Весела оселя Миколи Савчука

Знаєте, чим відрізняється галицький макогін, зроблений у 1884 році, від сучасного кухонного агрегату? Один раз побачити цю давню зброю українського жіноцтва досить, щоби зрозуміти витоки народного застереження, аби дівчата макогони не лизали…

Не макогоном єдиним дивує і тішить коломийський Центр гумору «Весела оселя». Його творець і директор - відомий сміхованець, письменник, краєзнавець, заслужений артист України Микола Савчук - зібрав унікальну колекцію експонатів, яка ілюструє сміхову культуру Галичини, України і світу.

Без жартів

Жартуючи, підсміюючись, закидаючи кпини, Микола Савчук торкається дуже серйозних і вагомих для кожного українця речей. Відкриває не відомі досі сторінки вітчизняної сатири й шаржу. Повертає із забуття прізвища майстрів національного гумору. Переконує, що вміння сміятися є умовою нашої внутрішньої свободи й ознакою свободи народу. Що стосується останнього, то, певно, справи українців бажають бути кращими. Бо не знімають гумористичних програм на ТБ, забули їх на радіо. Та й щоб почитати добру добірку гумору - в книгарнях вдень зі свічкою треба шукати. Маємо один журнал «Перець», який пережив радянські часи. Та ще «Всесміх», який видає діаспора в Торонто. Смішно до сліз. Може, тому, що не апелюємо до свого минулого?

Коломия, вулиця Шевченка, 12, квартира 2 - це адреса «Веселої оселі». Орієнтир - розписані веселими сюжетами стіни в парадному. Зустрічає гостей популярний серед міщан персонаж приповідок і анекдотів Англік з Коломиї. З дуже поважним виразом обличчя чоловічок, якому вже більше ста років, заохочує пожертви до Фонду допомоги насупленим, маркотним, надутим і нудним. Такі, очевидно, сюди не ходять.

«Кожен з відвідувачів знаходить щось цікаве для себе, - розповідає автор експозиції Микола Савчук. - Хтось робить відкриття, хтось дістає аналогії, інші - спогади. Цікаво спостерігати, як люди сприймають гумор. Можна писати дисертацію «Поведінка відвідувачів у музеї сміху»: про українців і не українців, українців і діаспору, українців, які є героями жартів, і тих, над якими ще не сміються». Якщо ж серйозно, то за матеріалами, які зібрав і впорядкував пан Савчук, можна справді писати дисертації. Причому блискучі, зважаючи на можливість користуватися не лише експонатами, але й бібліотекою, фоно- і відеотекою музею. Понад півтисячі книжок та періодики, десятки дисків із записами українських гумористів, аудіокасети, українські та зарубіжні комедійні фільми, гумористичні видання з Росії, Англії, Польщі, Франції, США, Італії, Китаю та ін. І все це - в абсолютно вільному доступі.

Велика праця

Ідея створити Центр гумору виросла зі справи, якій Микола Савчук присвятив себе. Уже 15 років гуморист збирає матеріали для ВУЕ - Веселої Української Енциклопедії. Видання однозначно тягне на багатотомник. «Це, безумовно, була би праця мого життя», - скромно зазначає чоловік. І додає, що така енциклопедія піднесла би українців. «Ми - великий народ, який має велику гумористичну культуру, - каже Микола Савчук. - Окремі її зразки відомі цілому світу й увійшли до класики жанру. Разом із тим, жоден народ Європи не має монографії, яка би охоплювала всю його сміхову культуру загалом».

Центр гумору, який коломийці охрестили музеєм сміху, є частинкою, «однією сторінкою», як каже пан Савчук, його великої праці. Три роки шліфувалася концепція музею. Майже рік, день у день, перевтілювалася на виставку. Відкриття «Веселої оселі» цих перетворень не зупинило. Бо теперішній презентаційний період мав би перерости у жвавий «живий». Окрім показів і екскурсій, Микола Савчук планує проводити тематичні вечори, кіноперегляди, «веселі» семінари й конференції. Передумови до цього є. Скажімо, дружба з Музеєм гумору і сатири Габрово.

Жартувати по-доброму

Унікальний для України, Центр гумору має чимало раритетів. Із них, як із пазлів, складаються часи й епохи історії національного гумору. Передовсім, народного. Середньовічна бурлескна поезія витворила в Коломиї образ Грицька-фільозофа - щирого добряка-неука, охочого до розумувань і напучувань. Афоризми про нього і байки за його участю ходили Галичиною аж до радянської доби. «Грицько не їв сало, а лише солонину», - хитро мружиться Микола Савчук, розповідаючи про символи українців, демонструючи оригінальні тематичні листівки, видані в Києві до Першої світової війни. Не зайве нагадує: салом у нашій місцевості називали свинячий жир, який перетоплювали на смалець. А от те, добре просолене, що на чотири пальці завтовшки, те було «поважною солониною». Десь у 30-х роках минулого століття коломийські господині завчили: щоби ніж не тупився, треба тримати його у великому шматку солонини.

Дуже доречно ілюструє теперішнє ставлення до головного українського символу екс-спікер парламенту Іван Плющ. Він передав до музею своє фото у свинарнику на власному хуторі імені Панька Куліша. На ньому роздобрілий пан Плющ погладжує вгодованого хруня. Сучасна легенда говорить: відійшовши від великої політики, чоловік так захопився феноменом сала, що власноруч плекає його - від нарощування у підопічних до приготування. В багажнику авто пана Плюща завжди є кілька сортів добірної солонини, якою він постійно частує всіх друзів, знайомих і симпатиків. Розповідати про свої досягнення, пов’язані з салом, колишній посадовець може годинами. Між іншим, цієї осені пан Плющ як політик мандруватиме Прикарпаттям. Маємо нагоду розпитати його про свинські справи.

Сміятися зі знанням предмету

Експозиція музею дає уявлення про розвиток гумору від народних жартів до національного літературного та художнього феномену. Представлено давню Україну, Наддніпрянщину та Галичину початку ХХ століття, періоди української революції, УНР, гумор «стрілецький та пострілецький». Перипетії кожної доби описують альманахи та інша періодика. Як-от журнал «Комар», що друкувався у Львові у 1900-1916 роках. «Це просто вершина гумору й сатири, феномен століття, неперевершений у політичній критиці й карикатурі», - зазначає пан Савчук, гоноровий володар оригіналів видання. Цікаво дізнатися про веселого побратима гашеківського Швейка - січового сотника Цятку, якого придумав і намалював Осип Сорохтей. Відкрити для себе сатиру галичанина Едварда Козака. «Цей український геній карикатури досі не відомий і не пошанований українцями», - з гіркотою констатує Микола Савчук. І демонструє малюнки Едварда Козака 1930-1950-х років, актуальність і гострота яких цілком відповідають теперішньому часу.

«До 40-х років минулого століття український народ жив тяглістю сміхової культури, - відзначає директор музею. - Передавав традиції з покоління в покоління, і кожне наступне використовувало їх, розвиваючи різні жанри - вірш, байку, гумористичне оповідання, шарж, сатиру, карикатуру. Радянська доба знищила цей зв’язок. Теперішні карикатуристи не оперують технікою минулого, не звертаються до українських зразків. Натомість беруть за зразок американський стиль коміксів, китайське та японське аніме…» Не зайве знати, що малюнки галичанина Едварда Козака передруковувалися з українських гумористичних журналів, які виходили у Франції та США в середині минулого століття, найповажнішими європейськими та американськими виданнями того часу. Тридцять років поспіль утримувала рейтинг на американських телеканалах програма «Час казок», у якій Едвард Козак малював картини й дію казки просто під час того, як її читали в ефірі. Є чому повчитися. Є на що подивитися, з чого посміятися, над чим поміркувати. «Весела оселя» Миколи Савчука до наших послуг.