський…

Спілка — це незабутні семінари творчої молоді, на яких класики нашої літератури допомагали молодим авторам освоїти таємниці жанрів, і в цьому теж виявлялася спадковість літературних поколінь, у ширшому ж сенсі — цільність нашої національної культури…

Серед тих, хто в 60-70-х (кажу про своє покоління) прийшов у літературу — визнані майстри слова, лауреати престижних літературних премій Василь Голобородько, Володимир Затуливітер, Степан Пушик, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Марія Матіос, Наталка Білоцерківець, Дмитро Кремінь, Любов Голота, Леонід Талалай, Іван Іов… Цих імен з історії української літератури не зможе стерти ніяка кон’юнктура, не затулять їх жодні новочасні культові постаті, тусовочні ідоли, світські левиці.

Я 40 років є членом Національної спілки письменників України. Видала дев’ять поетичних книжок, опублікувала чимало добірок у періодиці. Часто виступала перед читачами. Дещо зробила і для творчої молоді, зокрема готувала до друку твори початківців-поетів і прозаїків, у 90-х роках започаткувала видання при обласній газеті “Світ молоді” альманаху “Літературне Прикарпаття”, що став прообразом журналу “Перевал”; а в згаданому часописі працюю вже 20 літ — і тішуся зробленим тут.

Незабаром — черговий письменницький з’їзд. Дуже важливо, аби він привернув увагу суспільства до нелегких проблем творчої спілки, започаткував рішучі кроки щодо відновлення українського книговидання, утвердження в цій справі пріоритету націєтворчої ідеї та духовних цінностей.

Степан ПУШИК, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Мене прийнято до СПУ на початку березня 1971 року, тобто я письменник, старший за Івано-Франківську організацію, яку створено в травні того ж 1971-го. До того ми належали до Львівської організації. Івано-Франківщина дружила й змагалася тоді з Новгородщиною. Там було п’ятеро членів спілки, й організація діяла, а нам треба було “дорости” до десяти.

До спілки вступали не задля того, щоб вона щось давала, а щоб іти з тими, хто попереду. Україна була колонією Москви, але була ще літературна Україна. Я не маю змоги перелічити всіх моїх колег і друзів, з якими ріс, жив і дружив.

Спілка була хоч і ненадійним, але міцним щитом перед тими, хто відсікав талантам крила й голови. Нікого і нічого Кремль не боявся, а гомону за рубежем боявся. Коли ти був українським письменником, а тебе не “били” публічно, то ти не міг вважатися талановитим. Мене, слава Богу, критиковано не раз…

Що я дав спілці? Був серед тих, хто боровся, щоб її зберегти, виходив на демонстрацію з гаслом “Геть брудні руки від спілки”, коли “кучмісти” хотіли її зруйнувати. Мойсей водив євреїв 40 літ по пустелі, а я — письменників, бо завжди кудись обирали, був головою Клубу творчої інтелігенції.

Спілка була ініціатором створення в області Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, першим головою якого я був, Руху, а рухівцем я був з 1989 року. Спілка — це і штаб демократичних сил, під час ГКЧПістського путчу і Помаранчевої революції… Від травня 1971 року — член бюро і ради письменницької організації, головної ради НСПУ, член редколегії часописів “Дзвін”, “Березіль”, “Перевал”, видавничих рад.

Але найважливіше те, що став народним депутатом Верховної Ради і спільно з іншими парламентарями виборов Декларацію про суверенітет України і Акт про незалежність. Для спілки, видавців, часописів і окремих авторів постійно домагався фінансування, спонсорських допомог і т.п. Домігся продовження конкурсу на пам’ятник І. Франкові. Відстоював, щоб обласна бібліотека одержала добротне приміщення, запросив М.Вишиванюка до с.Вікторова, щоб виросло тут приміщення нової школи, підтримував усі добрі починання спілки. За моєю пропозицією видають бібліотеку творів лауреатів Шевченківської премії, морально й матеріально підтримував усіх літераторів аж до В.Шкляра, з яким негідно повівся Президент на догоду україножерам, на мітингах збирав гроші на підтримку “Літературної України”, передавав ті, що передавала діаспора, постійно засідав на тиражних комісіях, “робив” тиражі часописів, книг, організовував творчі вечори, виїзди творчих бригад в усі райони Прикарпаття та навіть до Тюмені, зняли фільми про Тараса Шевченка в Казахстані, про Лесю Українку та інші.

Василь ДОБРЯНСЬКИЙ, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ в 2003-2009 рр.

На творчому Олімпі завжди є місце таланту. Там ніхто нічиє місце не посідає, ніхто нікого не відштовхує, бо не тісно. Ти тільки твори, пиши. Час розставить все на свої місця. А от коли мова заходить про спілку, тобто про буденне, земне, то тут традиційно панують амбіції і конкуренція. Бо кимось було сказано (вважаю, абсолютно помилково), що спілка — це земна частина Олімпу. Про Спілку письменників, про її організаційну будову, призначення та функціональні завдання багато дискутують. і така вона, й сяка… Як колишній функціонер спілки, я висловлював чимало разів свою думку з цього приводу. Не треба ні про що дискутувати. Спілка потрібна тим, кому вона потрібна. Даруйте за прямолінійну тавтологію. Ніхто ж нікого не змушує туди вступати. Навпаки — пруть, аж гай шумить. Особливо графоманська дрібнота, що тиражує книжечки на ксероксах. Бо — гонорово, адже це земна частина Олімпу. З посвідченням “національного письменника” легше “качати” якісь суспільно-особисті права.

А тим часом, Національна спілка письменників, на мій погляд, має відігравати дві функції. Перша — це своєрідний творчий клуб, де обговорюються нові книги, тенденції літературного або й суспільно-культурного процесу. Друга — профспілкова, якою захищаються авторські і громадянські права письменника. і все. Не треба тут політики, не треба тут бізнесу.

Що мені дала спілка і що я дав спілці? Це речі одного ряду. Перша моя прозова книга вийшла у 1986 році. У спілку я вступив 1993 року. Рекомендації давали Євген Гуцало, Богдан Бойко, Левко Різник і Микола Яновський. Вже самі прізвища письменників зобов’язували мене відповідально ставитись до слова і до спілки. Мені випало очолювати обласну організації спілки у 2003-2009 роках. Це були складні й важкі часи, коли спілку хотіли знищити, роздерти, знеславити. Я та мої колеги зробили все для того, щоб спілка вистояла і набула нового змісту.

Бог нікуди не спішить і не запізнюється. Ця класична філософська фраза дуже добре підходить до характеристик людської долі. і до Спілки письменників також. Час розставить все на свої місця.

Неоніла СТЕФУРАК, перекладачка, лауреат премії імені І.Франка

Спілка письменників України, а відтак і її організації в областях, мабуть, таки справді створювали для відбору і спрямування у відповідне річище людей творчих, певною мірою незвичайних і некерованих, а отже — небезпечних для будь-якої тоталітарної системи. Саме найкращі серед них “розхитували” підвалини колишньої радянської імперії і на її руїнах створювали осередки різних національних товариств. Бути серед цих людей не спостерігачем, а своєю серед своїх — навіть це вже ласка Божа. А ще — створювати зі слів свій світ. Бути причетною до створення поетичних і прозових світів інших митців, співіснувати серцем в цих образно-метафоричних світах — хіба це не гідне покликання для людини, котра змушена жити у жорстокому, прагматичному реальному світі?

Зрештою, можливість поділитися своїм талантом також великою мірою для кожного з нас здійснювалась і здійснюється завдяки Спілці письменників України. Маю на увазі видавництво журналів і книжок, презентації і літературні вечори — те, без чого немає культурного життя нації в будь-якій країні.

А стосовно того, чи щось дала спілці я?.. Вже казала, що почувалася своєю серед своїх. Спочатку старші колеги по перу підтримували чи й критикували мене, згодом підтримувала чи й критикувала молодших колег я, але ніколи і ніхто до іншого не був негативно налаштованим чи байдужим, і всі ми разом дбали про одне духовне зростання і відродження своєї нації, свого народу. До речі, письменницьке середовище “чужого” (тобто підступного, облудного, захланного) просто не прийме — воно виштовхне його як чужорідне тіло, бо в основі творчого процесу завжди лежало і лежатиме безкористя. Статків словом не наживеш. Тому майже не наповнюється спілка останнім часом молодими талантами. Люди сьогодні з усього хочуть мати зиск, а дар Божий і зиск — поняття несумісні.

Євген БАРАН, чинний голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ

У цьому запитанні є елемент провокативний, інакше на нього не варто відповідати. Я вже розповідав, коли один непоганий в принципі чоловік запитував мене: “Що дасть мені спілка, якщо я вступлю до неї?”, я відповів йому дуже просто: “Некролог в “Літературній Україні”…

А якщо говорити серйозно, то Спілка письменників дала мені статус професійного літератора, за що їй вдячний. Також вона розширила простір мого людського спілкування. Нарешті, вона виповнила відповідальністю за Слово, тобою мовлене.

Все інше, в тому числі проблеми, — внутрішня “кухня”, яку не варто виносити на загал. Особливо це я зрозумів, коли став головою письменницької організації.

Що дав я спілці? Свій ентузіазм і свою віру в літературу, яка здатна змінити конкретну людину, якщо людина готова змінюватися.

Переконаний, що Спілка письменників, як би саму структуру не називали: анахронізмом чи тоталітарним пережитком, — потрібна. Людина повинна мати вибір і повинна мати можливість спілкування за творчими інтересами. Коли пані Герман, сама людина творча і професійний журналіст, твердить, що творчі спілки — анахронізм, то це політична стратегія, замаскована під нібито правильну ідею. Зруйнувати Спілку письменників найлегше. Тоді зникне громадська організація, яка винесла на собі основний тягар ідеологічної боротьби за українську державність у ХХ столітті. Знищивши спілку, легше буде маніпулювати свідомістю людей, невибагливих у духовному поступі.

Це потрібно пам’ятати, перш аніж сліпо підтримувати провокативні політичні ідеї.