Останні вівчарі

“Делікатна днина”, - каже наш провідник пан Василь із Зеленого, оглядаючи з полонини Веснарка стіну Чорногірського хребта. За спиною - румунський Марамарош, далеко ліворуч темніє силует Говерли, просто перед нами - громаддя Попа Івана з величною руїною астрономічної обсерваторії на вершині. З погодою нам справді пощастило: у старенькому УАЗі майже задихаємося від вихлопних газів, які проникають крізь прогнилу обшивку всередину кабіни, але впевнено долаємо підсушені серпневим сонцем підйоми на Роге. Їдемо на Радул - далеку високогірну полонину південної Верховинщини, де Мармароський масив зустрічається з Чивчинським, впритул до кордону з Румунією.

“Гори западають чим день”, - говорить Василь. На полонинах Верховинщини ще два-три десятиліття тому випасали до 40 тисяч овець. Сьогодні поголів’я вже втридцятеро менше. Занедбані пасовиська потроху заростають лісом. Від стай, де мешкали й варили сир вівчарі, залишаються лише купи гнилих колод. Великі ферми колишніх колективних господарств місцеві гуцули розтягли на будматеріали. Подекуди про часи, коли на полонинах тримали по тисячі-дві овець, нагадують тільки великі плями зеленого карпатського щавлю, який виріс на місці покинутих кошар. Атмосферу руїни не порушує навіть діюча застава української прикордонної служби на Роге. В успадкованого від радянських прикордонників потужного бінокля давно збита оптика: зображення двоїться, поблажливо збільшуючи шанси потенційних порушників. Синьо-жовті прикордонні стовпці мирно уживаються з металевими зірками на огорожі. Рушаємо вздовж контрольної смуги повз покинуті полонини Берчєска і Регеска.

Але Радул - щасливий виняток. Остання і єдина полонина Карпат, де газдують із розмахом і хистом, про який повідає безкінечний коломийковий епос про ватагів і вівчарів. Так тут літували і сто, і двісті років тому. Доїли корів і овець, варили в казані вурду і будз, щільно набивали в бербениці бринзу. Радіо, мобільні телефони у вівчарів, які ледве ловлять зв’язок лише в одній точці біля віконця стаї, і дизельний генератор електрики - “движок” - нічого принципово не змінили ані в технології, ні в організації праці чи побуту.

На Радулі вже кілька років поспіль літують вівчарі з Бабина Косівського району. Колись ця полонина належала тамтешньому колгоспу, тепер її орендує депутат - так тут здавна називають господаря полонини - Василь Тоняк. Ватаг Іван Дарійчук із Малого Рожена, заступник депутата Іван Сумарук із Бабина та ще чотири вівчарі дають собі раду з чималом стадом - 850 овець, 106 корів, з десяток коней.

Худобу виводять на полонину в травні на Юрія. З Бабина до Радула - сотня кілометрів, які вівчарі зі стадом долають за два-три дні. Маршрут пролягає через Буковецький перевал до Верховини, далі на Замагору, через полонину Кринта до Зеленого і через Шибене на Радул. З газдами, які надали нічліг по дорозі, розраховуються надоєм. Худобу вівчарям на випас - за невелику плату- дають не тільки в рідному Бабині, а й господарі з Ільців, Верховини, Зеленого. Потім газди приходять за бринзою і будзом, заодно приносять вівчарям харчі й цигарки.

Господарку на Радулі винятковою робить не лише давно вже небачена на інших полонинах кількість худоби. Вражає вік вівчарів. Якщо на більшості з іще діючих полонин вкрай рідко можна зустріти молодших за років п’ятдесят гуцулів, а сир варять, зазвичай, і зовсім ветхі вісімдесятилітні діди, то на Радулі газдують молоді хлопці.

Ватагу Івану Дарійчуку - 32 роки, заступнику депутата Івану Сумаруку - 28. Дарійчук літує вже 17 років, а вперше батько його взяв на полонину шестирічним хлопчаком. Сумарук також біля овець із 5 років. Як був малим, до казана ставав на стілець - “і ймив” - мішав молоко, коли варили сир. На полонині на вік не надто зважають і ніхто нікого особливо не жаліє - розподіл праці суворий, вивірений і випробуваний традицією. Від обов’язків може звільнити лише серйозна хвороба. Це друга армія, каже ватаг, “в першій відбій, в четвертій підйом”. Щодня треба тричі здоїти овець, обійти корів. У спеку, грозу, град чи шаргу - мокрий сніг. Звісно, жодних вихідних. Умови життя на високогір’ї спартанські: гріються від ватри, для сну - твердий дерев’яний лежак, їжа одноманітна, рідні навідуються рідко, певно, навіть рідше, ніж поодинокі туристи. Звісно, як є гості, то й коломийки співаються, і флоєрка грає, і горілка п’ється, але стримано й накоротко - бо робота, вдосвіта вставати.

“З мого року ровесники, коли я йшов сюди від весни, кажут мені: тікай, дурний, шо ти там робиш… - розповідає Іван Сумарук. - А я собі знаю, що маю бути тут та й всьо… Але зійшли ми з полонини - та й кожен питаєси полонинської бринзи, масла овечого…” Можливість легшого заробітку відвертає молодь від полонинського літування: в усьому косівському районі ці два вівчарі залишилися, очевидно, останніми, хто вміє ватагувати, зварити будз і вурду. Є ще дід Крисяк, згадує Дарійчук, але йому вже за вісімдесят. “Сьогодні гуцули з чого живут? - міркує Сумарук. - Майструют, пробуют якийсь бізнес, подаютси на заробітки за кордон чи до Києва, збирают афини і гриби, продают землю. Багато хто просто пропиває чи програє ті гроші… Але аби лиш не на полонину”.

Але важка праця - не єдина причина занепаду вівчарства в Карпатах. На полонині можна й заробити, а якщо любиш гори по-справжньому, кажуть Івани, то й робота дається легше. На державну підтримку також не сподіваються, навіть не згадують про обіцяні колись урядом дотації. Хоча на румунському боці на полонинах тисячі овець - саме завдяки дотаціям ЄС на тваринництво.

Гірше, що нема доброго збуту. Українці, на жаль, звикають до поганої їжі: упакований у пластик сир, в якому, певно, й сліду молока немає, купують більш охоче, ніж зварений з добірного овечого і коров’ячого молока будз. Вурду, до якої треба особливого вміння, взагалі важко продати. Тому до Франківська продукцію свою не возять - не вигідно. Продають у Верховині, трохи в Косові, та найбільше - на Закарпаття.

Відтак, традиційне полонинське вівчарство потроху, але незворотно зводиться до екзотики - спокуси для вибагливих туристів, матеріалу для амбітних кінематографістів, які полюють на щось первісне й справжнє у глобалізованому споживацькому світі, до гарної картинки, якою розважають високих гостей…

У 2008 році на Радул із тодішнім головою Верховинської РДА Кермощуком виїхав на джипі Президент Віктор Ющенко. “Ми лиш з дойки прийшли, дивимоси: Ющенко з машини вилазит… Завітавси з каждим, заговорив, випив спірту… Гарний чоловік, а той, шо тепер, не приїхав би… Сидів за тим самим столом, шо й ви!” - згадують зворушені вівчарі. Після президентського візиту в районі пішла чутка, що Ющенко тримає своїх півтори сотні овець на Радулі. А ще минулого року приїздили поляки знімати фільм. Так поволі автентична традиція перетворюється просто на один із пунктів стратегічного плану з розвитку туризму в регіоні, на відеоряд для демонстраційного проморолика.

…На шляху до Радула на полонині Берчєска недавно почалося будівницто. Вівчарі говорять, що якийсь багатий “пан із Верховини” планує звести велику й по-сучасному обладнану ферму. Певно, замість ватага там буде менеджер, замість вівчаря - машиніст апаратного доїння. “Я на пана не піду робити, аби за які гроші… Ми самі газдуємо. Аби на мене пан гаськав? Ліпше буду бідувати…” - каже ватаг Іван, який планує літувати на Радулі в наступні роки. Тим часом верховинський “пан”, який, очевидно, отримав полонину в оренду, вже встиг встановити на дорозі двоє воріт, незаконно обмеживши доступ місцевих гуцулів до афинників. З ним не можуть собі дати ради й “погранці”: прикордонники задовольняються тим, що отримали від впливового “пана” з прихватами в райадміністрації ключі до колодок. “Нема тепер таких затєтих, аби зрізали ті ворота й кинули в берду”, - безсило нарікають гуцули.

Якщо “затєтих” так і не знайдеться, незабаром на полонини не приїдуть навіть закордонні кінематографісти: маслозаводів і ферм у Європі не бракує. А нам доведеться тішитися, що на власні очі встигли побачити справжніх останніх вівчарів.